Проспер Мериме – Опис України (страница 2)

Окремі уривки з твору Боплана друкувалися і в книзі В. Кордта, відомого історика та картографа. У ній автор розповідає про чужоземних мандрівників, які відвідували Східну Європу в IX—XVIII ст., подає фрагменти із вступної частини «Опису України» (видання 1660 року) — присвята автора королеві, звернення видавця до читача. Згадуючи про переклади книжки французького інженера, В. Кордт зауважує, що перший (неповний) переклад цього твору російською мовою з’явився ще 1825 року в XV т. «Северного архива» під назвою «О Крыме и украинских казаках XVII в.». Окремими виданнями російською мовою «Опис України» Г. Л. де Боплана виходив у 1832, 1896 і 1901 роках. Новий, перевірений за французьким оригіналом і дещо скорочений російський переклад цього твору маємо у збірнику, виданому «Молодой гвардией» (М., 1985) під редакцією доктора історичних наук Я. Д. Ісаєвича, куди ввійшли також повість М. Гоголя «Тарас Бульба» та «Мальви» Р. Іваничука. Українською мовою «Опис України» вперше друкувався частково (без розділу про елекції короля та звичаї польської шляхти) в журналі «Жовтень» (1981, № 4) у перекладі автора цієї вступної статті.

Українські дослідження Проспера Меріме (1803—1870) про запорізьке козацтво — «Українські козаки та їхні останні гетьмани» і «Богдан Хмельницький» — прийшли до французького читача тоді, коли в західноєвропейських науковців пробудився інтерес до слов’янського фольклору, культури та історії. Перший твір-есе друкувався у трьох червневих випусках журналу «Le Moniteur universel» (1854). У 1855 році його опубліковано в збірнику статей П. Меріме «Історичні та літературні нариси» (Париж).

Проспер Меріме залишив мало свідчень про свої письменницькі зацікавлення, плани; не любив відкривати секретів творчої лабораторії. В листах до друзів та знайомих бачимо його як науковця-історика або ж археолога: в них — цілі сторінки захоплюючих описів різних місцевостей, розповідей про архітектурні та культурні цінності. І лише побіжно згадуються його теоретичні засади чи погляди. Та в цих листах найбільше проявляється душа Меріме — щирого, довірливого, співчутливого.

Вивчення ним історії запорізького козацтва почалося після ознайомлення із слов’янським фольклором. До речі, письменник досліджував його (історичні та етнографічні матеріали, пов’язані особливо з життям західних слов’ян) впродовж усього життя. П. Меріме береться за вивчення, а потім і за переклад творів О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Марка Вовчка та інших художників слова. Ще в 1868 році Меріме друкує дві статті про Пушкіна, а в 1869 році перекладає оповідання Тургенєва. З останнім він інтенсивно листується до кінця життя.

Як учений-історик і письменник, Меріме ще змолоду шукав видатної особистості, яка могла б стати в центрі його художнього твору чи наукового дослідження. В одному з листів (1822 р.) початкуючого письменника читаємо: «…Для того, щоб драматичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювати видатну особистість». Цю думку повторив далеко пізніше (через сорок років), говорячи про Вальтера Скотта, який у своїх творах «інколи викривляє історичну істину і збіднює великий характер…». Меріме додавав: «Я розумію історичний роман зовсім інакше. Історичний роман повинен дати оцінку всім відомим фактам, вчинкам великих людей…». Сенс людських вчинків, — твердив він, — розкривається лише «в контексті епохи, в її часових, етичних і соціальних параметрах». Зразок сильної особистості Меріме знайшов саме в постаті Богдана Хмельницького.

Своїй обізнаності з життям України (XVII ст.) французький письменник завдячує С. О. Соболевському та І. С. Тургенєву, з якими дружив. Соболевський був обдарованою і високоосвіченою людиною, знав усі європейські мови; через політичну «неблагонадійність» (зв’язки з декабристами, Пушкіним, Міцкевичем) йому не вдалося здобути університетську освіту. Зайнявшись комерційною діяльністю, він, однак, не поривав зв’язків з літературним світом, ученими-фольклориста-ми. Меріме називав його своїм «великим учителем». Як свідчать очевидці, французький письменник супроводжував Соболевського під час його першого перебування в Парижі 1830 року. Між ними зав’язується жваве листування, що торкалося різних проблем тогочасної російської літератури. За свідченням критиків, особливо плодотворним це знайомство було з листопада 1849 до березня 1850 року, коли Соболевський майже не виїздив з Парижа. У серпні 1850 року Меріме пише одній із своїх знайомих — Лагрене, що працює над історією Лжедмитрія, а в жовтні 1852 року повідомляє Соболевського: «З великим задоволенням прочитав записки Жолкевського». В тому ж листі додає: «Пишете мені про історичні та археологічні праці. Повідомте мені ласкаво назви нових книг». Варто згадати ще один лист П. Меріме, написаний у серпні 1849 року до Соболевського: «Мені розповідали про збірку дуже цікавих народних віршів; пришліть мені вірші ваших селян». Отже, можна погодитись з думкою А. Виноградова, автора праці «Мериме в письмах к Соболевскому» (М., 1928), що саме Соболевський, ровесник П. Меріме, людина добре обізнана з бібліографією найважливіших літературних та історичних праць, «втягнув Меріме в пошуки старих розповідей європейських письменників про Росію». Вивчаючи їх, він пізнавав і історію України.

Дослідження «Українські козаки та їхні останні гетьмани» Меріме друкував за кілька років до появи праці М. Костомарова «Богдан Хмельницький» на сторінках журналу «Отечественные записки». Маючи великий досвід роботи з історичними джерелами (1835 року письменник уперше заявив про себе як про солідного науковця-історика статтею про Генрі де Гіза), Меріме фахово, методично виклав історичні події, раціонально використавши багату наукову інформацію. «Історія, на мою думку, — писав він, — не повинна обмежуватися лише переказом політичних подій, вона повинна, крім того, фіксувати факти, що допомагають пізнавати звичаї і характери людей давніх часів». Ось чому в його українознавчих працях, особливо в есе «Богдан Хмельницький», зустрічаємо і переказ різноманітних легенд, колоритних деталей, які служать фоном для певного часу або ж глибоко характеризують той чи інший персонаж. Дослідники творчості Меріме розглядають його працю «Українські козаки та їхні останні гетьмани» як своєрідну підготовку до есе «Богдан Хмельницький», що друкувалося 1863 року на сторінках паризького наукового місячника «Journal des Savants», а згодом, 1865 року, з’явилося окремим, вже белетризованим виданням. У ньому використано окремі матеріали попередньої праці, зокрема про Богдана Хмельницького, внесено необхідні виправлення та уточнення.

Перша українознавча стаття Меріме з’явилася після його ознайомлення з багатьма історичними джерелами (серед них — вітчизняні і зарубіжні). Про це свідчать дослідники творчості письменника. Йому були відомі історичні праці М. Карамзіна, М. Устрялова, архівні матеріали, мемуарна література, руські літописи та польські хроніки. Безперечно, найвагоміше місце серед них належало «Описові України…» Боплана, «Історії війни козаків проти Польщі» Шевальє, а також праці «Теперішній стан Російської імперії і Великого Московського князівства…» Жака Маржере, французького шукача пригод XVI ст. Останні дві праці цитувалися дуже часто. Усе це відкриває перед нами творчу лабораторію Меріме. Таку ж наукову допитливість бачимо в есе письменника про Богдана Хмельницького та Стеньку Разіна. Працюючи над цим твором, П. Меріме звертався до свого друга, дипломата Лебрена, з проханням допомогти розкрити зміст однієї козацької пісні. Меріме нічого не приймав на віру, кожний факт намагався перевірити, досліджує історичні джерела в архівах, прочитує величезну кількість книжок для того, щоб написати працю обсягом двісті сторінок, переглядає свідчення очевидців, висуває свої аргументи, працює цілеспрямовано, сумлінно, ніколи не зраджуючи своєму критичному чуттю.

Через сім років після появи «Українських козаків та їхніх останніх гетьманів» письменник знову повертається до української тематики. Дуже цінні поради йому давав Тургенєв. Російський письменник консультує свого французького друга в питаннях мови, знайомить з працею М. Костомарова «Богдан Хмельницький». В листі до Соболевського (1863) Меріме повідомляв про друкування в «Journal des Savants» свого історичного есе і додавав: «Без допомоги Тургенєва я ніколи б із тим не впорався».

Робота над «Богданом Хмельницьким» захопила Меріме. В листі з Канн (від 5.ХІІ.1862) до Жанні Дакен читаємо: «Тільки-но приїхав сюди і знов узявся за статтю про козаків, боюсь, що вона вийде дуже довга. Днями відправив у Париж другу, і це ще не остання. Забув прихопити карту Польщі. Не знаю, як пишуться польські назви, в мене є лише російська транскрипція. Якщо можна, спробуйте довідатись, чи місто, яке називається російською мовою Львов, — це те саме, що Лемберг в Галичині? Цим ви мені зробите велику послугу». А ще через кілька місяців знов писав до Ж. Дакен, рекомендуючи їй прочитати «Батьки і діти» Тургенєва, і додавав: «Сподіваюся, що змушу вас прочитати другу частину «Хмельницького». Саме тоді Меріме правив коректуру лютневої подачі свого есе[2].