Стивен Кинг – Талiсман (страница 130)
Джекові не треба було запитувати, що має на увазі Спіді.
— Радий, що ти все розумієш, синку. — Спіді заплющив очі і притулився спиною до каменю.
За секунду його очі знову повільно розплющилися.
— Долі. Ось про що йдеться. Більше доль, більше життів, ніж ти можеш уявити. Ти коли-небудь чув про Раштона? Підозрюю, що міг чути.
Джек кивнув.
— Усі ці долі — причина, через яку мама привезла тебе в «Альгамбру», Джеку-Мандрівнику. Я просто сидів і чекав, знав, що ти прийдеш. Талісман привів тебе сюди, хлопчику. Джейсоне. Певен, ти і це ім’я чув.
— Це
— Тоді дістань Талісман. Я приніс цю штуку із собою, щоб хоч трохи тобі підсобити. — Старий підхопив ковдру, яка, як побачив Джек, була, по-перше, гумовою, а по-друге, насправді не мала з ковдрою нічого спільного.
Джек узяв гумовий згорток з обпаленої руки Спіді.
— Але як я потраплю в готель? — спитав хлопчик. — Я не можу перелізти через паркан і не можу пливти з Річардом на спині.
— Надуй це. — Очі Спіді знову заплющилися.
Джек розгорнув штукенцію: надувний човен, що за формою нагадував безногого коня.
— Упізнаєш її? — спустошений голос Спіді повнився ностальгійним сяйвом. — Ми з тобою недавно її піднімали. Я розповідав тобі про імена.
Джек раптом згадав, як прийшов до Спіді в день, який складася з чорних та білих смужок. Той сидів у круглому павільйоні і лагодив карусельних конячок.
— Срібна Леді.
Спіді підморгув йому, і знову в Джека виникло дивне враження, що все в його житті відбулося для того, щоб він опинився саме в цьому місці.
— З твоїм другом все гаразд? — Спіді вимовив це з майже ствердною інтонацією.
— Гадаю, так. — Джек занепокоєно поглянув на Річарда, який перевернувся на бік і ледь дихав, заплющивши очі.
— Коли ти так гадаєш, надуй Срібну Леді. Байдуже як, але ти маєш перенести цього хлопчика із собою. Він — частина цього всього.
Шкіра Спіді, поки вони сиділи на пляжі, стала ще гіршою — набула хворобливого землисто-сірого відтінку. Перш ніж узяти сопло до рота, Джек спитав:
— Я можу зробити щось для тебе, Спіді?
— Авжеж. Зганяй в аптеку Пойнт-Венуті і принеси мені пляшечку мазі Лідії Пінкхем[257]. — Спіді похитав головою. — Ти знаєш, як помогти Спіді Паркеру, хлопче. Дістань Талісман. Це вся допомога, яка потрібна.
Джек дмухнув у сопло.
Через дуже нетривалий проміжок часу Джек устромляв затичку в отвір під хвостом чотирифутового гумового коня з неприродно широкою спиною.
— Не знаю, чи зможу затягнути на цю штуку Річарда, — сказав Джек, не скаржачись, а просто міркуючи вголос.
— Він може виконувати накази, Джеку-Мандрівнику. Сядь позад нього і підтримуй. Це все, що треба.
Насправді Річард сховався під захист скель і дихав рівно, спокійно, з роззявленим ротом, зосередивши свою увагу. Джек не знав, спить його друг чи ні.
— Гаразд, — промовив Джек. — Там є причал чи щось таке?
— Ще краще, ніж причал, Джекі. Коли оминеш хвилелом, побачиш величезні палі — вони підтримують ту частину готелю, яка висить просто над водою. Там буде драбина. Примусь Річарда піднятися нею, і ти опинишся на широкому затильному балконі. Там є великі вікна, такі, як двері, розумієш? Відчиниш одне з цих вікон-дверей і потрапиш в їдальню. — Спіді спробував усміхнутися. — А там ти вже точно внюхаєш Талісман. Не бійся його, синку. Він чекає на тебе — він припаде до твоїх рук, як лагідний пес.
— А що завадить цій зграї погнатися за мною?
— Боже збав,
— Я знаю. Я про воду кажу. Вони ж можуть погнатися за мною на човні чи чомусь іще.
Тепер Спіді вичавив із себе щиру, хоча і болісну усмішку.
— Певен, ти сам усе побачиш, Джеку-Мандрівнику. Старий добрий Блоут зі своєю кумпанією триматимуться від води якнайдалі, ги-ги. Не переймайся цим зараз — просто пам’ятай, про що я тобі сказав, і спробуй дістатися туди, чуєш?
— Я вже там. — Джек підійшов до краю скелі, щоб поглянути на дорогу та готель.
Йому вдалося непомітно перейти дорогу і дістатися до схованки Спіді: він легко міг би протягнути Річарда до води кілька футів і влаштувати його на човні. Йому знадобиться вся його удача, щоб спокійно доплисти до паль — Ґарднер і люди з біноклями зараз зосередили свою увагу на місті та схилі.
Джек визирнув з-за однієї з високих колон. Лімузини досі стояли перед готелем. Хлопчик ще більше висунув голову, щоб поглянути через дорогу. Чоловік у чорному костюмі саме виходив з побитих дверей «Мотелю Кінґсленд». Він намагався, Джек чітко це бачив, не дивитися на Чорний Готель.
Гучний і пронизливий, мов жіночий крик, свист пронизав повітря.
— Рухайся, — хрипло прошепотів Спіді.
Джек задер голову і помітив на вершині трав’яного схилу, за старезними будинками, чоловіка в чорному, що дмухає у свисток і показує просто на нього. Темне волосся чоловіка розвівається навколо його плечей — волосся, чорний костюм, темні окуляри… він скидався на Янгола Смерті.
— ЗНАЙШОВ ЙОГО! ЗНАЙШОВ ЙОГО! — горланив Ґарднер. — ПРИСТРЕЛЬТЕ ЙОГО! ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ ТОМУ, ХТО ПРИНЕСЕ МЕНІ ЙОГО ЯЙЦЯ!
Джек знову сховався за скелю. Через півсекунди куля відскочила від середньої колони, за мить до того, як звук пострілу досягнув його вух. «
— Вам уже час, — квапливо видихнув Спіді. — За тридцять секунд вони почнуть артилерійський обстріл. Тримайтеся за хвилеломом якомога довше, а тоді різко повертайте. Дістань його, Джеку.
Ще одна куля врізалася в пісок перед їхнім маленьким редутом, і Джек кинув на Спіді швидкий, наляканий погляд. Тоді він штовхнув Річарда на передню частину човна і не без задоволення помітив, що другові вистачило здорового глузду схопити і втримати в руках окремі гумові жмутки конячої гриви. Спіді здійняв праву руку, прощаючись із ними й водночас благословляючи їх. Стоячи на колінах, Джек так сильно штовхнув човен, що той опинився майже біля води. Почув іще один пронизливий свист. Зіп’явся на ноги, але продовжував бігти, коли човен торкнувся води. Доки Джек вилазив на нього, намок до поясу.
Джек гріб просто до хвилелому. Допливши до краю, повернув до великої води і продовжив рух.
Джек цілком зосередився на веслуванні й геть викинув з голови думки про те, що буде, якщо люди Морґана вб’ють Спіді. Йому треба дістатися до паль, ось і все. Куля врізалася в воду, здійнявши за шість футів від човна крихітний фонтанчик крапель. Друга зі
Минуло трохи часу — Джек не знав, скільки саме. Зрештою він скотився з човна і поплив позаду нього — так він міг ще швидше рухатися вперед, працюючи ногами. Майже невидима течія наближала його до мети. Нарешті з’явилися палі — високі дерев’яні колони, завтовшки з телефонний стовп. Джек підвів голову над водою — і безмежність готелю, що вивищувався над широким балконом, нависла над ним. Джек зиркнув назад праворуч, але Спіді не ворушився. Чи ні? Його руки виглядали інакше. Може…
За руїнами будинків на довгому зарослому травою схилі щось ворухнулося. Джек підвів погляд і помітив чотирьох чоловіків, які бігли до пляжу. Хвиля вдарила об рятувальний човен, мало не вирвавши його з рук. Річард застогнав. Двоє чоловіків показували на них. Їхні роти ворушилися.
Ще одна величезна хвиля хитнула їх, погрожуючи пригнати і Джека Сойєра, і човен назад до берега.
«Хвиля, — подумав Джек. — Що за хвиля?»
Він поглянув уперед, щойно човен пірнув униз. Широка сіра спина чогось набагато більшого за звичайну рибу плавала біля поверхні води. Акула? Джека аж пересмикнуло, коли він подумав, що його ноги зараз колотять воду. Він опустив голову, остерігаючись побачити, як довгий сигароподібний зубатий шлунок несеться просто на нього. Цього він не помітив, але побачене все одно ошелешило його.
Як виявилось, глибока вода скидалася на заповнений по вінця акваріум, у якому не було жодної риби нормального вигляду чи розміру. Тут плавали винятково монстри. Під ногами Джека снував цілий зоопарк нетутешніх, часом жахливо потворних тварин. Імовірно, вони плавали під човном, відколи Джек опинився на достатній глибині, бо вода аж кишіла ними. Потвора, яка налякала Во́вків-відступників — довжелезна, мов вантажний потяг, що прямує на схід, — пливла на десять футів нижче від Джека. Перед ним вона випірнула на поверхню. Плівки на її очах моргнули. Довгі вуса від схожої на печеру пащеки тягнулися назад.
Яка б сила не затягнула Талісман у Чорний Готель, вона наповнила води Пойнт-Венуті цими монстрами, щоби бути впевненою, що ті, кому тут не місце, триматимуться якнайдалі, і Спіді знав про це. Величезні тіла у воді обережно підштовхували човен дедалі ближче і ближче до паль, але хвилі, що вони збурювали, заважали Джекові спостерігати за узбережжям.