Стивен Кинг – Талiсман (страница 21)

— Сер! — закричав він, але офіцер і далі крокував крізь неповоротке стовпище людей.

Джек оббіг чоловіків та жінок, що тягли свиню до одного з маленьких наметів, проскочив між іще двома групами чоловіків, які прямували до брами, і зрештою опинився так близько від капітана, що торкнувся його ліктя.

— Капітане?

Офіцер обернувся, і Джек закляк там, де стояв. Зблизька шрам здавався ширшим, наче окремим від тіла — жива істота, що повзла людським обличчям. «Зі шрамом чи без, — подумав Джек, — а обличчя цього чоловіка демонструвало сильне нетерпіння».

— Що таке, хлопче? — спитав він.

— Капітане, мені веліли поговорити з вами. Я повинен побачити Леді, але я не думаю, що можу потрапити в палац. О, іще мені наказували дещо вам показати. — Джек засунув руку в простору кишеню чужих на собі штанів і стиснув у пальцях трикутний предмет.

Коли він розтулив долоню, побачене шокувало його — на руці лежав не медіатор, а довгий зуб, можливо, акулячий, зі складною золотою інкрустацією.

Коли Джек підвів очі на капітанове обличчя, готовий до удару, то побачив там відлуння власного подиву. Нетерплячка, що, певно, була в офіцера в крові, миттєво зникла. Могутні риси викривили невпевненість і навіть страх. Капітан простягнув руку до Джека, і хлопчик збагнув, що той збирається взяти інкрустований зуб: він віддав би його, але чоловік просто накрив зуб пальцями підлітка.

— Іди за мною, — сказав він.

Вони обійшли навколо однієї стіни великого павільйону, і капітан повів Джека у таємний закуток, що закривався вітрилоподібним шматком парусини. У мерехтливій напівтемряві обличчя воїна виглядало так, наче хтось розмалював його рожевою крейдою.

— Цей знак, — сказав він доволі спокійно. — Звідки він у тебе?

— Я отримав його від Спіді Паркера. Він сказав, що я маю вас знайти та показати його вам.

Чоловік похитав головою.

— Мені це ім’я невідоме. А тепер я хочу, щоб ти віддав знак мені, — він міцно стис Джекове зап’ястя. — Давай сюди та кажи, у кого вкрав.

— Я не брешу, — відповів Джек. — Я отримав це від Лестера Спіді Паркера. Він працює в «Дивосвіті». Але коли він давав це мені, то був не зуб, а гітарний медіатор.

— Гадаю, ти навіть не уявляєш, що з тобою буде, хлопче.

— Ви знаєте його! — почав захищатися Джек. — Він описав вас: сказав, що ви — капітан Зовнішньої Варти. Спіді сказав знайти вас.

Капітан знову похитав головою і ще сильніше стис Джекову руку.

— Опиши мені цього чоловіка. Я миттю дізнаюся, якщо ти мені збрешеш, тож раджу цього не робити.

— Спіді — старий, — почав Джек. — Він колись був музикантом. — Хлопчику здалося, ніби в чоловікових очах щось промайнуло. — Він чорний — чорний чоловік.

— Чорний? Ти, мабуть, хотів сказати коричневий чоловік?

— Ну, чорні люди насправді не зовсім чорні. Як і білі, по-правді, не дуже білі.

— Коричневий чоловік на ім’я Паркер. — Капітан м’яко відпустив хлопчикову руку. — Тут він зве себе Паркусом. Тож ти… — він кивнув у напрямку невидимої точки десь за небокраєм.

— Так і є. — відповів Джек.

— І Паркус… Паркер… відрядив тебе поглянути на королеву.

— Він сказав, що хоче, аби я побачив Леді. І що ви можете мене провести до неї.

— Діятимемо швидко, — промовив капітан. — Гадаю, я знаю, як це зробити, але ми не повинні втрачати ні хвилини. — З абсолютно військовою точністю він змінив напрям думок. — А зараз слухай мене. Тут безліч байстрюків, тож, коли вийдемо, удамо, що ти мій син. Ти не виконав моє… маленьке доручення, і я розлютився на тебе. Певен, ніхто не зупинить нас, якщо ми переконливо зіграємо цю виставу. Принаймні я зможу завести тебе до палацу — але всередині все буде трохи складніше. Як гадаєш, упораєшся? Переконаєш людей, що ти мій син?

— Моя мама — актриса, — сказав Джек, відчуваючи давню гордість за неї.

— Що ж, погляньмо, чого ти навчився, — сказав капітан і здивував Джека, підморгнувши йому. — Спробую не завдавати тобі болю. — Він вразив Джека ще раз, сильною рукою схопивши його за плече. — Ходімо! — промовив капітан і вийшов з-під парусинового закутку, майже тягнучи хлопця за собою.

— Коли я кажу тобі вимити кам’яні плити за кухнею, ти мусиш вимити кам’яні плити за кухнею, — голосно кричав капітан, не дивлячись на хлопчика. — Зрозумів? Ти робиш свою роботу. А якщо натомість ти її не робиш, тебе каратимуть.

— Але ж я вимив декілька плит, — залементував Джек.

— Я не казав тобі вимити декілька плит! — горлав капітан, тягнучи Джека позад себе.

— Я збирався все доробити, чесно, я збирався повернутися до роботи за хвилинку…

Солдат підтягнув хлопчика до стіни, і навіть не зиркнувши на вартових, швиргонув малого крізь браму.

— Татку, ні! — завищав Джек. — Ти робиш мені боляче!

— Це ще тільки початок! — гаркнув капітан і потягнув хлопця через двір, який Джек бачив з дороги.

Там капітан волочив малого дерев’яними сходами вгору, до великого палацу.

— Тепер твоя гра має бути ще кращою, — прошепотів чоловік і миттю закрокував довгим коридором, стискаючи Джекову руку достатньо сильно, щоб на ній залишилися синці.

— Обіцяю бути хорошим, — закричав Джек.

Вони пройшли до іншого, вужчого коридору. Всередині палац зовсім не скидався на павільйон — Джек бачив це. Лабіринт переходів і маленьких кімнаток, що пахли димом і жиром.

— Обіцяє він! — проревів капітан.

— Так, обіцяю! Чесно!

Перед ними (тепер вони простували новим коридором) група гарно вбраних людей, що або стояли попід стінами, або лежали на диванах, повернули голови в бік їхнього галасливого дуету. Котрийсь чоловік, що розважався роздаванням різноманітних указівок жінкам, які несли складені стоси простирадл, підозріло глянув на Джека та капітана.

— А я обіцяю вибити з тебе всю гидь! — голосно гаркнув капітан.

Кілька вельмож засміялися. Вони носили підбиті хутром крислаті капелюхи. А на ногах у них красувалися оксамитові чоботи. У чоловіків були жадібні, егоїстичні обличчя. Той, що говорив зі служницями і якому тут усі, здається, підкорялися, був високим і худим, як скелет. Він повернув напружене амбітне обличчя услід хлопчику й вартовому, коли ті пройшли повз.

— Будь ласка, не треба! — кричав Джек. — Будь ласка!

— Кожне «будь ласка» — це ще один удар батогом, — гаркнув капітан, і чоловіки знову зареготали. Худий вичавив із себе посмішку — холодну, як лезо ножа — і повернувся до служниць.

Капітан заштовхав хлопчика в порожню кімнату, у якій було багато запилюжених меблів, і лише тоді відпустив Джекову руку, яка вже почала боліти.

— То були його люди, — прошепотів він. — Яким стане життя, коли… — Він похитав головою, наче на мить забув про свій поспіх. — «Книга Доброго Господаря» каже, що лагідні успадкують землю, але в того люду лагідності не набереться і на чайну ложку. Вони здатні тільки брати. Вони хочуть багатств, хочуть… — Він підвів очі, не маючи чи то змоги, чи то бажання сказати, чого ще хотіли ті люди. Тоді капітан знову поглянув на хлопчика. — Ми мусимо поквапитись. У цьому палаці достатньо таємниць, про які не відомо його посіпакам. — Він кивнув убік, показуючи на збляклу дерев’яну стіну.

Джек пішов слідом і все зрозумів, коли капітан натиснув на дві пласкі головки цвяхів з краю дошки. Панель на стіні хитнулася всередину, відчиняючи чорний прохід — вузький, як поставлена вертикально труна.

— Ти зможеш лише на мить побачити її, але, здається, більше тобі й не треба. Та й усе одно, це єдине, що в нас є.

Хлопчик підкорився тихому наказу та ковзнув у прохід.

— Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, — прошепотів капітан. Коли він затулив панель, Джек став повільно рухатися крізь абсолютну пітьму. Коридор вигинався навсібіч, іноді підсвічуючись маленьким сяйвом, що лилося крізь шпарину таємних дверей чи крізь вікно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орієнтуватися в просторі та сліпо слухався тихих указівок компаньйона. Іноді він відчував смачний аромат смаженого м’яса, а іноді — сильний сморід каналізації.

— Зупинися, — врешті сказав капітан. — Тепер мені доведеться підняти тебе. Підведи руки.

— Я побачу її?

— За секунду дізнаєшся, — буркнув капітан, схопив хлопчика під пахви та підняв над підлогою.

— Перед тобою панель, — прошепотів він. — Відсунь її ліворуч.

Джек наосліп випростав уперед руки та торкнувся гладкого дерева. Воно легко ковзнуло вбік і надмір світла залив прохід. Хлопчик помітив великого, завбільшки з кошеня, павука, що повз стелею. Перед собою Джек побачив простору, як вестибюль готелю, кімнату, заповнену зодягненими в білі шати жінками. Меблі там були настільки розкішно оздоблені, що він миттю згадав усі музеї, які відвідував з батьками. У центрі кімнати на гігантському ліжку лежала жінка; можливо, вона спала або ж просто знепритомніла. Над простирадлом виднілися тільки її голова та плечі.

Раптом вражений Джек мало не закричав від жаху, бо жінка на ліжку була його матір’ю. Там лежала його мама, і вона вмирала.

— Ти побачив її, — прошепотів капітан, міцніше стиснувши руки.

Джек із роззявленим ротом дивився на власну матір. Вона вмирала; він і хвилини більше не міг у цьому сумніватися: навіть її шкіра здавалася блідою і зморшкуватою, волосся втратило свій звичний колір. Медсестри метушилися навколо неї, поправляючи простирадла та переставляючи книжки на столі — бурхлива та нібито надзвичайно важлива діяльність мала приховати те, що вони безпорадні перед хворобою. Медсестри достоту знали, що такій пацієнтці насправді немає чим допомогти. Усіх їхніх можливостей вистачало лишень на те, щоб відтермінувати смерть на місяць чи хоча б на тиждень.