Стивен Кинг – Талiсман (страница 133)

— Ні, — різко відповів Морґан. — Але ми сходимо до нього, правда ж, Ґарде?

— Ми?

Морґан ощирився.

— Так. Ти… я… всі ми. Бо щойно Джек вийде з готелю, він помчить туди. Він не покине свого старого чорного приятеля на березі, хіба ні?

Тепер і Ґарднер заусміхався.

— Ні, — промовив він. — Ні.

Уперше Морґан звернув увагу на тупий ниючий біль у власних долонях. Він повернув їх до себе і уважно поглянув на кров, що текла з напівкруглих ран на долонях. Його посмішка не зблякла. Насправді, вона стала ще ширшою.

Ґарднер цілком серйозно поглянув на нього. Відчуття величезної сили оповило Морґана. Він підвів закривавлені пальці до шиї і зімкнув їх на ключі, який міг пускати блискавки.

— Він здобуває увесь світ, — прошепотів він. — Можете закричати «алілуя».

Його губи розтягнулися ще ширше. Хвора жовтозуба посмішка вовка-самітника — старого, але досі хитрого, живучого і могутнього.

— Ходімо, Ґарде, — сказав він. — Ходімо на пляж.

Розділ сорок перший

Чорний готель

Річард Слоут не помер, але коли Джек узяв давнього друга на руки, той уже був не при тямі.

«Хто тепер стадо? — запитував Вовк у його голові. — Будь обережним, Джекі! Вовк! Будь…»

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ! ПРИЙДИ НЕГАЙНО! — потужним беззвучним голосом виводив Талісман. — ПРИЙДИ ДО МЕНЕ, ПРИВЕДИ СТАДО, І ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, ДОБРЕ І…

— і навіки добре, — прохрипів Джек.

Він рушив уперед і лише на дюйм розминувся з люком, наче кадр, що брав участь у дивній подвійній страті через повішення. «Повиси з другом», — божевільно подумав Джек. Гупання власного серця відбивалося в нього у вухах, і на мить він подумав, що виблює просто в сіру воду, що плюскалася навколо паль. Тоді він стримав себе і зачинив ногою люк. Залишився тільки свист флюгерів — мідні кабалістичні зображення невтомно кружляли в небі.

Джек повернуся до «Ейджинкурта». Він побачив, що стоїть на широкій платформі, схожій на зведену на горі терасу. Колись, у двадцяті-тридцяті роки, модники в пообідній час сиділи тут у затінку парасольок, пили «Джин Рікі»[260] і «Сайдкар»[261], можливо, читали останній роман Едґара Воллеса[262] чи нові пригоди Еллері Квін[263], а може, просто дивилися у далечінь, у якій бовванів острів Лос-Кавернес — сіро-блакитна спина кита, що виднілася на небокраї. Чоловіки в білому, жінки в пастельному.

Можливо, колись.

Тепер же дошки зашкарубли, зігнулися і розкололися. Джек не знав, у який колір раніше було пофарбовано терасу, але тепер вона стала чорною, як і решта готелю — барва цього місця відповідала кольору злоякісних пухлин у маминих легенях, як їх уявляв Джек.

За двадцять футів звідси — вікна зі скляними вставками Спіді, крізь які в ті далекі ілюзорні дні гості заходили і виходили. Пофарбовані широкими білими мазками, вони тепер скидалися на сліпі очі. І написано на них було таке:

ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ.

Шум хвиль. Металевий свист нахилених дахів. Сморід солоного моря і старих розлитих напоїв — напоїв, розлитих давно-давно прекрасними людьми, які зараз уже зморщилися й померли. Сморід самого готелю. Він знову глянув на намилене вікно і побачив, насправді навіть не здивувавшись, що напис уже змінився.

ВОНА ВЖЕ МЕРТВА, ДЖЕКУ, НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

(хто тепер стадо?)

— Ти, Річі, — сказав Джек. — Але ти не один.

Річард у Джекових руках захрипів і запротестував.

— Ну ж бо, — сказав Джек і пішов. — Ще одна миля. Приблизно.

Здавалося, намилені вікна розширювалися, коли Джек підходив до «Ейджинкурта», ніби Чорний Готель зараз дивився на нього зі сліпим, але зневажливим здивуванням.

Невже ти справді сподіваєшся, хлопчику, що зможеш зайти сюди і справді зможеш коли-небудь звідси вийти? Ти гадаєш, у тобі так багато від Джейсона?

Червоні іскри, схожі на ті, які він бачив у повітрі, спалахували і перекручувалися навколо намиленого скла. На мить вони набули форми. Джек спостерігав, дивуючись, як вони перетворилися на крихітних палаючих чортенят. Вони з’їжджали мідними клямками і гуртувалися внизу. Клямки тьмяно горіли, мов залізо в кузні.

Ну ж бо, хлопчику. Доторкнися. Спробуй.

Якось у шестирічному віці Джек доторкнувся пальцем до холодної спіралі електричної плити, а тоді повернув тумблер на максимум. Йому просто було цікаво, як швидко нагріється плита. За мить він із криком від болю відсмикнув палець, на якому встиг з’явитися пухир. Філ Сойєр прибіг, поглянув, а тоді запитав у Джека, коли це в нього з’явилася дивна потреба спалити себе живцем.

Джек стояв із Річардом на руках і дивився на тьмяні розпечені клямки.

Ходи сюди, хлопчику. Пам’ятаєш, яка пекуча плита? Ти гадав, що матимеш купу часу, щоб забрати пальчик. — «Чорт, — думав ти. — Ця штука й за хвилину не нагріється», — але вона обпекла тебе одразу, правда ж? А тепер, Джеку, як воно пектиме, є ідеї?

Ще більше іскор стікало по склу до клямок на французьких дверях. Розпечені ручки вже починали біліти, що свідчило про те, що металу лишається лише градусів шість до температури плавлення і він ось-ось потече. Якщо Джек доторкнеться до однієї з цих клямок, метал в’їсться в його плоть, обпече тканини і закип’ятить кров. Це буде агонія, якої Джек ніколи раніше не відчував.

Він ще хвильку почекав, тримаючи на руках Річарда і сподіваючись, що Талісман знову покличе його, або що «Джейсонова половина» візьме гору. Але в голові пролунав голос матері.

Невже тебе завжди має щось або хтось штовхати, Джекі? Ну ж бо, великий хлопчику — ти сам вибрав свій шлях. І ти можеш іти далі, якщо справді цього хочеш. Невже той, інший, хлопець має все робити за тебе?

— Гаразд, мамо, — сказав Джек.

Він ледь усміхнувся, але його голос тремтів від страху. Ось тобі й маєш. Лише сподіваюся, що хтось не забув мені покласти в рюкзак «Соларкаїн»[264].

Він простягнув руку і вхопився за одну до червоного розжарених клямок. І тоді з’ясувалося, що геть усе — ілюзія. Клямка виявилася теплою, але не більше. І щойно Джек повернув її, як червоне сяйво зникло і з решти клямок. А коли хлопчик штовхнув досередини двері зі скляними вставками, Талісман знову заспівав, і по всьому Джекові висипали сироти:

— МОЛОДЕЦЬ! ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ!

Тримаючи Річарда на руках, Джек зайшов у їдальню Чорного Готелю.

Коли Джек перетинав передпокій, його охопило відчуття, ніби якась нежива сила — щось на кшталт мертвої руки — намагалася виштовхати його назад. Джек опирався цьому секунду чи дві, і відчуття, що його виганяють, минулось.

Кімната не була темною — але намилені вікна надали їй монохромної білизни, що не подобалася Джекові. Він почувався, ніби потрапив у туман і осліп. Стіни поширювали гнилий запах, бо гіпс у них перетворювався на бридкий суп. Тхнуло порожніми роками і сивою темрявою. Але тут було щось іще, і Джек знав це і боявся.

Тому що місце не було порожнім.

Він достоту не знав, як усе тут було влаштовано — розумів лише, що Слоут ніколи не наважувався увійти всередину і, певно, всі інші також. Важке, неприємне повітря наповнювало легені повільною отрутою. Джек відчував, як дивні поверхи, викривлені коридори, секретні кімнати і сліпі закутки стискалися навколо нього, ніби стіни величного і складного склепу. Тут ховалося божевілля і блукала смерть із балакучою ірраціональністю. Може, Джекові й бракувало слів, щоб висловити ці речі, але він усе одно відчув саме їх… знав, чим саме вони були. Так само, як і знав, що всі Талісмани у всесвіті не зможуть захистити його від цих речей. Він розпочав дивний танцювальний ритуал, кінець якого зовсім не був визначений наперед.

Джек був сам по собі.

Щось залоскотало його під потилицею. Джек поклав на це долоню та перетягнув на один бік. Річард болісно застогнав у нього на руках. На нитці висів великий чорний павук. Джек глянув вгору і побачив його павутину на одному із застиглих вентиляторів під стелею. Вона заплуталася у брудний вузол між дерев’яними лопатями. Тіло павука збільшилося — Джек побачив його очі. Він не пригадував, щоб узагалі коли-небудь до того бачив павучі очі. Джек рушив до столів, обходячи висячого павука. А павук обертався на кінчику своєї нитки і стежив за ним.

— Шраний жлодій! — несподівано заверещав він.

Джек скрикнув і з панічною та несподіваною силою притиснув до себе Річарда. Його крик відгукнувся луною в їдальні з високими стелями. Десь у мóроці почувся порожній металевий дзенькіт і щось засміялося.

— Шраний жлодій, шраний ЖЛОДІЙ! — знову заверещав павук, а тоді швиденько прошмигнув назад у свою павутину під бляшаним дахом.

Серце гупало в Джекових грудях, коли він перетнув їдальню і поклав Річарда на один зі столів. Друг знову застогнав — цього разу дуже тихо. Джек відчував набряклі пухирі під одягом Річарда.

— Маю ненадовго лишити тебе тут, маленький друже, — мовив Джек.

З мороку вгорі пролунало:

— Я подбаю… добре… добре подбаю про нього… шраний… шраний жлодій… — потаємне, деренчливе гигикання.

Під столом, на якому Джек поклав Річарда, лежала купа скатертин. Верхні дві чи три були тонкими і поточеними пліснявою, але десь у середині купи він знайшов одну непогану. Хлопчик розгорнув скатертину і вкрив нею по шию Річарда.

Рушив далі. З-під лопатів вентилятора, з темряви, що смерділа зогнилими мухами і заплутаними в шовкові тенета осами, тихо шепотів павук.

— Я подбаю про нього, шраний жлодій…