Стивен Кинг – Талiсман (страница 25)

— Так, Озмонде, — дерев’яним голосом відповів капітан Фаррен. Його шрам виблискував у пообідньому світлі й тепер видавався радше червоним, ніж рожевим.

Озмонд закінчив свій імпровізований танок так само різко, як і розпочав. Він холодно глянув на капітана.

— Ніхто не знав, що в тебе є син, капітане.

— Він байстрюк, — сказав капітан. — І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогодні. — Він несподівано повернувся і вдарив Джека по обличчю. Насправді удар був не сильним, але рука капітана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав і гепнувся в бруд, тримаючись за вухо.

— Дуже поганий, надзвичайно поганий, — сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнім, тонким і замкненим. — Підводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчиків, які не слухаються батьків, треба покарати. А ще поганих хлопчиків треба розпитати. — Він махнув батогом. Той сухо клацнув.

Хистка свідомість Джека вибудувала дивну асоціацію — як він збагнув пізніше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало постріл із духової рушниці «Дейзі», яку він мав у восьмирічному віці. Вони з Річардом Слоутом обидва мали такі рушниці.

Озмонд потягнувся і схопив вимащену брудом Джекову руку своєю білою павучою долонею. Він смикнув Джека до себе, огортаючи хлопчика своїми запахами — старої солодкавої пудри та старого згірклого бруду. Його дивні сірі очі врочисто вдивлялися в блакитні Джекові. Джек відчув, як сечовий міхур важчає, тож намагався не підмочити штани.

— Хто ти? — запитав Озмонд.

Ці слова зависли в повітрі між ними трьома.

Джек знав, що капітан дивиться на нього із суворим виразом обличчя, за яким не міг сховати відчай. Він чув кукурікання півнів і гавкання собак. Звідкілясь долинав гуркіт карети, що наближалася.

«Скажи мені правду; я розпізнаю брехню, — казали ті очі. — Ти скидаєшься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрів у Каліфорнії — ти він і є?»

І якусь мить уся правда тремтіла в нього на вустах:

«Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана — дядька Морґана, — і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так — вони розповідають, розповідають усе…»

А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

«Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона[69]… Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш — і навіть не спітнівши, — але чини, як вважаєш за потрібне».

— Хто ти? — перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість — він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності — коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, — застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

— Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

— Ти Богом забитий малий виродок…

— Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

— Він дурко, я ж казав тобі, — почув Джек капітанові слова. — Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

— Та що він узагалі тут робить? — завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. — Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», — а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.

— Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком і Джековим криком. Його спина горіла. Він навіть не знав, як довго це триває — здавалося, що з кожним ударом Озмонд тільки ще більше розпалюється, — коли почувся чужий вигук:

— Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу!

Дружний стукіт чобіт на бігу.

Голос Озмонда, розлючений і трохи засапаний:

— Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це — ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе[70], якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

— З тобою все гаразд? — прошепотів капітан.

— Так.

— Що? — репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.

Повз одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька — порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»

— Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, — говорив візник.

Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.

— Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…

— Що? — знову заволав Озмонд. — Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?

Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.

Терпляче, ніби Озмонд просто пропустив єдиний важливий факт (певно, йому саме так і здавалося), візник почав знову:

— Йому тільки шістнадцять виповнилося на День травневих пагонів. Його матір не хотіла, щоб він їхав зі мною. Навіть думати не смію, що…

Озмонд здійняв батіг, і той просвистів униз сліпуче й несподівано швидко. Ще секунду тому його ліва рука вільно стискала пужално — а вже за мить удар батога: не як постріл із двадцять другого калібру, а як іграшкова рушниця. Візник відсахнувся і закричав, притискаючи руки до обличчя. Свіжа кров рівномірно стікала його брудними пальцями. Він упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» — приглушеним, булькотливим голосом.

Джек застогнав:

— Ходімо звідси, швидше!

— Зачекай, — відповів капітан. Здавалося, напружені риси його обличчя трішки пом’якшилися, а в очах забриніла крихта надії.

Озмонд повернувся до денді, що відступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав.

— То був «Кінґсленд»? — важко дихаючи, запитав Озмонд.

— Озмонде, ти не маєш звинувачувати себе…

Озмонд здійняв угору лівий зап’ясток; хвости батога з телячої шкіри зі сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи денді. Той позадкував іще на крок.

— Не розказуй мені тут, що я маю робити, а що ні, — сказав Озмонд. — Просто відповідай на мої запитання. Я засмучений, Стівене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кінґсленд»?

— Так, — відповів Стівен. — Мені прикро казати, але…

— На Зовнішній Дорозі?

— Озмонде…

— На Зовнішній Дорозі, ти, обвислий хере?

— Так, — проковтнув Стівен.

— Ну, звісно ж, — мовив Озмонд, і жахливий блідий осміх розрізав його витончене обличчя. — Де ж іще мало б розташовуватися Селище Різномайстрів, як не на Зовнішній Дорозі? Не вміє ж село літати? А? Як може село перелетіти з однієї дороги на іншу, Стівене? Може? Може?

— Ні, Озмонде, звісно ж, не може.

— Не може. Тож діжки зараз котяться Зовнішньою Дорогою, правильно кажу? Якщо я правильно все розумію, то діжки й перевернутий фургон з елем блокують Зовнішню Дорогу, а найкращий ель на всіх Територіях стікає на землю, щоб ґрунтові черви могли напитися? Правильно кажу?