Проспер Мериме – Опис України (страница 3)
Про те, як поступово нагромаджувався інформативний матеріал, пов’язаний з запорізьким козацтвом і його боротьбою за волю рідного краю, свідчать ранні історичні та літературознавчі праці Меріме, зокрема стаття про М. Гоголя (1851), драматичний твір «Лжедмитрій» (1852).
У статті про Гоголя («Revue des deux mondes» (1851, т. 4) Меріме підкреслює, що в літописах та хроніках XV—XVI ст. широко відбито життя запорожців. Письменник висловлює думку про подібність між французькими флібустьєрами XVII століття і запорізькими козаками, згадує про деякі звичаї козаків. Певні мотиви цієї статті будуть згодом повторені автором у його першому українському есе. Козацькі реалії присутні і в п’єсі «Лжедмитрій», зокрема в VI сцені — «Острів запорожців на Дніпрі», в якій маємо опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана. У цьому творі вжито такі слова, як «козак України», «Січ», «булава», «бунчук», «похідний гетьман», причому часто-густо Меріме-історик подає додаткове тлумачення малозрозумілих французькому читачеві слів, наприклад, «Січ», «гетьман» чи «булава». Такого ж принципу автор дотримується і в наших есе — виділяє курсивом слова, що потребували чи то окремого пояснення або додаткової уваги з боку читача, чи то були запозичені з інших джерел (скажімо, з праці Боплана), де теж виділялися курсивом. Подекуди письменник зберігає їхню первинну транскрипцію, подаючи далі тлумачення слова.
Перекладаючи розвідки Меріме про українське козацтво, ми вважали за доцільне зберегти всі формальні прикмети французького тексту навіть тоді, коли письменник допускався неточностей чи похибок, скажімо, в латинському написанні вислову «скіфсько-козацька війна»; повністю збережені і авторські примітки.
Цікаво, що майже одночасно з публікацією праці «Українські козаки та їхні останні гетьмани» в згаданому нами збірнику історичних та літературних нарисів Меріме, у двотижневику «Revue des deux mondes» друкувалася рецензія письменника на французький переклад «Записок мисливця» Тургенєва. Автор статті робив екскурс в історію, розповідаючи про «маленьку запорізьку республіку», яка містилася на родючих землях і служила пристановищем для збіглих селян-кріпаків.
Хочемо звернути увагу читача на одну цікаву деталь, яка характеризує Меріме як науковця. Розповідаючи в своєму першому есе історію українського гетьмана Івана Мазепи, письменник згадує художника Ораса Верне, автора картин «Мазепа, прив’язаний до коня» та «Мазепа під умираючим конем» (1826—1827). Це не випадково: під час роботи над згаданим матеріалом полотна відомого французького баталіста виставлялися у паризькому салоні 1852 року, про що того ж таки року писав у своїх традиційних оглядах у «Revue des deux mondes» критик-мистецтвознавець Гюстав Планш. Тонкий знавець живопису, Меріме, звичайно, знайомився з картинами художника так само, як і з творами Вольтера і Байрона, в яких писалося про Мазепу.
Праці Меріме з історії українського народу справили велике враження на його співвітчизників: вони викликали великий інтерес французьких учених-фольклористів, істориків та літературознавців до України в 70-х роках XIX століття. Відомо, що під впливом дослідження Меріме французький Сенат 1869 року прийняв рішення про впровадження у школах Франції курсу історії України. Двадцять років опісля французький поет Деруляд звернувся до есе «Богдан Хмельницький» і, як писала газета «Зоря» (1889, ч. 10), «скомпонував по ній драму «Гетьман», в якій вперше з’явилися на сцені наші земляки-запорожці». В кінці минулого століття французький белетрист Сильвестр Арман і письменник Маро створюють п’єсу «Козаки», взявши за основу повість М. Гоголя «Тарас Бульба».
Глибокі, науково обгрунтовані твори класика французької літератури були особливо потрібні в той час, коли, як зазначала газета «Зоря Галицька» (1850, ч. 31), «деякі іноземці неправильно подавали козаччину і Хмельницького, називали їх розбійниками». Благородну діяльність видатного французького письменника високо оцінили українські літератори кінця минулого століття. В огляді праць французьких авторів про Україну (1893) відомий вчений-етнограф В. Горленко назвав Меріме «одним з найбільш освічених письменників Франції», а його дослідження «Козаки давніх часів» — «майстерно написаною книгою». Історичні твори Меріме високо оцінювали і його біографи. В одній із перших літературознавчих статей про письменника критик Гюстав Планш називав картини з життя запорожців «гідними найвидатніших майстрів». І додавав, що перша частина розповіді про Лжедмитрія із «Сцен з історії» варта найвищої похвали, бо в ній є сторінки, які «без вагання можна порівняти з найвизначнішими творами драматичної поезії» («Revue des deux mondes», 1854, т. 7).
Звичайно, як це часто буває в літературному житті, письменник і його твори зазнають то великих злетів, то несправедливого забуття. Про історичні розвідки Меріме були й інші судження. Іпполіт Тен, наприклад, вважав, що ці твори позбавлені душі та запалу, бо в них письменник подавав лише фактичний матеріал. Сучасний французький літературознавець А. Біллі у монографії про письменника (Париж, 1959) каже, що Проспер Меріме «писав про речі, які надто мало цікавили широкого французького читача». Автор поки що єдиної української розвідки про класика французької літератури Ю. Янковський твердить: «…Присвячені Росії та Україні праці Меріме-історика нині, звичайно, втратили своє колишнє значення».[3]
Дозволимо заперечити ці твердження словами літературознавця Огюстена Філона: «Козаки давніх часів» займають у його творчості дуже почесне місце; жоден з його наступних творів не має такої літературної привабливості» (монографія «Меріме», Париж, 1922). Подібні думки висловив і літературознавець П’єр Траар у своїй чотиритомній біографії Меріме (Париж, 1926—1930). І ось найновіше дослідження творчості Меріме (Париж, 1982). Його автор — Жан Фрест’є вважає працю «Богдан Хмельницький» часткою творчого життя письменника.
Те, що зробив Проспер Меріме для возвеличення запорізького козацтва у Франції, має неабияке значення для поступування дальшої українознавчої науки у франкомовних країнах. Через кілька років після появи «Богдана Хмельницького» Проспера Меріме друкуватимуться дослідження Альфреда Рамбо про Остапа Вересая, Еміля Дюрана про Тараса Шевченка; читатиме свій лекційний курс про Кобзаря професор Луї Леже; 1902 року пропонуватимуться зразки українського фольклору в знаменитому паризькому видавництві; захоплені виступами Михайла Грушевського в Парижі 1903 року, професори Школи живих східних мов висловлять бажання «при викладанні російської мови присвятити один семестр і українській мові». 1912 року в Парижі буде видано збірник, присвячений Україні, її історичному минулому, культурному життю, народним звичаям, мистецтву та архітектурі. Видання, натхненником і редактором якого був М. Грушевський, викличе великий інтерес у парижан. «Взагалі можна помітити, — зазначалося в «Літературно-науковому вістнику» (1913, кн. 5), що великий Париж зацікавився У країною, про її літературу робляться відпити, промови, пісня українська лунає по паризьких салонах й концертах. Аннали, присвячені Україні, розійшлися за один місяць, й преса Європи звернула увагу на ненормальне становище нашої нації» (С. 380).
На зорі глибоких українознавчих досліджень у франкомовних країнах стояв видатний французький письменник Проспер Меріме, однодумець та послідовник «українського козака» Г. Л. де Боплана, людина дивних звичок та симпатій, яка за холодним та байдужим виглядом ховала невситиме бажання осмислювати й вивчати історичну минувшину нашого народу.
* * *
Висловлюю щиру вдячність докторові історичних наук Ярославові Ісаєвичу та кандидатові філологічних наук Олегові Купчинському за велику допомогу під час опрацювання цих творів; водночас дякуємо добродієві Степану Костюкові, завідуючому відділом мистецтв Наукової бібліотеки АН УРСР ім. В. Стефаника, за фахові поради і надану можливість скористатися з фондів відділу для ілюстрування книжки.
ГІЙОМ ЛЕВАССЕР ДЕ БОПЛАН
ОПИС УКРАЇНИ, КІЛЬКОХ ПРОВІНЦІЙ КОРОЛІВСТВА ПОЛЬСЬКОГО, ЩО ТЯГНУТЬСЯ ВІД КОРДОНІВ МОСКОВІЇ ДО ГРАНИЦЬ ТРАНСІЛЬВАНІЇ, РАЗОМ З ЇХНІМИ ЗВИЧАЯМИ, СПОСОБОМ ЖИТТЯ І ВЕДЕННЯ ВОЄН