Стивен Кинг – Талiсман (страница 20)

Якщо візник звернеться до нього, як відповідати? Чи вони тут розмовляють англійською? Його англійською? На мить Джек уявив, як намагається не виказати себе у світі, у якому люди кажуть одне одному: «Красно прошу» або «Повідай, куди путь держиш, паже безбородий?» — і вирішив, що в такому разі вдаватиме німого.

Візник урешті відвів погляд від Джека та пробурчав щось до коней достоту не американським варіантом англійської вісімдесятих років. Але, можливо, тут так говорили тільки з конями. Шумсь, шумсь! Джек відступив у камку, шкодуючи, що не звівся на ноги хоча б на кілька секунд раніше. Чоловік зиркнув на нього ще раз і здивував Джека, кивнувши йому, — жест, у якому не було нічого ані дружнього, ані ворожого — звичайні перемовини між рівними. Я радітиму, коли день цей завершиться, брате. Джек іще раз кивнув, спробував засунути руки в кишені та якусь мить мав вигляд здивованого бовдура. Візник незлостиво зареготав.

Одяг Джека змінився — замість вельветових джинсів на ньому тепер були грубі й товсті шерстяні штани. Вище талії — обтисла куртка з блакитної тканини. Замість ґудзиків на куртці («Чи це камзол?» — запитав себе хлопчик) був ряд гачків і петельок. Так само як і штани, куртку, вочевидь, пошили вручну. «Найки» теж обернулися на шкіряні сандалії. Рюкзак трансформувався в шкіряну сумку з тонким ремінцем через плече. Візник одягався майже так само — його камзол був зі шкіри, так рясно усіяний плямами, що вони накладалися одна на одну, як річні кільця на серцевину дерева.

Здіймаючи пил, віз гучно покотився повз Джека. Від діжок віяло хмільним ароматом пива. А за ними трьома стосами лежали, як спершу здалося Джеку, покришки від вантажівки. Він принюхався до запаху «покришок», відзначивши, що всі вони абсолютно «лисі»: вершковий дух, сповнений таємничих глибин і ніжних утіх, миттю спричинив у нього відчуття голоду. Сир, але сир, якого він іще ніколи не куштував. За головками сиру, у задній частині возу, лежала кучугура сирого м’яса: довгі, оббіловані шари яловичини, величезні, схожі на стейки шматки, нагромадження нутрощів, які він не зміг ідентифікувати, — усе лежало під блискучим укривалом із мух. Стійкий сморід сирого м’яса накинувся на Джека та геть відбив апетит, навіяний сиром. Хлопчик вийшов на середину дороги та дивився, як підвода, трясучись, посунула на вершину невисокого пагорба. За кілька секунд він рушив слідом, на північ.

Він пройшов лише половину підйому, коли побачив вершечок величезного намету, що стримів між вузьких прапорів, які майоріли на вітрі. Джек припустив, що то й було його місце призначення. Ще за кілька кроків він надибав кущі ожини, де вже зупинявся минулого разу (згадавши, якими смачними вони були, хлопчик навіть запхав до рота кілька чималих ягід).

Намет уже перебував у полі його зору. Це був цілий павільйон: два довгих крила з кожного боку, брама та подвір’я. Так само, як і «Альгамбра», як підказувала Джекові інтуїція, ця ексцентрична споруда, що височіла над самим океаном, була літнім палацом. Невеличкі юрми людей сновигали всередині та навколо павільйону. Ними рухали сили настільки ж могутні та невидимі, як ті, що впливають на магніт і залізну стружку. Групки людей зустрічалися, розділялися та зливалися знову.

Дехто мав яскраве дороге вбрання, але більшість носили те ж саме, що і Джек. Кілька жінок у довгих білих чи то сукнях, чи то мантіях крокували двором, наче владні генерали. За брамою стояло декілька менших наметів і збитих нашвидкуруч хижок. Там також снували люди; вони їли, купували, розмовляли, але вільніше та менш упорядковано. Десь там, у низині, серед натовпу, Джек мав знайти чоловіка зі шрамом.

Але спершу він озирнувся поглянути на второвану дорогу, аби дізнатися, що сталося з «Дивосвітом».

Побачивши, як десь в ярдах п’ятдесяти від нього двоє чорних конячок тягнули плуги, він вирішив, що парк розваг став фермою, але за мить помітив натовп, що спостерігав за оранкою край поля, і збагнув, що це якесь змагання. Потім його погляд звернувся до оголеного до пояса рудого здорованя, що крутився мов дзиґа. У витягнутих руках він тримав якийсь довгий і важкий предмет. Раптом чоловік спинився і відпустив предмет. Той пролетів значну відстань, перш ніж, бухнувшись на траву, прокотитися нею. Виявилося, що то був молот. «Дивосвіт» став не фермою, а ярмарком — тепер Джек бачив переповнені наїдками столи та дітей на плечах у батьків.

Чи ходив тим ярмарком Спіді Паркер, пильнуючи кожен ремінець та збрую, перевіряючи, щоб у всіх печах були дрова? Джек сподівався, що так.

А його мати досі сиділа на самоті в «Чаї з варенням», дивуючись, чому відпустила сина?

Джек озирнувся і побачив, як довга підвода проїхала крізь браму літнього палацу і повернула ліворуч, розділяючи людей, які тіснилися там, мов авто, що, звертаючи з П’ятої авеню, розділяє перехожих на міській вулиці. Десь за хвилину Джек рушив за нею.

Джек боявся, що всі люди біля павільйону здивовано озиратимуться на нього, негайно помічаючи, що він не такий, як вони. Джек старанно намагався зовсім не підводити очей і поводитися, як звичайний хлопчик зі складним дорученням — його відрядили знайти речі за списком, і тепер він зосереджено намагався його запам’ятати. «Лопата, дві кирки, мотанка шпагату, пляшка гусячого жиру…» Але поступово Джек зрозумів, що жоден із дорослих перед літнім палацом не звертає на нього ані крихти уваги. Вони всі або кудись прямували, або, навпаки, вешталися без діла, розглядаючи крам: килими, залізні казанки, браслети, — викладений у маленьких наметах, пили з дерев’яних кухлів, смикали когось за рукав, щоб щось зауважити чи завести розмову, сперечалися з вартовими біля брами — кожен робив свої справи. Тож Джекове бажання видати себе за когось іншого було настільки ж смішним, наскільки й непотрібним. Він випростався і рушив у потрібному йому напрямку: неправильним півколом до брами.

Майже одразу Джек зрозумів, що просто так він крізь неї не пройде — з обох боків стояли вартові, які зупиняли та допитували кожного, хто хотів потрапити до літнього палацу. Людям доводилося показувати папери чи демонструвати значки або печатки, які давали їм право проходу. У Джека був лише медіатор Спіді Паркера, і він не думав, що це допоможе йому пройти охорону. Хтось саме піднімався до брами; чоловік тримав у руці круглий сірий значок — його пропустили. А того, хто йшов за ним, — зупинили. Той заперечував. Згодом його тон змінився: Джек побачив, що чоловік благає. Вартовий похитав головою і наказав йому відійти.

— Його люди проходять без жодних проблем, — сказав хтось праворуч від Джека, і питання мови, якою говорили на Територіях, миттю вирішилося. Джек повернув голову, щоб дізнатися, чи зверталися до нього.

Але чоловік середніх років, що йшов поруч, розмовляв з іншим паном, який носив звичний для більшості місцевих одяг.

— Еге ж бо, — відповів другий чоловік. — Він уже їде сюди — припускаю, прибуде сьогодні, невідомо лиш коли.

Джек пішов назирці за цими двома. Коли вони наблизилися до брами, варта ступила крок уперед, а оскільки чоловіки попрямували до одного й того ж вартового, інший жестом покликав чоловіка, що стояв ближче до нього. Джек відстав. Він досі не бачив нікого зі шрамом, жодних офіцерів. Єдиними солдатами тут були вартові: під ретельно підперезаною гофрованою формою були двоє звичайнісіньких молодих селюків із широкими червоними обличчями. Вони скидалися на фермерів у маскарадних костюмах. Двоє чоловіків, за якими брів Джек, здається, пройшли перевірку, бо після короткої розмови жевжики у формі розступилися, пропускаючи їх. Один вартівник пильно глянув на Джека, та хлопчик, відвернувшись, відступив назад.

Поки він не знайде капітана зі шрамом, йому нізащо не потрапити в палац.

Ще кілька людей наблизилися до вартового, що зиркнув на Джека, та миттю заходилися сперечатися з ним. Їм призначили аудієнції, дуже важливі, їм конче треба потрапити всередину, великі гроші на кону, але в них немає документів. Вартовий похитав головою, дряпаючи підборіддя об білий комірець форми. Поки Джек, гадаючи, як йому знайти капітана, спостерігав за дійством, очільник маленької групки махав руками в повітрі та бив кулаком об долоню. Обличчя в нього стало таким же червоним, як і у вартового. Зрештою він почав штурхати вартового пальцем у груди. До першого вартового підійшов другий — вигляд у них був знуджений і похмурий.

Біля них безшумно матеріалізувався високий, стрункий чоловік. Його форма дещо відрізнялася від форми вартових: вона, схоже, однаково пасувала як для бою, так і для оперети. Гофрованого коміру, як за мить помітив Джек, у нього не було, а капелюх був гостроверхим, а не трикутним. Він поговорив із вартовими, а тоді повернувся до очільника групи. Більше ніхто не кричав і не штурхав нікого пальцями. Чоловік говорив тихо. Джек бачив, як тане лють натовпу. Вони тупцяли з ноги на ногу, опустивши плечі. Усі почали розходитися. Офіцер дивився, як вони йдуть, а тоді повернувся до вартових, аби сказати щось наостанок. На мить, поки офіцер повернувся до Джека обличчям, хлопчик побачив довгу бліду блискавку шраму, що йшла зиґзаґом від правого ока до самої щелепи.

Офіцер кивнув вартовим і квапно пішов геть. Не озираючись ані ліворуч, ані праворуч, він торував собі шлях крізь натовп, імовірно, прямуючи кудись неподалік від літнього палацу. Джек кинувся за ним.