Стивен Кинг – Талiсман (страница 35)

Сам Джек отримував півтора долара. Він сторгувався саме на таку суму, але знав, що якби місіс Банберрі не зашивалася — бо її колишній мийник посуду щойно пішов того ранку, просто вийшов випити кави та більше не повернувся, — вона б узагалі не торгувалася; сказала б йому: «Бери бакс і четвертак, малий, або йди собі далі. Це вільна країна».

А тепер, гадав він із невідомим досі цинізмом, який став частиною його нової віри в себе, перед ним місіс Банберрі в особі чоловіка. Жилаво-худий чоловік замість огрядної бабусі, нахмурений замість усміхненої, але, вочевидь, такий самий, як і місіс Банберрі.

— Шукаєш роботу, га? — чоловік у білих штанях і паперовому капелюсі поклав цигарку в стару бляшану попільничку з написом «КЕМЕЛ», що був викарбуваний на денці. Муха закінчила мити лапки та полетіла геть.

— Так, сер, але як ви й сказали, це бар і все…

Тривога знову охопила його. Ті карі очі та жовті білки схвилювали його: то були очі старого котиська-мисливця, що на своєму віку бачив безліч бродячих мишей — таких як Джек.

— Ага, це моя місцина, — сказав чоловік. — Смоукі Апдайк.

Він простягнув Джекові руку. Здивований хлопчик потиснув її. То був короткий і сильний, майже болючий потиск. Тоді Смоукі послабив рукостискання… але Джекову руку не відпустив. — Ну? — запитав він.

— Га? — перепитав Джек, розуміючи, що звучить тупо та трохи налякано — він і почувався тупо і трохи налякано. А ще він хотів, щоб Апдайк відпустив його руку.

— Тебе що, предки не вчили представлятися?

Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я — яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» — Льюїс Фаррен.

— Джек Со … ох … Сотель, — сказав він.

Апдайк ще на мить затримав руку малого — його карі очі лишалися непорушними, — а тоді відпустив її.

— Джек Со-ох-Сотель, — сказав він. — Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?

Джек зашарівся, але промовчав.

— А ти не дуже великий, — сказав Апдайк. — Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?

— Гадаю, так, — відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою — у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.

Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:

— Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.

— Ну я не знаю, — відказав Джек. — Скільки ви платите за роботу?

— Долар за годину, — сказав Апдайк. — Хотів би платити тобі більше, але… — Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.

— Он як, це не дуже багато, — сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.

«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара — це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.

— Ага, — погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, — не дуже.

І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.

— Може, й нормально, — сказав Джек.

— Що ж, це добре, — відказав Апдайк. — Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? — Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. — Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.

Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 — «Лихий Вітчим».

— Я з маленького містечка у Вермонті, — сказав він. — З Фендервілля. Мої мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене під опіку, але суддя віддав мене мамі. Вони зазвичай чинять так.

— Фігово вони чинять. — Апдайк повернувся до своїх рахунків і так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловік слухає.

— Так-от, тато поїхав у Чикаго та влаштувався там на заводі на роботу, — вів далі Джек. — Він пише мені щотижня, але більше не приїжджає з минулого року, коли Обрі побив його. Обрі — це…

— Твій вітчим, — сказав Апдайк, і на якусь мить Джекові очі звузилися і до нього повернулася початкова недовіра. У голосі Апдайка не було співчуття. Більше того, здавалося, що Апдайк мало не насміхався з нього, ніби він знав, що вся ця історія — насправді лише одна велика бабусина казочка.

— Ага, — підтвердив Джек. — Мама вийшла за нього півтора року тому. Він постійно гамселить мене.

— Сумно, Джеку. Дуже сумно. — Тепер Апдайк підвів очі, в яких світилися сарказм і недовіра. — Тож тепер ти йдеш до Міста Сонця[92], де ви з татком житимете довго й щасливо.

— Ну так, я сподіваюся на це, — сказав Джек і враз відчув прилив натхнення. — Я точно знаю, що мій справжній тато ніколи б не підвісив мене за шию в комірчині. — Він відтягнув горло футболки, показуючи слід на шиї. Він уже тьмянів. А коли Джек працював у «Золотій ложці», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фіолетового кольору — наче логотип. От тільки в «Золотій ложці» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звісно, то був слід, залишений коренем, який ледь не вичавив із нього життя в тому, іншому, світі.

Винагородою для нього було те, як очі Смоукі Апдайка вражено чи навіть шоковано розширилися. Він нахилився вперед, розкидавши кілька жовтих і рожевих папірців.

— Святий Ісусе, малий, — сказав він. — Це наробив твій вітчим?

— От тоді я й вирішив тікати.

— А він не збирається заявитися сюди в пошуках свого авто, мотоцикла, гаманця чи грьобаної заначки наркоти?

Джек похитав головою.

Смоукі ще з хвильку подивився на Джека, а тоді натиснув на калькуляторі кнопку «Вимкнути».

— Ходімо до комірчини, малий, — сказав він.

— Чому?

— Я хочу побачити, чи ти справді можеш поставити на вісь одне з тих барилець. Якщо ти можеш притягти барило, коли воно буде мені потрібно, отримаєш роботу.

На радість Смоукі Апдайка, Джек показав, що здатен поставити на обідок одне з великих барил, прокотити його до візка та поставити на платформу. Хлопчик навіть удав, що це досить просто, — він випустить барило й отримає в ніс лише наступного дня.

— Ну що ж, не так уже й погано, — сказав Апдайк. — Ти ще не доріс до цієї роботи та, можливо, заробиш собі срану грижу, але то вже твої проблеми.

Він сказав Джекові, що той може братися до роботи опівдні та працювати до першої ночі (чи, звісно, доки тобі стане сил). Апдайк казав, що зарплату Джек отримуватиме щовечора після закриття. Готівкою.

Коли вони повернулися до зали, там була Лорі, вбрана у темно-сині баскетбольні шорти — такі короткі, що з-під них виглядали краї її віскозних трусиків — і блузку без рукавів, вочевидь куплену в «Маммот Марті»[93] в Батавії. Її тонке біляве волосся було зачесане назад і фіксувалося пластмасовими шпильками. Вона палила «Пел Мел», і вологий край сигарети був щедро змащений губною помадою. Велике срібне розп’яття висіло в неї між грудьми.

— Це Джек, — сказав Смоукі. — Можеш прибрати з вікна оголошення «Потрібен помічник».

— Тікай, малий, — сказала Лорі. — Ти ще маєш час.

— Закрий їбало.

— Змусь мене.

Апдайк вдарив її по заду, але не грайливо і з любов’ю, а досить сильно, щоб вона стукнулася об м’яку оббивку барної стійки. Джек кліпнув і згадав звук Озмондового батога.

— Великий чоловік, — сказала Лорі. В її очах заблищали сльози, і все ж таки жінка виглядала задоволеною, ніби так все й мало бути.

Джекова тривога стала чіткішою, гострішою… готовою от-от перетворитися на страх.

— Не варто зважати на нас, мальку, — сказала Лорі й рушила повз нього до оголошення на вікні. — Все буде гаразд.

— Його звати Джек, а не мальок, — сказав Смоукі. Він повернувся назад до кабінки, де «проводив співбесіду» з Джеком, і взявся збирати рахунки. — Мальок — це, блядь, дитина риби. Тебе хіба не вчили в школі? Ну, приготуй цьому мальку кілька бургерів. Йому опівдні виходити на роботу.

Вона прибрала з вікна вивіску «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК» і поклала її за музичним автоматом з таким виглядом, ніби робила це вже багато разів. Проходячи повз Джека, вона підморгнула йому.

Задзеленчав телефон.

Усі троє повернулися до нього, захоплені зненацька різким звуком. На якусь мить апарат видавався Джекові чорним слимаком, що причепився до стіни. То була дуже дивна мить, ніби вирвана з часу та простору. Він устиг роздивитися блідість шкіри Лорі: єдиною барвою на її щоках були червонуваті плямки — спогад про підліткові прищі. Устиг вивчити жорстокі, потаємні риси обличчя Смоукі Апдайка та помітити вени, набряклі на довгих чоловікових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном із написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ».