Стивен Кинг – Талiсман (страница 131)

Піднявшись на черговий гребінь, він побачив Сонячного Ґарднера з довгим волоссям, що розвівалося за його спиною. Він стояв біля чорного паркана, здійнявши до плеча довгу важку мисливську гвинтівку. Човен пірнув у западину; куля, мов колібрі, просвистіла високо над головою Джека. Пролунав постріл. Коли Ґарднер вистрілив удруге, рибоподібна істота завдовжки десять футів, із величезним плавцем на спинні вистрибнула з води і зупинила кулю. Куля миттєво відлетіла назад, а істота пірнула під воду. У неї на боку Джек помітив величезну рвану рану. Наступного разу, коли вони опинилися на гребені хвилі, Ґарднер уже йшов через пляж, вочевидь прямуючи до «Мотелю Кінґсленд». Гігантські рибини продовжували штовхати його до паль.

Спіді згадував про драбину, тож, опинившись під широким балконом, Джек вдивлявся у тьмяний морок, щоб знайти її. Укриті водоростями і мушельками, в чотири ряди стояли товсті палі. Якщо драбину спорудили під час будівництва балкона, то від цього не було зараз жодної користі — принаймні через безліч нарослих водоростей це не помітно. Тепер величезні кошлаті палі здавалися набагато товстішими, ніж колись. Джек взявся руками за човен і застосував гумовий хвіст, щоб піднятися з води. Тремтячи, він розстібнув мокру сорочку — білу, з ґудзиками на комірці, меншу на один розмір, яку Річард дав йому з того боку Заклятих Земель — і кинув її на дно човна. Взуття втопилося у воді, Джек стягнув мокрі шкарпетки і поклав їх на сорочку. Річард сидів на носі човна, зігнувшись над колінами та стуливши очі та рот.

— Ми шукаємо драбину, — сказав Джек.

Річард відреагував на це ледь помітним порухом голови.

— Як гадаєш, Річі, зможеш піднятися по драбині нагору?

— Можливо, — прошепотів Річард.

— Що ж, вона десь тут. Можливо, прикріплена до однієї з цих паль.

Джек заходився гребти обома руками, прямуючи між двома палями першого ряду. Тепер поклик Талісмана постійно лунав і з такою силою, що, здавалося, міг підняти Джека з човна і поставити на балкон. Вони пливли між першим і другим рядами, опинившись під важким чорним балконом, і в повітрі — і тут, і назовні — спалахували червоні вогні. Джек порахував: чотири ряди паль, по п’ять паль у кожному ряді. Двадцять місць, де могла бути драбина. Через пітьму під балконом і безкінечну закрутистість коридорів між палями перебування тут нагадувало екскурсію катакомбами.

— Вони нас не застрелили, — без жодних емоцій промовив Річард.

Таким самим голосом він міг би сказати, що хліб у магазині закінчився.

— Нам допомогли. — Джек глянув на скрученого Річарда.

У такому стані він точно не зможе піднятися драбиною, хіба що його якось розбуркати.

— Ми наближаємося до палі, — сказав Джек. — Нахилися вперед і відштовхни нас.

— Що?

— Не дай нам врізатися в палю, — повторив Джек. — Ну ж бо, Річарде. Мені потрібна твоя допомога.

Здається, спрацювало. Річард ледь розплющив ліве око і поклав праву руку на край рятувального човна. Коли вони наблизилися до палі, він простягнув уперед лівицю, щоб відштовхнутися. На палі щось цмокнуло, немов розійшлися вологі губи.

Річард охнув і відсмикнув руку.

— Що це було? — спитав Джек, але Річардові не потрібно було відповідати — тепер обидва хлопчики бачили схожих на слимаків істот, що жили на палях. Раніше їхні очі та роти були затуленими. Коли їх потривожили, вони заворушилися, клацаючи зубами. Джек опустив руки у воду і обвів ніс човна навколо палі.

— Боже, — промовив Річард. Губасті роти мали вдосталь зубів. — Боже, я не можу…

— Ти мусиш, Річарде, — сказав Джек. — Ти хіба не чув, що казав Спіді на березі? Він уже, можливо, помер. Річарде, а якщо й так, то він помер, вірячи, що я знаю: тобі треба потрапити в готель.

Річард знову заплющив очі.

— Мені байдуже, скільки слимаків нам доведеться вбити, піднімаючись сходами, але ти полізеш тими сходами. Ось так. Це все.

— На хер тебе, — буркнув Річард. — Ти не повинен так зі мною розмовляти. Мене нудить від того, що ти такий правильний і владний. Я знаю, що піднімуся драбиною, де б вона не була. У мене, ймовірно, температура сто п’ять градусів[258], але я знаю, що піднімуся драбиною. Я просто не знаю, як це зроблю. Так що йди до біса, — Річард виголосив цю промову із заплющеними очима, але зараз зі значним зусиллям розплющив їх. — Псих.

— Ти потрібен мені, — сказав Джек.

— Псих. Я піднімуся драбиною, кретине.

— Якщо так, нам краще її знайти, — сказав Джек, штовхнув човен до наступного ряду паль і нарешті побачив драбину.

Драбина висіла між двома внутрішніми рядами паль, закінчуючись десь за чотири фути над поверхнею води. Тьмяний прямокутник над нею вказував, що люк вів на балкон. У цілковитому мóроці драбина була ледь помітною і скидалася на примару.

— Ось ми і на місці, Річі, — сказав Джек.

Він провів човен повз наступну палю, обережно, щоб не зачепити. Сотні схожих на слимаків почвар прилипли до дерева і клацали зубами. Через мить голова коня на носі човна опинилася під драбиною, і Джек, підвівшись, ухопився за найнижчий щабель.

— Гаразд, — сказав він.

Спершу він прив’язав один рукав мокрої сорочки до драбини, а другим обв’язав гумовий хвіст. Тепер човен нікуди не дінеться, якщо їм пощастить вибратися з готелю. У Джека раптом пересохло в роті. Талісман співав, кликав його. Хлопчик обережно підвівся і вхопився за драбину.

— Ти перший, — сказав Джек. — Це буде непросто, але я тобі допоможу.

— Не потрібна мені твоя допомога, — сказав Річард.

Підводячись, він так хитнувся, що мало не перевернув човен.

— Заспокойся.

— Не заспокоюй мене тут. — Річард розвів руки і втримався. Зціпив губи. Здавалося, він боявся дихати. Ступив крок уперед.

— Добре.

— Кретин. — Річард поставив ліву ногу вперед, підвів праву руку, переставив праву ногу. Тепер він міг намацати драбину, люто зиркаючи на неї примруженим правим оком. — Бачиш?

— Гаразд. — Джек, розчепірив пальці і підвів руки долонями вперед, демонструючи, що не хотів образити Річарда.

Річард підтягнувся на руках, і його ноги подалися вперед, тягнучи за собою човен. За мить він наполовину висів над водою, і лише Джекова сорочка не давала човнові вислизнути з-під ніг Річарда.

— Допоможи!

— Розпрями ноги.

Річард так і зробив, випростався і важко захекав.

— Дозволь я тобі допоможу, гаразд?

— Гаразд.

Джек повз човном, аж доки не опинився перед Річардом. Обережно підвівся. Річард тремтів, учепившись обома руками в нижній щабель. Джек поклав руки на сухоребрі стегна друга.

— Я допоможу тобі піднятися. Спробуй не брикатися, а просто піднімайся вгору, поки не зможеш поставити коліно на щабель. Спершу візьмися за наступний щабель.

Річард повільно розплющив око і виконав наказ.

— Готовий?

— Вперед.

Човен ковзнув вперед, але Джек підняв Річарда так високо, що той легко зміг поставити коліно на нижню поперечину. Потім Джек схопився за краї драбини і приклав усю силу рук і ніг, щоб утримати човен. Річард завис у повітрі, намагаючись поставити на місце і друге коліно; через секунду йому це вдалося. Ще через дві Річард Слоут випростався на драбині.

— Я не можу повзти далі. Мені здається, я зараз впаду. Мені зле, Джеку.

— Просто піднімися ще на один щабель угору, будь ласка. Тоді я зможу тобі допомогти.

Річард утомлено вчепився в наступну перекладину. Джек поглянув угору і вирішив, що довжина драбини приблизно тридцять футів.

— Тепер ноги. Будь ласка, Річарде.

Річард повільно переставив спершу одну, а потім другу ногу далі. Джек узявся за той самий щабель навколо ніг Річарда і підтягнувся вгору. Човен почав окреслювати на воді півкола, але Джек уже підвів коліна й став обома ногами на драбину. Прив’язаний до Джекової сорочки, човен кружляв навколо, як цуцик на повідку.

Коли вони пройшли третину шляху, Джекові довелося обхопити Річарда за талію, щоб він не впав у чорну воду.

Зрештою над головою Джека з’явився прямокутник люка з чорного дерева. Він притиснув Річарда до себе — голова друга безсило впала йому на груди, — обхопивши хлопця і драбину лівою рукою, правицею спробував відчинити люк. А якщо він забитий цвяхами? Але кришка миттю піднялася і впала на підлогу.

Джек лівою рукою міцно обхопив Річарда під пахвами і підняв угору — з пітьми через отвір у підлозі.

«Мотель Кінґсленд» стояв порожнім майже шість років. Тут, як і в усіх занедбаних приміщеннях, пахло цвілими пожовклими газетами. Спершу цей запах дратував Слоута. Коли він був маленьким хлопчиком, його бабуся по материній лінії помирала в будинку: це тривало чотири роки, поки вона віддала Богу душу — і саме так пахло її вмирання. Йому не потрібен був ані цей запах, ані такі спогади в мить, як він уважав, його найбільшого тріумфу.

Проте тепер це не мало жодного значення. Як не мали значення неймовірні втрати, спричинені завчасним прибуттям Джека в «Табір Готовності». Страх і лють перетворилися на скажене й нервове очікування. Він схилив голову, зціпив губи і, блискаючи очима, міряв кроками номер, у якому в давні добрі часи зупинявся разом із Річардом. Іноді він зчіплював руки за спиною, іноді бив кулаком об долоню, іноді гладив лису маківку. Але в основному він, як і колись у коледжі, просто ходив кімнатою з кутка в куток, стискаючи руки в кулаки настільки сильно, що нігті впивалися в долоні. Шлунок Слоута то корчився від кислотності, то повнився легкістю.