Стивен Кинг – Талiсман (страница 22)

Джек іще раз поглянув на обличчя, що видавалося йому вощаною маскою, і врешті збагнув, що жінка на ліжку не його мати. У неї було кругліше підборіддя, а ніс мав класичнішу форму. Пані, яка вмирала, була Двійником його матері — Лаурою Делосіан. Навіть якщо Спіді й хотів, аби Джек побачив щось іще, йому це не вдавалося: біле непорушне обличчя не казало йому нічого про цю жінку.

— Гаразд, — прошепотів він, ставлячи панель на місце. Капітан опустив його на підлогу.

У мóроці хлопчик спитав:

— Що з нею?

— Ніхто не знає, — відповідь прийшла звідкись зверху. — Королева не бачить, не розмовляє, не рухається…

На мить запала тиша, а тоді капітан торкнувся руки хлопчика та промовив:

— Нам час вертатися.

Вони тихо вийшли з пітьми до запиленої кімнати. Капітан струсив липку павутину з мундира. Схилив голову набік і довго дивився на Джека. Обличчя виказувало тривогу.

— Тепер ти маєш відповісти на моє запитання, — зрештою сказав він.

— Так.

— Тебе відрядили врятувати її? Урятувати королеву?

Джек кивнув.

— Певно, що так. Частково і це також. Скажіть-но мені дещо, — хлопчик завагався, — чому ті вишкребки не можуть взяти гору? Вона ж точно не може їх спинити.

Капітан усміхнувся. Веселого в тій усмішці не було нічого.

— Я. Мої люди. Ми зупинимо їх. Я не відаю, що коїться в дальніх землях, де закон нічого не вартий… але тут ми зберігаємо вірність королеві.

М’яз під оком на щоці без шраму підстрибнув, як риба. Капітан стиснув руки, долоня до долоні.

— І тобі вказали, тобто наказали… ем… умм… іти на захід, усе правильно?

Джек буквально відчув, як чоловіка трусить. Він зміг керувати новими хвилями збудження лише завдяки виробленому протягом життя самоконтролю.

— Так і є, — відповів Джек. — Я збираюся йти на захід. Чи не треба? Мені не йти на захід? До іншої «Альгамбри»?

— Я не можу сказати… не можу сказати, — бовкнув капітан, відступаючи: — Ми повинні зараз же вивести тебе звідси. Я не можу тобі сказати, що робити. — Хлопчик бачив, що капітан не може навіть дивитися на нього. — Ти не можеш залишатися тут ані на хвилину довше. Погляньмо, чи пощастить нам вийти звідси до прибуття Морґана.

— Морґана? — перепитав Джек, сподіваючись, що недочув ім’я. — Морґан Слоут? Він їде сюди?

Розділ сьомий

Фаррен

Здавалося, що капітан не почув Джекового запитання. Він дивився в куток порожньої, занедбаної кімнати, неначе силувався щось побачити там. Він думав спроквола, болісно та водночас швидко. Джек зрозумів це. Тому що дядько Томмі вчив Джека, що перебивати дорослих, котрі розмірковують, — так само неввічливо, як і перебивати дорослих, котрі розмовляють. Але…

Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника… він гнатиме тебе, як лис гусака.

Спіді казав йому про це, але Джек так зосередився на Талісмані, що геть забув про застереження. А тепер слова зринули знову в його голові, усвідомлення виявилося гучним і болісним — неначе його стукнули ззаду по шиї.

— Який він із себе? — рішуче запитав хлопчик у капітана.

— Морґан? — перепитав капітан, що, здавалося, поринув у внутрішню задуму.

— Він гладкий? Гладкий і скоро облисіє? А він не кульгає ось так, коли гнівається? — Джек удався до вродженого дару мавпування — дару, від якого його батько аж заходився зі сміху, навіть коли був утомленим або засмученим — і «зіграв» Морґана Слоута. Обличчя малого миттєво постаріло, щойно він насупив чоло так, як це робив дядько Морґан, коли через щось бісився. Водночас він утягнув щоки й нахилив голову, щоб створити ілюзію подвійного підборіддя. Джек випнув губи у риб’ячу гримасу та заходився швидко водити бровами вгору-вниз. — Він ходить ось так?

— Ні, — відповів капітан, але щось промайнуло в його очах, як тоді, коли Джек сказав йому, що Спіді старий. — Морґан високий і в нього довге волосся. — Капітан торкнувся рукою правого плеча, щоб продемонструвати довжину. — А ще він шкутильгає. У нього деформована нога. Він носить спеціальний черевик, але… — він стенув плечима.

— Я бачив, ви точно впізнали, коли я копіював його! Ви…

— Тсс! Не так, Боже забий, голосно, хлопче!

Джек стишив голос:

— Гадаю, я знаю цього типа, — сказав він і вперше збагнув, що йому справді страшно…

Він ще не до кінця розумів цей світ, та одну річ щойно усвідомив повністю: «Дядько Морґан тут? Боже!»

— Морґан — це просто Морґан. І нема чого тут дуркувати, хлопче. Ходімо! Гайда вибиратися звідси.

Рука капітана стиснула Джекові передпліччя. Хлопчик здригнувся, але встояв.

Паркер стає Паркусом… А Морґан… Надто багато, як на збіг.

— Ще ні, — сказав він. Інше питання спало йому на думку. — А в неї є син?

— У королеви?

— Так.

— У неї був син, — знехотя відповів капітан. — Так. Хлопче, ми не можемо лишатися тут. Ми…

— Розкажи мені про нього!

— Немає чого тут розказувати, — відповів капітан. — Хлопчик помер іще немовлям, і шести тижнів не минуло, як вийшов з материнського лона. Перешіптувалися, що один з Морґанових прислужників — певно, Озмонд — задушив дитя. Та ті плітки не варті й шеляга. Хоча Морґан з Орріса не викликає в мене жодної симпатії, та всі знають, що кожна дванадцята дитина помирає ще в колисці. Ніхто не знає чому; їхня смерть є загадковою і не має причини. Є такий вислів: Господь забиває Свої цвяхи. І навіть королівська дитина не виняток в очах у Теслі. Він… Хлопче? З тобою все гаразд?

Джек відчув, як світ навколо нього сіріє. Хлопчик похитнувся, й коли капітан спіймав його, то шорсткі руки здавалися м’якими, наче пухові подушки.

Він сам мало не помер немовлям.

Матір розповідала йому, як одного разу вона підійшла до Джека й побачила, що він не ворушиться й узагалі лежить без жодних ознак життя: його губи посиніли, а щоки набули барви згаслих поховальних свічок. Розповідала, як з криком вибігла у вітальню, тримаючи його на руках. Батько та Слоут сиділи на підлозі, нахлебтавшись вина й обкурившись травою, і дивилися матч із реслінгу по телевізору. Батько вирвав тільце з материних рук, різко затиснув ніздрі лівою рукою («У тебе ще місяць там синці були, Джекі», — розповідала мама з тривожним сміхом), а тоді притиснувся ротом до маленького Джекового ротика, доки Морґан кричав: «Гадаю, це не допоможе йому, Філе. Не думаю, що це допоможе йому!»

(«Дядько Морґан був кумедним, правда, мамо?» — спитав тоді Джек. «Так, дуже кумедним, Джекі», — відповіла мама з дивним нещирим сміхом, а тоді запалила ще одну «Герберт Террітунс» об недопалок іншої, що тліла в попільничці.)

— Хлопче! — прошепотів капітан. — Хлопче! Дідько! Якщо ти зомлієш…

— Зі мною все гаразд, — відповів Джек. Здавалося, що його голос лунає на віддалі. Буцімто він чув голос коментатора на матчі «Доджерсів»[58], проїжджаючи вночі повз стадіон «Чавез Ревайн»[59] із прикритим дахом кабріолета, лункий і далекий — прямий репортаж із солодкого сну про бейсбол. — Усе добре, відпустіть мене. Що ви там казали?

Капітан більше не трусив хлопчика, але погляд його залишався стурбованим.

— Усе гаразд, — повторив Джек і раптом якомога сильніше дав собі ляпаса. — Ай!

І світ знову повернувся до звичного фокусу.

Він мало не помер у колисці. Це трапилося в тій старій квартирі, яку сам Джек ледь пам’ятав, а мама називала Палацом омріяного Техніколору[60], бо з вікна вітальні розгортався чудовий краєвид на Голлівудські пагорби. Він мало не помер у колисці, коли його тато й Морґан Слоут пили вино, а якщо ти п’єш багато вина, то маєш часто бігати до вітру. Він знав Палац омріяного Техніколору досить добре, аби пам’ятати, що до найближчої ванної кімнати з вітальні треба йти повз кімнату, яка тоді була дитячою.

Тепер Джек знав, що тоді трапилося: Морґан Слоут підводиться, легко посміхається, каже щось на кшталт «Секунду, Філе, я відійду»; батько навряд чи роззирався навкруги, бо Гейстек Калгун от-от був готовий кинути «з підвивертом» чи «задушливим захопленням» свого безталанного суперника; Морґан відходить від яскравого телеекрана у вітальні в попелястий морок дитячої, де спав маленький Джекі Сойєр у повзунках з Вінні-Пухом, маленький Джекі Сойєр, якому тепло й затишно в сухому підгузнику. Він бачив, як дядько Морґан потай кидає погляд на яскравий квадрат дверей до вітальні, його лисий лоб брижиться і морщиться, губи надимаються, як холодний рот озерного окуня. Він бачив, як дядько Морґан узяв диванну подушку з найближчого крісла, бачив, як він м’яко, але щільно прикрив нею голову сплячого немовляти та притримував її однією рукою, доки друга ковзнула дитині під спину. А коли всі рухи завмерли, він бачив, як дядько Морґан поклав подушку назад на крісло, куди зазвичай сідала Лілі, щоб погодувати малого, а тоді пішов у вбиральню, щоб відлити.

Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…

Холодний піт запорошив усе тіло.

Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і було. Надто вже бездоганним видавався збіг, і комар носа не підточить.

У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.

У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів мало не помер у колисці… і Морґан Слоут був там.

Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.

І справді, весело. Аякже.

— А тепер ходімо, — мовив капітан.