Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 45)

Чимало я натерпівся по черзі від Жільберти, дукині Германської й Альбертини. Так само по черзі я забував про них, і як щось і тривало, то тільки моє кохання, присвячене різним особам. І хай якісь читачі споганять один із моїх споминів, цього блюзнірства я доконав уже давніше. Я майже жахався самого себе, таким жахом до себе пройнялася б, либонь, якась націоналістична партія, в ім’я якої поновлено воєнні дії, хоча вона єдина здобула користь від війни, де стало каліками і наклало головами чимало шляхетного люду, навіть не знаючи остаточного висліду змагань (що для моєї бабусі було б принаймні певною полегкістю). І єдиною моєю потіхою в горі, адже вона не могла знати, що я, зрештою, взявся за перо, було те (така вже доля мертвих!), що хоч вона й не могла радіти моїм успіхам, але давно перестала усвідомлювати моє неробство, моє змарноване життя, яке їй так боліло. І, звичайно, я міг би навести слова і погляди не лише моєї бабусі чи Аль-бертини, а й безлічі інших осіб, інших індивідів, яких не запам’ятав; книжка — це велетенський цвинтар, і на більшості могил уже не прочитати стертих імен. Іноді, навпаки, ми добре пам’ятаємо ім’я, але не знаємо, чи на цих сторінках уціліло щось від істоти, яка його носила. Чи є тут ота дівчина з запа-лими очима та співучим голосом? А якщо справді спочиває, то де її алея і як відшукати її могилу під купами квітів?

Та оскільки ми живемо відрубно від інших людей, оскільки найглибші наші почуття, як-от моя любов до бабусі чи до Альбертини, ідуть по кількох роках у непам’ять, оскільки вони стають для нас уже тільки незрозумілим словом, оскільки ми можемо говорити про цих померлих зі світськими людьми, в яких і далі любимо бувати, хоча все, що ми кохали, померло, — то як і є спосіб навчитися розуміти тамті забуті слова, ми повинні застосувати цей спосіб, хоча б на те, аби зразу ж накреслити їх універсальною мовою: вона принаймні збережеться і створить із тих, хто одійшов, із найщирішої їхньої сутности, вічний набуток для всіх душ. А якщо ми подужаємо з’ясувати цей закон зміни, що зробив для нас незрозумілими ті слова, то чи наша ґанд-жа не стане тоді новою силою?

А втім, наш твір, підшитий нашими гризотами, можна тлумачити, з уваги на нашу будучину, як сумну заповідь терпіння або як щасливу заповідь потіхи. Справді, якщо ми кажемо, що любощі та болещі прислужилися поетові, допомігши вибудувати свій твір, і якщо незнайомі жінки, ні сном ні духом про це не відаючи, — та зі злости, а та на посміх — доклали, кожна зосібна, свій камінь до споруди пам’ятника, якого не побачать, ми скажемо, не подумавши гаразд, що життя письменника не скінчилося з його твором, що та сама природа, яка послала йому стільки мук, засіявши ними його книжку, житиме надалі, хоча його твір буде завершено, і запалить у ньому любов до інших жінок за дуже схожих обставин, якщо тільки час не надасть усьому цьому трохи іншого характеру, не змінить обставин і самої теми, нашого любовного апетиту і нашої опірности болеві. З цього погляду твір можна розглядати як нещасливе кохання, неодмінну заповідь інших любовних невдач; це приведе до того, що життя уподібниться до твору, і поетові, властиво, можна буде вже його не списувати, так непомильно він знайде у вже написаному передбачений обрис прийдущого. Отож моє кохання до Альбертини, хоч би як від нього різнилося, уже жило в моєму коханні до Жільберти, серед тих щасливих днів, коли Альбертинина тітка уперше вимовила при мені її ім’я і накреслила її портрет, а я і в голові собі не покладав, що це заміркувате зерно закільчиться й окриє розростом усе моє життя.

Але, з другого погляду, твір — це заповідь щастя, бо він навчає нас, що в кожному коханні вселюдне обіймається з осібним, і вчить нас переходити від другого до першого завдяки своєрідній гімнастиці — вона зміцнює нашу опірність смуткові, радячи занедбувати його причину, аби поглибити його сутність. Справді, — як малося мені відчути на собі навіть у момент, коли ми кохаємо і коли страждаємо, — якщо наше покликання, зрештою, набуде реальної форми, в години праці у нас з’являється таке виразне відчуття, що кохана істота розчиняється в ширшій реальності, аж ми хвилинами забуваємо про неї; кохання завдає нам під час праці не більшої муки, ніж завдала б нам суто тілесна болячка, з якою кохана особа не має нічого спільного, наприклад, щось пов’язане з серцем. Щоправда, вся суть у часі, і ефект буде протилежний, якщо до роботи сісти трохи згодом. Бо ті, кому через свою злосливість і нікчемство вдалося, усупереч нам, знівечити наші ілюзії, звели б себе нанівець і відокремилися від виплеканої нами любовної химери, якщо ж ми в цей час заходимося творити, душа наша знову зведе їх на постамент, ідентифікуючи себе для потреб самоаналізу з істотами, які могли б нас кохати; тоді література, вернувшись до праці, уже вільної від любовної ілюзії, продовжить віку згаслим почуттям.

Певна річ, нам треба ще раз пережити нашу незвичну муку з відвагою лікаря, який знову робить сам собі небезпечний укол. Але водночас слід осягнути це страждання розумом, узагальнити його, завдяки чому ми почасти вирвемося з його об-ценьок, знайдемо тих, хто співчуває нашому болеві, не чужому тепер навіть певній радості. Там, де життя заганяє в суточки, розум проломлює мур, бо як нема ліку на кохання без взаємности, ми вивільнюємося, прийнявши страждання з усіма його наслідками, хоч би ті й не були для нас таємницею. Розум не знає зачарованого кола безнадійного життя.

Отож я мусив таки погодитися, якщо ніщо не може тривати, не ставши вселюдним, і якщо дух в’яне, замкнений сам у собі, погодитися з думкою, що навіть колись найдорожчі для письменника істоти, зрештою, тільки позували йому як маляреві.

У коханні наш щасливий суперник, тобто наш ворог, є нашим доброчинцем. Він надає істоті, здатній будити в нас тільки безлику жагу, величезної вартости, — вона їй чужа, але ми таку вартість їй приписуємо. Якби ми не мали суперників, розкоші не перетворювалися б на любов. Якби ми їх не мали або якби не вірили, що їх маємо. Зовсім не обов’язково, щоб вони існували направду. Для нашого добра досить навіть ілюзорного життя, яким наділяють примарних суперників наші підозри, наші ревнощі.

Часом, коли болісна скіпка сиділа в нас у вигляді шкіцу, находила нова хвиля ніжности, нова хвиля страждання, дозволяючи викінчити його, наповнити змістом. Плакати за такими великими і корисними гризотами не випадає: їх не бракує, вони не змусять на себе довго чекати. Але треба з них чимхутчій скористатися, бо вони не тривають довго: ми або тішимося, або, як вони надто сильні, а серце починає хлянути і знемагати, помираємо. Тільки щастя цілюще для тіла, зате гризота сталить дух. А втім, хіба вона не відслонює нам щоразу певного закону, а саме що не менш потрібна для нас річ — щораз, як ми хочемо вернутися до правди, — змусити себе трактувати речі поважно, за кожним разом виполюючи в собі бур’ян звички, скепсису, легковажности чи байдужосте. Хоча ця правда, несумісна зі щастям і здоров’ям, не завжди сумісна і з життям. Урешті-решт гризота вбиває. З кожною новою надто сильною прикрістю ми відчуваємо, як набрякає ще одна жила, плетучи ще один смертельний закрут на скроні або під оком. Отак звільна ліпляться оті страшні, спустошені лики старого Рембрандта, старого Бет-ховена, з якого глузував усяк. І капшуки під очима, і зморшки на чолі були б нічим, якби не страждання серця. Та оскільки одні сили можуть перейти в інші, оскільки тривкий жар стає світлом, а електрика блискавки фотографує, оскільки тупий серцевий біль може викинути над собою, ніби штан-дар, — досить тільки нової гризоти — очевидну вічність образу, то приймімо народжений з неї фізичний біль як такий, що збагачує наші духовні знання; хай наше тіло розпадається, скоро кожна нова частка, відвалюючись від нього, повертається цим разом чиста і читабельна, щоб доповнити наш твір коштом страждань, яких для його посилення не потребують інші, здібніші, — аби зробити його ґрунтовнішим, у міру того як хвилювання підточують наше життя. Думки — замінники гризот; переходячи в думку, гризота частково перестає отруювати нам серце, ба навіть, у перші хвилини, сама ця зміна несподівано викрешує радість. Зрештою, замінники тільки в сенсі часової черговосте, бо, здається, Ідея первісна, а гризота— тільки модло, яким певні Ідеї входять нам у душу. Але в групі Ідей є ще багато родин, деякі з них справляють несподівану радість.

Згадані роздуми відкривали мені глибший і докладніший сенс правди, яку я не раз передчував, — надто коли маркіза де Камбремер розважала, як я міг задля Альбертини покинути таку видатну людину, як Ельстір. Я відчував, що вона помилялася навіть з інтелектуального погляду, але не здогадувався, чого вона не знала: письменник термінує, беручи такі уроки. Об’єктивна вартість мистецтва має з цим небагато спільного; річ власне в тім, аби витягти, видобути на денне світло саме наші почуття і наші пристрасті, тобто почуття і пристрасті всесвітні. Жінка, якої ми потребуємо, за якою сохнемо, визволяє з нас сонми почуттів, по-іншому глибоких і по-іншому живих, ніж ті, що їх визволив би видатний і цікавий для нас чоловік. Треба ще з’ясувати, з оглядом на площину нашого життя, чи зраду, через яку нас змусила страждати жінка, ми визнали б за абищицю проти істин, які ця зрада нам відкриває, і чи жінка, вщасливлена тим, що через неї нам крається серце, потрапила б що-небудь тут зрозуміти. Так чи інакше цих зрад не бракує. Письменник може сміливо сідати за довгу працю. Хай інтелект розпочне своє діло, дорогою з’явиться чимало прикрощів, і вони постараються його завершити. Що ж до щастя, то з нього пожиток хіба один: зробити стравним нещастя. Очевидно, у щасті ми сплели надто ніжні й надто міцні узи довіри та прихилля, якщо, розриваючи їх, відчуваємо таке плідне сум’яття на ім’я нещастя. Якби ми не були щасливі, хоч би тільки завдяки надії, нещастя були б позбавлені жорстокости, а отже, безплідні.