Стивен Кинг – Талiсман (страница 36)

Телефон усе дзвонив і дзвонив, розриваючи тишу.

Раптом перелякавшись, Джек подумав: «Це за мною. Довга відстань… довга, ДОВГА відстань».

— Візьми слухавку, Лорі, — сказав Апдайк. — Ти що, загальмована?

Лорі пішла до телефону.

— «Пивниця Оутлі», — сказала вона слабким, кволим голосом. Тоді прислухалася. — Алло? Алло?.. Блядь.

Вона з грюкотом кинула слухавку.

— Там нікого. Діти. Часом вони цікавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанці[94]. Які бургери ти любиш, мальок?

— Джек! — заволав Апдайк.

— Джек, гаразд, гаразд, Джек. Які бургери ти любиш, Джеку?

Джек сказав, і Лорі приготувала їх — середньо просмажені, саме такі, як треба, гарячі з китайською гірчицею та бермудською цибулею. Він проковтнув їжу та запив усе склянкою молока. Його тривога розвіялася разом із голодом. Дітлахи, як сказала вона. Та все ж його погляд час від часу повертався до телефону — хлопчику було цікаво.

Коли пробило четверту, двері відчинилися — ніби та абсолютна порожнеча бару слугувала лише привабливою декорацією, що мала на меті заманити Джека всередину, подібно до невинної на вигляд сарраценії зі смачним запахом — і з дюжину чоловіків у робочому одязі повільно зайшли сюди. Лорі увімкнула музичний автомат, пінбол та «Космічних завойовників». Дехто з чоловіків гучно привітався зі Смоукі, що посміхався своїм єхидним осміхом, виставляючи напоказ великий набір замовлених поштою зубів. Більшість замовили пиво. Двоє чи троє — «Чорного росіянина». Один із них, член клубу «Хорошої погоди» (Джек був майже певен щодо цього), — кидав четвертаки в музичний автомат, викликаючи голоси Мікі Джиллі[95], Едді Реббіта[96], Вейлона Дженнінґза[97] та інших. Смоукі наказав йому взяти з комірчини відро зі шваброю та помити танцмайданчик перед сценою, що самотньо стояла, очікуючи на вечір п’ятниці та «Хлопців з долини Дженні». А коли підлога висохне, Смоукі хотів, щоб Джек наніс на неї «Пледж»[98].

— Ти зрозумієш, що роботу виконано, коли побачиш власне усміхнене відображення на підлозі, — сказав Смоукі.

Ось так і розпочалася його служба в «Пивниці Апдайка в Оутлі».

Ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися.

Ну, якщо чесно, не міг він сказати, що Смоукі аж надто збрехав йому. До миті, коли він, поївши, відсунув тарілку та почав працювати, бар був порожнім. Але до шостої вечора в пивницю натовклося з п’ятдесят відвідувачів, і дебела офіціантка Ґлорія прийшла на роботу. Деякі клієнти зустрічали її криками та тюгуканням. Ґлорія приєдналася до Лорі та взялася розносити кілька карафок вина, багато «Чорного росіянина» і океани пива.

Окрім барил з «Бушем», Джек витягував один за одним ящики з пляшками пива. Там, звісно ж, був «Будвайзер», а також деякі улюблені завсідниками місцеві марки: «Дженесі», «Ютіка Клаб», а також «Роллінґ Рок». Руки хлопчика почали вкриватися мозолями, а спина боліла.

Між відвідуванням комірчини за ящиками пляшкового пива та походами туди ж, щоб «витягни мені барило, Джеку» (фраза, яка вже викликала в нього мало не тваринний жах), хлопчик повертався на танцмайданчик зі шваброю, відром та великою пляшкою «Пледжа». Одного разу прямісінько над його головою пролетіла порожня пивна пляшка, дивом оминувши лише на кілька дюймів. Джек відхилився, і його серце забилося швидше, коли пляшка розбилася об стіну. Смоукі вивів п’яного хулігана з бару, ощирившись фальшивими крокодилячими зубиськами. Коли Джек визирнув у вікно, то побачив, що п’яниця з такою силою гамселив лічильник на стоянці, що з нього вискочив червоний прапорець «ПОРУШЕННЯ».

— Ходи сюди, Джеку! — нетерпляче покликав Смоукі з бару. — Тебе ж не зачепило, правда? То прибери цей безлад!

За півгодини Смоукі послав його в чоловічий туалет. Обдовбаний чоловік середнього віку зі стрижкою в стилі Джо Пайна[99] стояв біля одного з двох засипаних льодом[100] пісуарів. Однією рукою він тримався за стіну, а другою розмахував великим необрізаним членом. Калюжа блювоти парувала між його широко розставленими робочими черевиками.

— Поприбирай тут, малий, — сказав чоловік і, похитуючись, пішов назад до дверей. По дорозі він так поплескав Джека по спині, що той мало не впав. — Чоловік має звільняти місце, як тільки зможе, еге ж?

Джек дочекався, доки двері зачиняться, а тоді не міг більше стримувати себе.

Він виблював у єдину в барі кабінку, де побачив просто перед собою незмиті та нудотно смердючі випорожнення останнього відвідувача. Джек виблював усе, що лишалося від його вечері, кілька разів хапливо вдихнув, а тоді виблював знову. Навпомацки він знайшов кнопку змиву та тремкими руками натиснув на неї. Вейлон і Віллі нудно гули за стіною, виспівуючи щось про Лакенбах, штат Техас[101].

Раптом перед ним постало мамине обличчя, прекрасніше, ніж у будь-якому з її фільмів. Її великі темні очі відображали сум. Він побачив її зовсім саму в номері «Альгамбри», а забута цигарка тліла в попільничці біля неї. Мама плакала. Плакала за ним. Його серце заболіло так сильно, що він, здавалося, ладен був померти від любові до неї і бажання опинитися поряд, знову потрапити в те життя, де не було потвор у тунелях, жінок, які чомусь хочуть, аби їх били та змушували плакати, чоловіків, що блювали між власними ногами, доки сцяли. Він хотів бути з нею та ненавидів Спіді Паркера чорною ненавистю за те, що він скерував його на цю жахливу західну дорогу.

Цієї миті все, що лишалося від його віри в себе, було знищено — знищено остаточно та навіки. Свідоме мислення було затьмарене глибинним, первісним, дитячим криком: «Я хочу до мами. Благаю, Боже, я хочу до МАМИ…»

Він вийшов з кабінки на тремтячих, ватних ногах, думаючи лише: «Ну все, з мене досить, на хер тебе, Спіді. Цей хлопчик повертається додому. І називай це як хочеш». Тієї миті він не думав про те, що його матір, можливо, помирає. У ту мить невисловленого болю в ньому був тільки він сам, Джек, і підсвідомо він почувався загнаною твариною, яку може вполювати будь-який хижак: олень, кролик, вивірка, бурундук. Тієї миті він з легкістю дав би їй померти від раку, що розпускав свої метастази від легень і по всьому тілу, аби лишень вона обняла його, поцілувала перед сном і сказала не вмикати в ліжку бісів приймач або не читати з ліхтариком під ковдрою півночі.

Він уперся долонями в стіну та помалу опанував себе. Цей самоконтроль був несвідомою мобілізацією мозку, успадкованою від Філа Сойєра та Лілі Кавано. Так, він припустився помилки, але назад не піде. Території були справжніми, може, Талісман також існував. Він не збирався вбивати матір легкодухістю.

Джек набрав у відро гарячої води з крану в комірчині та прибрав весь бруд.

Коли він знову зайшов до зали, було вже пів на одинадцяту і натовп у барі зменшився: Оутлі — робітниче містечко, і місцеві п’яниці-робітники рано поверталися додому в будні дні.

Лорі сказала:

— Ти блідий, як смерть, Джеку. Все гаразд?

— Як гадаєш, мені можна імбирного елю? — запитав він.

Вона принесла йому склянку і Джек випив її, закінчуючи натирати танцмайданчик. За п’ятнадцять хвилин до півночі Смоукі знову послав його в комірчину «витягти барило». Джек ледь-ледь впорався із завданням. Ще за годину Смоукі крикнув людям, що час завершувати. Лорі вимкнула музичний автомат — Дік Керлесс помер з довгим, протяжним стогоном попри кілька млявих вигуків протесту. Ґлорія вимкнула автомати, зодягнулася у светр (рожевий, як цукерки «Канада Мінтс», які постійно їв Смоукі; рожевий, як фальшиві ясна його щелеп) і пішла. Смоукі почав вимикати світло та випроваджувати останніх чотирьох-п’ятьох клієнтів за двері.

— Добре, Джеку, — сказав він, коли вони пішли. — Ти добре попрацював. Звісно, можна й краще, але ти непогано почав. Можеш поспати в комірчині.

Замість того щоб попросити свою платню (яку Смоукі, до речі, не запропонував), Джек поплентався до комірчини; настільки втомлений, що зараз він скидався на зменшену копію тих п’яниць, яких щойно випхали з бару.

У комірчині він побачив Лорі, що сиділа навпочіпки в кутку — через цю позу її баскетбольні шорти задерлися непристойно високо — й на мить Джек подумав з тупою тривогою, що вона залізла в його рюкзак. А тоді побачив, як вона клала кілька ковдр на шар мішків з-під яблук. Лорі також поклала маленьку атласну подушечку з написом «НЬЮ-ЙОРКСЬКА ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА» збоку.

— Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко, мальку, — сказала вона.

— Дякую, — відповів Джек. То був простий, імпровізований акт доброти, та Джекові здавалося, що він ось-ось заллється слізьми. Натомість він посміхнувся. — Дуже дякую, Лорі.

— Нема за що. Тобі буде тут добре, Джеку. Смоукі не такий уже й поганий. Як пізнаєш його поближче, зрозумієш, що зовсім він не поганий. — Вона сказала це з несвідомою печаллю, ніби хотіла, щоб усе було саме так.

— Може, й непоганий, — відказав на те Джек, а тоді імпульсивно додав: — Але завтра я піду. Гадаю, Оутлі просто не для мене.

— Може, й підеш, Джеку… А може, надумаєш трішки залишитися. Чому б тобі не відкласти рішення до завтра?

У цій маленькій промові було щось напружене й неприродне — в ній не лишалося і краплі тієї щирої усмішки, з якою вона сказала йому: «Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко». Джек звернув на це увагу, але почувався надто стомленим, щоб якось відреагувати.