Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 47)

Я усвідомив, що тільки примітивна і помилкова перцепція зосереджує все у предметі, тимчасом як усе зосереджене в дусі; насправді я втратив бабусю допіру через кілька місяців після її скону, я бачив, як вигляд людей міняється згідно з виробленими уявленнями про них мене самого чи інших: одна істота множилася в кілька істот, залежно від кількости тих, хто її бачив (наприклад, різні на початку Сванни; принцеса Люксембурзька — в очах першого голови), і навіть із плином років множилась для однієї особи (Ґермант, різні Сванни — для мене). Я бачив, як любов наділяє одну особу тим, що властиве тільки особі закоханого. Для мене це було тим очевидніше, що я сам розмежовував бездонною прірвою об’єктивну дійсність і кохання (Рахиль для Робера де Сен-Лу і для мене, Альбертина для мене і для Робера, Морель чи кондуктор омнібуса для пана де Шарлюса і для інших осіб і попри це баронова вражливість: вірші Мюссе тощо). Врешті почасти германофільство пана де Шарлюса, а також Роберів погляд на світлину Альбертини допомогли мені на мить позбутися — хай і не германофоби, то принаймні уявлення про її чисту об’єктивність, завдяки чому я подумав, що в ній жили як Ненависть, так і Любов, і що в страшному вироку французів німцям (нелюдам) було щось від тієї самої об’єктивізації почуттів, через які Рахиль і Альбертина здавалися одна Сен-Лу, друга мені такими неповторними.

І це по суті дозволяло думати, що таке збоченство притаманне не одній тільки Німеччині і що, подібно до того як мені особисто предмет кохання видавався безвартісним зі збайдужінням до чергової своєї пасії, так само безвартісними вбачалися мені у своїй країні всілякі чергові одміни ненависти, коли виявлялися запроданцями — у тисячу разів гіршими за німців, яким оце здавали Францію, — дрейфусари на зразок Рейнаха, з яким патріоти нині співпрацювали, виступаючи проти країни, де кожен був, звичайно, брехун, дикий звір і дурень, за винятком хіба німців, які тягли руку за Францією, як-от румунський король, король бельгійський та російська імператриця. Щоправда, антидрейфусари відповіли б мені тоді: «Це інша річ». Але по суті річ ніколи не одна й та сама, подібно до того як не лишається однією й тією самою особа, інакше стосовно одного й того самого явища той, хто в ньому ошукався, мусив би винуватити лише свій суб’єктивний стан і не зміг би повірити, що вади і переваги притаманні також і предметові. На цій різниці можна завиграшки понавибудовувати теорій (протиприродна, за твердженнями радикалів, наука у конґрегатів, відпорність жидівської раси на асиміляцію, одвічна ненависть німецької раси до латинської, жовта раса тим часом зостається реабілітована).

Утім, цей суб’єктивний бік іноді відзначали в розмовах нейтралів, коли, скажімо, германофіли як стій утрачали здатність розуміти і навіть слухати всі нагадування про німецькі звірства у Бельгії. (А проте то були таки звірства: те суб’єктивне, що я помітив як у ненависті, так і в самому погляді, не позбавляло предмет здатности мати реальні переваги та вади і жодною мірою не допускало, щоб дійсність розчинилася в чистому релятивізмі). І якщо по стількох роках та по силі-силенній утраченого часу я відчував цей засадничий вплив навіть у міжнародних стосунках, то хіба ще на світанку свого життя я не здогадувався, читаючи у комбрейському саду Берґоттів роман, що навіть сьогодні, перегорнувши кілька забутих сторінок і дізнавшись про каверзи якогось підлотника, я відклав би твір тільки потому, як упевнився б, зазирнувши на сто сторінок наперед, що врешті цей гицель дістав по заслузі і прозрів настільки, аби зрозуміти, що йому не повелося в його темних замірах? Бо я вже майже забув, що сталося з тими особами, зрештою, вони не відрізнялися від осіб, що зібралися цього полудня у дукині Ґермантської, чиє минуле життя, принаймні кількох із них, було для мене таке туманне, ніби я читав про нього у напівзабутому романі. Чи пошлюбив нарешті принц Аґріґентський панну Ікс? Чи, може, навпаки, то брат панни Ікс мав одружитися з сестрою принца Аґріґентсь-кого? А може, я щось тут переплутав і плутанину ту внесли давнє читво чи недавній сон?

Сон — і далі зоставався для мене одним із найдивовиж-ніших фактів мого життя — саме сон, як ніщо інше, переконував мене у чисто ментальному характері дійсности, і я не погребував його допомогою при компонуванні свого твору. Коли я жив марнотратцем життя, жив для кохання, сон химерно наближав до мене, змушуючи їх долати величезні гони втраченого часу, мою бабусю та Альбертину, яку я знову починав кохати, бо вона переказала мені уві сні версію, звичайно, у злагодженому вигляді, історії з пралею. Я думав, що таким ро-бом сни можуть мені приносити істини, враження, якими я не збагачувався ані власними зусиллями, ані навіть у спілкуванні з природою; що вони збудять у мені жадобу чогось нереального, тугу за ним, бо тільки тоді можна працювати, відірватися від звички, відмежуватися від усього буденного. Я не погордував би цією другою музою, музою нічною, здат-ною подеколи підспівувати іншій.

Я бачив, як спаскуджувалися аристократи, якщо вони, як, скажімо, дук Ґермантський, не мали олії в голові. («А ви раків не печете», — сказав би, мабуть, Коттар.) Я бачив, як у Дрей-фусовій справі, як і під час війни, вірили, що правда — очевидна і що міністрам вільно говорити «так» чи «ні», не маючи жодної потреби з’ясовувати, завдяки чому владущі знали, чи Дрейфус винний, знали напевно (не маючи жодної потреби посилати Рока з’ясовувати на місці, чи має тепер Саррай засоби розпочати кампанію одночасно з росіянами). Не було такої години в моєму житті, щоб вона не навчала мене, що тільки перцепція, груба і помилкова, скупчує все у предметі, тимчасом як усе, навпаки, в дусі.

Загалом, якщо добре поміркувати, матеріял для мого досвіду, а отже, й для моєї книжки дав мені Сванн не тільки завдяки усьому тому, що стосувалося його та Жільберти. Адже то саме він ще у Комбре пробудив у мені охоту помандрувати до Бальбека: без нього батькам ніколи б не спало на думку послати мене туди, і я не запізнався б не тільки з Альбер-тиною, а навіть із Ґермантами, бо моя бабуся не спіткала б через багато років маркізи де Вільпарізіс, а я не познайомився б із Робером де Сен-Лу та бароном де Шарлюсом, а через них із дукинею Оріаною де Ґермантською, яка своєю чергою відрекомендувала мене своїй кузині, отож моя сьогоднішня присутність у принца Ґерманта, де на мене раптом зійшла ідея написання свого твору (тобто я завдячую Сваннові не тільки матеріял, а й творчий поштовх), теж Сваннова заслуга. Квіткова ніжка, може, трохи затонка, щоб тримати на собі мій вік на всьому його протязі (у цьому сенсі «Ґермантська сторона», виявляється, тяглася від «сторони Сваннової»). Проте часто-густо автор усіляких «сторін» нашого життя геть програє Сваннові, виступає пересічною, сіренькою людиною. Хіба не досить було б розповіді колеги про якусь тамтешню дівчину, приємну в ліжку (якої я десь-найпевніш не спіткав би), щоб я подався до Бельбека? Також ми часто сподибуємо якогось нелюбого нам колегу і ледве з ним ручкаємося, а проте, уже згодом, по роздумах, з’ясовується, що саме його сказані для годиться слова типу: «Вам би оце поїхати до Бальбека» стали визначальними для всього нашого життя і нашого твору. За це ми не живимо до нього жодної вдячносте, але це не доводить і нашої невдячносте. Бо, вимовляючи наведені слова, він і гадки не мав про можливі наслідки. Саме наша чутливість і наш інтелект осідлали обставини, які, діставши перший підгін, самі породжували одна одну, — хоча не можна було передбачити ані співжиття з Альбертиною, ані балу-маскараду в Ґермантів. Певне, цей підгін був конечний, — ось чому зовнішня форма нашого життя і сама тканина нашого твору залежать від нього. Якби не Сванн, мої батьки зроду б не здогадалися вирядити мене до Бальбека. (На ньому, зрештою, не лежить відповідальність за страждання, що він непрямо накликав на мою голову; вони походили з моєї кволости; він сам через свою кволість чимало натерпівся від Одетти.) Але, вготувавши нам таке життя, він тим самим виключив усі інші життя, які ми могли б прожити натомість. Якби Сванн не розповів мені про Бальбек, я б і гадки не мав про Альбертину, готельну їдальню та Ґермантів. Натомість я вибрався б десь-інде, і спізнав інших людей, а моя пам’ять, як і мої книжки наповнювалися б зовсім іншими, незмога нині навіть сказати якими, образами — їхня невідкрита новинеча чарує мене і будить жаль, що я не вирушив натомість туди і що Альбертина, баль-бецьке і рівбельське узмор’я, а також Ґермантський рід не зосталися для мене назавше незнані.

Безперечно, саме з її личком, яким я побачив його вперше над морем, пов’язується у мене кілька справ, що їх я, зрозуміло, опишу. У певному сенсі я мав рацію, пов’язуючи їх із нею, бо якби тамтого дня не пішов на дамбу, якби не обстежив її, не законилися б у мені всі ці помисли (хіба що зако-нилися б про інше). Але тут я давав хука, бо ця благовісна насолода, якої ми шукаємо в гожому жіночому личку з перспективи часу, походить від наших чуттів: насправді сторінки, які я написав би, Альбертині, тим паче Альбертині тодішній, були б не зрозумілі. Але саме завдяки тому (і це застереження нам, інтелектуалам, щоб не варилися у власнім соку), що вона так відрізнялася від мене, вона запліднила мене смутком, ба навіть звичним із самого початку зусиллям уявляти собі ту відмінність. Якби вона могла зрозуміти ці сторінки, то відповідно не була б здатна на них надихнути.