Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 44)

Проте я розумів: цими істинами, що їх наша тяма вивільнила безпосередньо з дійсносте, не можна гордувати цілковито, бо вони могли б обшліхтувати, хоча й не такою чистою, а все ж духовною речовиною, враження, які приносить нам позачасова сутність, спільна враженням минулости і те-перішности, враження цінніші, але відповідно й надто рідкісні, аби тільки з них можна було зладити твір мистецтва. Вони придатні для такої мети, тож я чув у собі тисняву цілого стовписька істин, пов’язаних із почуттями, характерами та звичаями. Сприймання їх дарувало мені радощі; але, здається, мені пригадувалося, що не одну з цих істин я відкрив у муках, а інші — серед досить-таки пересічних утіх.

Кожну особу, причинця наших мук, ми можемо сполучати у своїй уяві з божеством; лише блідим, частковим відблиском якого вона є, — споглядання цього божества (Ідеї) відразу проймає нас радощами, витісняючи недавню тугу. Велике мистецтво життя полягає в тому, щоб послуговуватися винуватцями наших мук як щаблями, якими б ми наблизилися до їхньої бозької сутности, населяючи своє радісне життя божествами.

І тоді, хоча, звичайно, й не така блискуча, як недавнє осяяння, що твір мистецтва — це єдиний спосіб віднайти Втрачений час, мені сяйнула нова думка. Я збагнув, що єдиний ма-теріял для літературного твору — моє минуле життя; збагнув, що я збирав його в легких утіхах, ледарстві, ніжності й гризоті, що я запасав його, не маючи й гадки, чим керуюсь, навіть не сподіваючись, що ті запаси не пропадуть і що в тій, сказати б, зернині нагромаджені всі поживні речовини для майбутньої рослини. Як зернина, я зможу померти, коли рослина розів’ється; і я відкрив, що, сам про це не здогадуючись, жив для неї, навіть тоді, як думав, що в моєму житті так і не з’являться книжки, які я хотів написати і задля яких іноді сідав за стіл, не знаходячи сюжету. Отож усе моє життя аж до сьогоднішнього дня минало і заразом не минало під знаком Покликання. Не минало в тому сенсі, що письменство не мало в моєму житті жодної ваги. А минало під тим оглядом, що життя, спогади про його смутки та радощі творили запас, подібний до білковини в оосфері рослин, звідки рослина черпає поживу, аби перетворитися на зерно, — у пору, коли ще зовсім не відомо, чи розвивається в ній ембріон, ставши уже осереддям хемічних і дихальних процесів, таємних, але дуже активних. Отож усе моє життя пов’язувалося з тим, що могло привести його до достигання. Але той, хто годується цією білковиною, не може знати, як не знає той, хто їсть поживний злак, що наливання й достигання зернини зумовлене попереднім існуванням його безцінних, створених для харчу речовин.

У такій царині одні й ті самі порівняння, фальшиві, якщо з них виходити, можуть бути правдивими, якщо до них прийти остаточно. Літератор заздрить малярові, він волів би робити замальовки, олівцеві нотатки, і якщо до них удається, то тільки собі на згубу. Але коли він пише, то нема в його персонажів такого жесту, тику чи акценту, яких би його натхненню не підказала пам’ять; нема такого імени вигаданої постаті, під яке він не міг би підставити шістдесят імен своїх знайомих — той позував йому гримасою, той моноклем, той пере-сердям, той гарним помахом руки тощо. І тоді письменник здає собі справу, що хоч його мрія стати маляром у свідомий і волюнтаристський спосіб неможлива, проте вона здійснилася, і що письменник, по-своєму, не усвідомлюючи цього, заповнив етюдник.

Бо керований інстинктом, притаманним йому, письменник задовго перед тим, як він сподівався стати письменником, часто проочував речі, постережені іншими, аж йому закидали неуважність, а він докоряв собі за невміння чути і бачити; але водночас загадував своїм очам і вухам утримувати назавше те, що іншим людям видавалося тільки дитячими цяцянками: тон, яким хтось вимовив ту чи іншу фразу, вираз на обличчі та знизування плечима в певний момент у якоїсь особи, про яку, він, мабуть, не мав жодної іншої інформації, — загадував багато років, із тієї простої причини, що цей тон уже чув або відчув, що може почути його ще раз, і що він надавався до відтворення, був чимось тривким; таке чуття вселюдного саме вибирає в майбутньому письменникові те, що вселюд-не, і що може стати складником мистецького твору. Отож інших він слухав хіба тоді, коли у своїй глупоті чи шаленстві вони повторювали, ніби папуги, те, що кажуть люди такої самої папужачої вдачі, — обертаючись на віщих птахів, речників певного психологічного закону. Він пам’ятав лише вселюдне. Завдяки прикметним інтонаціям голосу, завдяки прикметним іграм тіней на фізіономії, хай навіть цих людей він бачив тільки раз у ранньому дитинстві, в ньому закарбувався образ їхнього буття; і коли він згодом візьметься за перо, це знизування плечима, спільне багатьом особам, буде передано так точно, ніби в зошиті анатома, але з тією різницею, що для більшої психологічної правди рух плечей у нього перейде в рух шиї, запримічений у когось іншого, адже нам позують усі люди.

Не можна твердити з певністю, що при створенні літературного твору уява та вражливість не виступають як взаємозамінні прикмети і що другу з них не можна без великої шкоди заступити першою подібно до того, як хтось, чий шлунок нездатний травити, обтяжує цією функцією кишки. Вражли-ва з народження людина, хоча й позбавлена буйної уяви, може все-таки писати чудові романи. Муки, завдані їй людьми, зусилля, аби запобігти їм учасно, конфлікти з другою немилосердною особою, на які ті муки її наражають — усе це, викладене розумно, могло б правити за тему для книги, не гіршої за вигадану, від початку до кінця вимудрувану, ба навіть такої самої «відстороненої» від авторових мрій, здатної справити враження, ніби автор був виключно полишений на самого себе і щасливий, книги, так само для нього несподіваної і випадкової, як свавільна примха уяви.

На розум не багаті люди своїми жестами, теревенями, необачно звіреними почуттями зраджують закони, неусвідомлені ними самими, але очевидні для артистичного ока. Через такі спостереження простак вважає письменника за вовкодуха, і, до речі, даремно, бо в самосвідомості артист убачає чудову рису загальної природи і якщо в комусь упадає в око її брак, він засуджує його не більше, ніж хірург зневажав би пацієнта за якусь досить поширену недугу. Отож художник виставляє когось на посміх менше, ніж інші. На жаль, він більше нещасливий, аніж злосливий: коли йдеться про його власні пристрасті, він, так само добре знаючи їхню вселюдність, тим важче зцілює рани, завдані цими пристрастями.

Звичайно, коли нас ображає нахаба, ми воліли б почути від нього не хамство, а похвалу, — а надто як нас зраджує кохана жінка, чого б ми не дали, аби було інакше! Але ураза ображеного, біль зацураного тоді залишалися б для нас невідомим краєм; тимчасом як його відкриття, болісне для коханця, було б знахідкою для художника. От і виходить, що злюки та невдячники з’являються, всупереч його і своїй волі, у творі майстра. Памфлетист несамохіть прилучає до своєї слави ошельмованого власним пером шелихвоста. У кожному творі мистецтва можна розпізнати тих, кого артист найдужче ненавидів, і навіть, леле, тих, кого найпалкіше кохав. Вони всього лишень позували письменникові саме в той час, коли — о, що б він віддав, коли б це був тільки сон! — завдавали йому найлютіших тортур. Кохаючи Альбертину, я добре розумів, що вона мене не кохає, і мусив миритися з тим, що вона дала мені відчути лише смак мук, кохання, ба навіть — із самого початку — щастя.

І коли ми намагаємося добути науку з нашої гризоти, описати її, нас може трохи потішити ще один аргумент, відмінний від решти, що я тут наводжу, а саме: мислити вселюдно і писати — для письменника здорова і конечна функція, виконання її ущасливлює його, як ущасливлює людей гімнастика, пітніння і ванна. По щирості сказати, мене це трохи обурювало. Хоча я повірив, що найвища правда життя криється в мистецтві, а, з другого боку, я можу втратити здатність поринати у спогади, потрібні мені, щоб кохати далі Альбертину й оплакувати бабусю, я застановлявся, чи буде твір мистецтва, про який обидві нічого не знали б, звершенням долі померлих бідолах, звершенням їх самих. Моя бабуся, за конанням і смертю якої я спостерігав із такою байдужістю! О, якби я міг, коли закінчу свій твір, відбути покуту: довго терпіти від смертельних ран, геть занехаяний, поки сконаю! А втім, я безмежно співчував навіть не таким близьким істотам, навіть байдужим мені, до долі, мук і навіть просто смішних рис яких зверталася моя думка, аби їх зрозуміти. Всі ці істоти появили мені правду в усій її багатоликості, і тепер їх нема на землі; мені здавалося, ніби своє життя вони прожили з користю тільки для мене і задля мене вмерли. Я журився на думку, що моє кохання, а мені на ньому так залежало, вийде в моїй книжці таке безособове, що різні читачі підганятимуть його під свої почуття, спізнані до інших жінок. Та чи ж випадало мені обурюватися такою посмертною невірністю і тим, що хтось міг собі уявити об’єктом мого захоплення невідомих жінок, якщо ця невірність, цей поділ любови між кількома істотами розпочався ще за мого життя, ба навіть перше, ніж я взявся за перо?