Стивен Кинг – Талiсман (страница 23)

— Гаразд, — відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. — Гаразд, ход…

— Тссс! — Капітан шпарко озирнувся на звук голосів, що наближалися.

Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:

— …не знав, що в нього є син.

— Ну що ж, — відповів інший. — Байстрюки самі плодять байстрюків — ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.

У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху — Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.

— Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! — долучився третій голос. — Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.

Бурмотіння.

Ще один приглушений вибух сміху.

Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.

Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.

— Ти достатньо почув? — запитав капітан. — Нам потрібно йти. — Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.

Твої інструкції, накази чи щось там іще — це… ага, йти на захід, правильно?

«Він змінився, — подумав Джек. — Змінився двічі».

Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?

Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.

До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.

«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, — подумав Джек. — Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»

— Ходімо, — наполягав капітан. — Заради Джейсона, ходімо.

— Заради кого? — тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша — з грубої парусини, що тхнула пліснявою.

— Це не той шлях, яким ми прийшли, — прошепотів Джек.

— Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, — прошепотів у відповідь капітан. — То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?

— Так. — Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.

— Озмонд, — сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він був на межі божевілля… але його рот дико повнився слиною.

— Озмонд — це права рука Морґана, — пробурмотів Капітан. — Він завжди надто багато бачить, і мені б не хотілося, аби він двічі споглядав тебе, хлопче.

— Що ви маєте на увазі?

— Тссс! — Він іще сильніше стиснув Джекову руку, яка й так боліла. Вони наближалися до великої завіси з тканини, що висіла у дверному прорізі. Джеку вона нагадувала шторку в душі, от тільки ця була з джутової мішковини, і візерунок її був настільки широким і грубим, що вона радше скидалася на сітку, а кільця, з яких вона звисала, були кістяні, а не хромовані. — А тепер реви. — Капітан гаряче видихнув Джекові у вухо.

Він відсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкішними ароматами (усе ж найсмачніше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровні, на великий кам’яний димар, на обличчя жінок, запнутих у хвилясті білі хустини, які нагадали Джекові плати черниць. Деякі з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червоні обличчя жінок укривалися намистинками поту, коли ті мили горщики й кухонне начиння. Інші стояли біля довгого столу, що тягнувся по всій ширині кухні, і щось нарізали скибками та кубиками, чистили й вирізали. Одна несла дротяні ґрати, на яких лежали ще не спечені пироги. Усі вони витріщилися на Джека та капітана, коли ті проштовхувалися крізь кухню.

— Ніколи більше! — Капітан волав на Джека й трусив його, наче тер’єр щура… І водночас швидко тягнув через кімнату до двостулкових дверей у дальньому кінці. — Ніколи більше, чуєш мене? Іще раз тікатимеш від роботи, я розсічу тобі шкіру на спині й облущу, наче печену картоплю!

І на межі слуху капітан прошипів:

— Вони всі запам’ятають і всі будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв!

І тепер, коли капітан із зарубцьованим обличчям тягнув його крізь наповнену паром кухню за карк і болючу руку, Джек навмисно викликав у свідомості жаский образ матері, що лежала в похоронній залі. Він бачив її в пишних складках білої органді[62] — вона лежала в труні у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс — прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан — та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди — наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню — не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися — ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

Крізь сльози він бачив велетня в білому вбранні, що кинувся через кімнату до них. Він носив червону бандану замість пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборів було однакове — представити власника як кухонного боса. А ще він розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду.

— Геть ЗВІТСИ! — заверещав на них шеф, і голос, що лунав з велетенських, наче діжка, грудей, був абсурдно писклявим — це голос гнучкого гея, що висловлює своє «фе» продавцеві взуття. От тільки у виделці нічого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд.

Жінки розліталися від нього, як сполохані пташки. Найнижчий пиріг упав з таці у жінки, що несла її, і вона пронизливо, відчайдушно закричала, коли він розкришився на долівці. Полуничний джем розхляпався й потік, червоний, наче яскрава та свіжа артеріальна кров.

— ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ!

Він ткнув у них виделкою, відвернувши голову й примруживши очі настільки, що від них лишилися тільки щілинки — так, наче, попри грубі слова, думка про потоки гарячої крові була для нього надто gauche[64]. Капітан опустив руку, якою тримав Джека за карк, і виставив її вперед — мало не ледаче, як здалося Джекові. Уже за мить шеф лежав на підлозі, усі його шість із половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжі полуничного соусу та шматках білої сирої здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя і волаючи високим, писклявим голосом. Те, що він волав, звучало досить-таки трагічно: він помер, капітан точно вбив його (він казав «фпиф» дивним німецьким акцентом); його щонайменше скалічено, жорстокий і безсердечний капітан Зовнішньої Варти розтрощив його вірну праву руку, а отже, й позбавив засобів до існування, прирікаючи на жалюгідне життя жебрака в роки прийдешні; капітан завдав йому жахливого болю, невимовного болю, і жодна людина у світі…

— Стули пельку! — заволав капітан, і шеф-кухар замовк. Одразу. Він лежав на підлозі, наче велика дитина, притуливши до грудей скручену праву руку. Червона бандана з’їхала на бік, відкриваючи одне вухо (в мочку якого було вставлено маленьку чорну перлинку). Вгодовані щоки тремтіли. Куховарки вражено охнули й заторохтіли, коли капітан нахилився до жахливого людожера, володаря задимленої печери, де вони проводять ночі та дні. Джек, усе ще рюмсаючи, зиркнув на чорного хлопчика (коричневого хлопчика, виправила його свідомість), що стояв на тому боці найбільшої жаровні. Рот хлопчика здивовано розтулився, обличчя смішно скривилося, наче в актора менестрель-шоу[65], але він досі крутив руками важіль, тому підвішений над розпеченим вугіллям окіст продовжував обертатися.