Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 46)

І куди більше, ніж малярові, якому треба оглянути силу церков, аби намалювати одну-однісіньку, письменникові, аби домогтися монументальносте, щільности, узагальнень, художносте, потрібно теж бачити багатьох людей, аби донести одне-однісіньке почуття. Штука вічна, а життя коротке, але можна сказати ще й так: натхнення — скороминуще, однак не набагато триваліші й почуття, які воно передає. Начерки наших книжок роблять пристрасті, пише ж їх у перерві відпочинок. Коли натхнення відроджується, коли ми знову заходжуємося коло роботи, ми вже не плекаємо сентименту до жінки, яка позувала нам для якогось почуття. Доводиться змальовувати його, вдавшись до іншої моделі і, хоча це зрада, усе ж завдяки подібності наших почуттів виходить так, що твір стає спогадом про наші минулі любощі, а заразом і ворожбою про любощі нові, а отже, з погляду літературного в цій підміні немає нічого поганого. Ось чому зайві розвідки, де ми пробуємо відгадати, про кого автор мовить. Бо твір, навіть перейнятий духом щиросте, вписаний принаймні у кілька епізодів авторового життя, епізодів давніших, які надихнули на цей твір, та пізніших, так само для нього доречних, бо пізніше кохання — точний зліпок попередніх. Адже істоті, яку ми кохали найбільше, ми не можемо бути вірними як самим собі, і рано чи пізно забуваємо її, аби могти — якщо це одна з наших прикмет — покохати знову.

У наше захоплення кохана внесла хіба одне: особливість, завдяки якій ми залишаємося їй вірні навіть у невірності. Уже з новою любкою нам потрібні ті самі вранішні прохідки, ті самі вечірні проводи, ми даємо їй у сто разів більше грошей. (Цікава річ — цей обіг грошей: ми даємо їх жінкам, а жінки, стаючи утриманками, роблять нас нещасними і тим самим заохочують писати книжки; можна навіть сказати, що книжки, як вода в артезіанських криницях, піднімаються до тим вищого рівня, чим глибше страждання вгніжджується в серце.) Ця «довга лоза» надає творові чогось безстороннього, загального, чогось суворо-повчального: ми не повинні прихилятися до осіб, бо насправді існують, а отже, надаються до вираження не вони, а ідеї. Треба поспішати, не марнувати часу, поки маємо до своїх послуг ці моделі; бо ті, хто позує нам як образ щастя, назагал небагато можуть подарувати нам сеансів, як і ті, на жаль, — бо так само швидко минає й вона, — хто позує як образ скорботи.

А втім, якщо біль навіть не забезпечує нас матеріялом (відкриваючи його перед нами) для нашого твору, все одно він корисний, бо наводить нас на нього. Уява і гадка самі собою — чудові механізми, але вони можуть лишатися нерухомими. У рух же їх пускає страждання. А істоти, що позують нам як образ горя, дуже часто дають нам сеанси в робітні, де ми буваємо тільки в такі, власне, періоди, і ця робітня всередині нас! Згадані періоди творять немовби образ нашого життя з його розмаїтими жалями. Кожен-бо жаль криє в собі багато жалів, і щойно ти подумав, що жаль ущух, як з’являється новий. Новий у найширшому значенні цього слова: може, тому, що непередбачені ситуації втягують нас у глибший контакт із самим собою, а болісні дилеми, перед якими щохвилини ставить нас кохання, навчають нас, поступово показують нам, із якої матерії ми створені.

Отож коли Франсуаза, бачучи, як Альбертина, мов собака, впадає до мене о всякій порі дня і ночі, щоб сіяти всюди нелад, руйнувати мене, завдавати незліченних гризот, напо-умлювала мене (на той час я вже написав кілька статей і зробив кілька перекладів): «О, якби панич замість цієї дівулі, на яку панич тратить стільки часу, та взяв собі молоденького, добре вихованого секретаря — треба ж комусь упорядкувати все оте паничеве шпаргалля!» — я, мабуть, помилявся, гадаючи, ніби мова її мудра. Марнуючи моє дозвілля, ятрячи мені душу, Альбертина, може, була корисніша, навіть у сенсі літературному, ніж секретар, який упорядкував би моє «шпаргалля». А проте якщо людська істота така недосконала (і, може, у природі ця істота чоловік), що не вміє кохати, не страждаючи, і мусить страждати, аби пізнати істини, то життя такої істоти стає врешті надто нудне. Літа щасливі — це літа втрачені, ми виглядаємо страждання, аби працювати. Ідея попереднього страждання пов’язується з ідеєю праці, ми боїмося кожного нового твору, думаючи про болещі, які доведеться перетерпіти, перш ніж він постане в нашій уяві. І розуміючи, що страждання — це найкраще, що можна спіткати у житті, думаємо без тривоги, майже як про визвіл— про смерть.

А проте, хоча я й обурювався в душі, треба було зважати, що куди частіше не ми граємося з життям, використовуючи людей для книжок, а зовсім навпаки. Шляхетний учинок Вертера, овва, був не для мене. Не вірячи ані миті в Альбертинине кохання, я двадцять разів хотів укоротити собі віку, зруйнував ради неї маєток і здоров’я. Якщо йдеться про писання, ми надто вибагливі, надто вимогливі, відкидаємо все, що недостеменне. Натомість поки йдеться лише про життя, ми моримо себе, занапащуємо здоров’я, караємося через брехню. Щоправда, тільки з жили цих брехонь (якщо вік поета вже за плечима) можна добути зерно правди. Жалі — це таємничі й ненависні слуги, з якими ми борюкаємося і під владу яких дедалі підхиляємося, жорстокі, незамінні слуги, вони ведуть нас сутеренами до правди і смерти. Щасливі ті, хто правду спіткав перед смертю, і для кого, хоч обидві вони такі близькі між собою, година правди наспіла перед смертною годиною!

З мого минулого життя я зрозумів ще й те, що навіть най дрібніші епізоди налаштовували мене на ідеалізм; пора вже скористатися з цієї науки. Приміром, зустрічі з бароном де Шарлюсом, навіть, перш ніж його германофільство стало для мене таким повчальним, дозволили мені, ще більше, ніж моя любов до дукині Ґермантської чи Альбертини, ніж любов Ро-бера де Сен-Лу до Рахилі, переконатися, що матерія сама з себе байдужа і що все в ній можна передати думкою; цю правду явище сексуального збоченства, так хибно витлумачене і так даремно ганьблене, з’ясовує ще ліпше, ніж явище (незмірно, втім, повчальне) кохання. Любовне почуття показує нам, як краса тікає від уже не коханої жінки й осідає на обличчі, яке іншим видалося б найбридшим і яке могло б і нам самим, а воно так колись і буде, перестати подобатися; але ще дивовижніше явище, коли ми свідки того, як урода, перед якою мліє великий пан, покинувши без вагання гожу принцесу, тулиться під кашкетом контролера омнібуса. Хіба мій подив щоразу, як я бачив на Єлисейських Полях, на вулиці чи на пляжі лице Жільберти, дукині Ґермантської, Альбертини, не доводив, що спогад розбігається з первісним враженням, спершу асоціюючись із ним, а потім чимраз більше від нього віддаляючись?

Письменника не повинно разити, що збоченець надає своїм героїням чоловічих рис. Тільки така особливість, чимось споріднена з аберацією, дозволяє збоченцеві наділяти все, хоч би що він прочитав, уселюдністю. Расін мусив зробити з античної Федри янсеністку, аби надати цій особливості універсальної цінности; так само якби барон де Шарлюс не наділив «невірної», яку Мюссе оплакує в «Жовтневій ночі» чи у «Спогаді», Морелевим обличчям, він не заплакав би і нічого не зрозумів, оскільки лише цією вузькою і крутою дорогою доступався до любовної правди. Лише за звичкою, запозиченою з нещирої балакні передмов та присвят, письменник каже: «мій читач». Насправді кожен читач, читаючи, стає читачем самого себе — своїм власним читачем. Твір письменника — всьо-го-но своєрідний оптичний інструмент, пропонований читачеві, щоб читач міг розібратися в тому, чого, якби не книжка, мабуть, не помітив би в самім собі. І якщо читач розпізнає в самім собі те, про що йдеться у книжці, це свідчить про її правдивість, і навпаки, принаймні почасти, бо розбіжність між двома текстами часто можна поставити на карб не авторові, а читачеві. До того ж надто мудрована книжка, надто темна для невиробленого читача, може виявитися лише каламутною лупою, крізь яку він не потрапить читати. Проте інші її особливості (такі, наприклад, як збоченство) можуть спричинитися до того, що читальник, аби вчитатися, захоче читати по-своєму; автор не повинен тут ображатися, навпаки, треба дати читальникові найбільшу волю, кажучи йому: «Поглянь сам, крізь яке шкельце ти бачиш ліпше, крізь те, крізь те чи крізь якісь інші».

Якщо мене завше дуже цікавили сновидіння, то чи не тому, що вони, надолужуючи скороминущість яскравістю, допомагають зрозуміти краще щось суб’єктивне, скажімо, кохання, бо з незвичайною швидкістю здійснюють те, що можна назвати по-простому бажанням переспати з якоюсь жінкою, здійснюють настільки, що у двохвилинному сні ми палко кохаємо якусь бридулю, на що в яві вимагалося б багаторічного звикання, освоювання, — ніби ці марення винахід якогось лікаря-чорнокнижника — внутрішньовенні ін’єкції кохання, які можуть бути й ін’єкціями страждання? Та любовне наслання розвіюється так само живо, як і найшло, і часом нічна коханка обертається знайомою і байдужою для нас бридулею, ба більше, розвіюється й щось цінніше, чудовий образ ніжних почуттів, розкошів, туманних жалів, — і ось уже відпливає на Китеру жага, яку ми хотіли б занотувати по пробудженні, з усіма її відтінками розкішної правди, відпливає, стираючись, ніби геть-то виблякле мальовидло, непридатне вже до реставрації. І, може, саме вільною грою з Часом і приворожив мене Сон. Хіба не бачив я не раз, не два, хіба не був свідком, як за одну ніч, за одну нічну хвилину передчаси, відсунуті на величезну відстань, де вже годі щось розрізнити з пережитих тоді почувань, блискавично валяться на нас, засліплюючи своєю ясністю, наче були, як нам тоді здавалося, не блідими зірками, а гігантськими літаками, і знов показували нам усе те, що в них збереглося для нас, хвилюючи нас і вражаючи блиском свого безпосереднього сусідства, відскакуючи назад, тільки-но ми прокидалися, у свої дальні далі, дивом щойно подолані, аж ми вже думали, втім, дарма, що це один зі способів однайти Втрачений час?