Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 36)
Спершу я ледве розбирав його слова, як не бачимо ми спочатку в покоях, де на вікнах щільно запнуті всі гардини. Але ніби очі в сутіні, мої вуха призвичаїлися небавом до цього піанісимо. До того ж я гадаю, що воно помалу голоснішало, коли барон говорив, чи то через те, що кволість його голосу породжувалася нервовим перестрахом, і ляк цей розвіювався, коли пан де Шарлюс, зацікавлений кимось стороннім, переставав думати про неї, чи то з протилежної причини: ця кволість віддзеркалювала справжній стан його душі, а коротке посилення його голосу під час розмови викликалося штучним екстазом, короткочасним і радше згубним, з огляду на який чужі люди казали: «Йому вже краще, не нагадуйте йому про недугу», домагаючись тільки того, що, навпаки, його хворобливий стан повертався незабаром знов у ще гострішій формі. Хоч би що там було, барон у цей момент (навіть враховуючи моє призвичаєння) кидав слова замашніше, — так приплив у буряні дні вергає дрібні, збиті хвилі. А рештки недавнього нападу озивалися на дні баронових слів гуркотом перекочуваних камінців. А втім, говорячи зі мною про бувальщину, мабуть, аби переконати, що памороки йому ще не забило, він відтворював її в жалобному ключі, але без смутку. Він не переставав перелічувати всіх членів своєї родини або людей свого кола, які відійшли вже назавше, проте нібито не так шкодуючи, що їх нема, як радіючи, що він їх пережив. Сказати б, згадуючи про їхній скін, він ще глибше усвідомлював своє одужання. З жорстокістю майже тріумфальною, одним голосом він приказував їкаво, з глухим замогильним гудом: «Аннібал де Бреоте помер! Антуан де Муші помер! Шарль Сванн помер! Адальбер де Монморансі помер! Босон де Талейран помер! Состен де Дудовіль помер!» І за кожним разом оте «помер» падало на тих небіжчиків важким штихом землі — штихом, кинутим грабарем, який завзявся загорнути їх глибше.
Дукиня Летурвільська, — недавно вона вичуняла від довгої хвороби і не збиралася йти на концерт до принцеси Ґер-мантської, — саме минала нас пішки; помітивши барона, про недавній удар якого нічого не знала, вона пристала, аби з ним привітатися. Але перебута недавно недуга не навчила її одразу розпізнавати чужі хвороби: дукиня ставилася до них надто нетерпляче, з нервовим роздратуванням, хоч у всьому цьому, може, було й багато співчуття. Почувши, як барон, заплітаючись язиком, насилу вимовляє деякі слова і ледь ворушить рукою, вона зиркала по черзі то на мене, то на Жю-п’єна, шукаючи пояснення такого разючого явища. А що ми промовчали, то вона обвела пана де Шарлюса довгим, дуже сумним, але сповненим докору поглядом. Дукиня мовби витикала йому те, що спіткала його на вулиці в такому розтерзаному вигляді, наприклад, босого і без краватки. Барон знову заникався, і вболівання та обурення дукинині зросли ще більше, отож вона гукнула: «Пане Паламеде!» тоном запитальним і воднораз роздратованим, якого прибирають надто нервові люди, не здатні чекати бодай хвилину, а як ми навіть упускаємо їх одразу, перепрошуючи, що мусимо завершити туалет, вони гірко заявляють нам, не так вибачаючись, як оскаржуючи: «Ах, виходить, я вам заважаю!» — немов убачають злочин з боку того, кому стають на перешкоді. Нарешті, проща-ючися з нами із чимраз більшою скрухою, вона порадила баронові: «Вам би краще вернутися додому».
Він попросив посадити його у фотель, щоб перепочити, поки ми з Жюп’єном прогуляємося, і насилу витяг із кишені книжку, як мені здалося, молитовник. Я зрадів нагоді вивідати у Жюп’єна подробиці про баронове здоров’я. «Я з радістю побалакаю з вами, пане, — сказав мені Жюп’єн, — але далі, ніж до Рон-Пуена, ми не підемо. Дякувати Богу, баронові тепер краще, але я боюся залишати його надовго самого, він не змінився ні на йоту, у нього надто добре серце — останню сорочку з себе віддасть; а крім того, він ще моторний, як молодик, доведеться брати очі в руки». — «Тим паче, — втрутився я, — що він винозорий; мене страшенно засмутила була звістка, що він осліп». — «Справді, параліч відібрав був йому зір, барон отемнів цілковито. Уявіть, поки його лікували (лікування поставило його на ноги) місяців два-три він бачив не більше, ніж сліпий з народження». — «І через це йому були вже непотрібні певні ваші послуги?» — «Де там! Не встиг переступити порога готелю, як почав цікавитися подобою служників. Я запевнив, що тут самі страшила. Але він швидко зметикував, що такого не може бути і що я підбріхую. Бачили такого брикунця! До того ж він мав якийсь нюх, може, вгадував по голосу абощо. Далі він узяв моду відсилати мене в тій чи тій пильній справі. Одного дня — даруйте, що я вам розповідаю, але вам якось випало побувати у Святині Безсоромности, і мені нема чого перед вами критися (а втім, він завше не без певної зловтіхи хвалився довіреними йому таємницями) — я вертаюся з однієї нібито пильної справи, вертаюся тим квапливіше, що, як я здогадувався, барон придумав її зумисне, аж це під дверима його номера чую, як хтось каже: «Що?» — «Як, — відповідає барон, — тобі таке вперше?»
Мені розповідали, що барон майже щодня впадав у розумову депресію, він не те що марив, а сповідався вголос при сторонніх, про чию присутність чи там суворі засади забував, звірявся з поглядами, які звик був таїти, наприклад, із германофільством. Хоча війна давно вже минула, пан де Шарлюс і досі бідкався над поразкою німців, зараховуючи себе до них, і гордо вирікав: «Не може бути, щоб ми не взяли реваншу, — хіба ж ми не довели, що здатні чинити найдужчий опір і що маємо найкращу організацію?». Або його звіряння прибирали іншого тону, і він люто волав: «Хай лорд Ікс або принц де*** не пробують повторювати своїх учорашніх слів, бо я зарікся їм відповідати: «Ви ж бо знаєте, що ви з тих, принаймні не меншою мірою, ніж я». Зайве додавати, що у хвилини таких зривів, коли пан де Шарлюс був, як мовиться, «не при собі» і признавався в германофільстві чи ще в чомусь, особи з його оточення, Жюп’єн чи дукиня Ґермантська, зазвичай уривали цей потік нерозважливих слів і давали для не таких близьких і язикатіших знайомих якусь вигадану, але доладнішу інтерпретацію.
«Леле! — заволав Жюп’єн. — Не казав я вам, що не треба далеко відходити, о, прошу, він уже встряв у розмову з якимсь садівничком. Бувайте, пане, ліпше нам із вами розійтися, гріх бодай на хвилю покидати хворого самого, це вже тільки велика дитина».
Я знову висів з авта, не доїжджаючи до дому принцеси Германської, і почав думати про втому, про нудьгу: напередодні, опанований ними, я намагався бодай ескізно відтворити лінію, яка в одному із сіл, визнаних найчарівнішими у Франції, відмежовувала на деревах тінь від світла. Звичайно, вчорашній художній досвід нині вже не гнобив моєї вражливости так немилосердно. Висновки були ті самі, що й раніше. Але, як і за кожним разом, коли щось відривало мене від моїх звичок, — вийшов не о тій порі, опинився у новому місці, — я відчував живлющу радість. Сьогодні ця радість здавалася мені чисто дріб’язковою — тішитися відвіданням концерту в дукині Германської. Але якщо тепер я вже знав, що мені нічого не всміхається, окрім дріб’язкової радости, то який резон відмовлятися від неї? Я втокмачував собі в голову, що не зазнавав, мережачи свій шкіц, жодного ентузіазму — хоча це коли не єдина, то принаймні найперша ознака таланту. Далі я спробував видобути з пам’яти інші «моментальні знімки», а надто знімки, зроблені у Венеції, але саме вже це слово сповнило мене нудьгою, якою сповнила б фотовиставка, і я відчував у собі не більше запалу та хисту для опису баченого колись, ніж учора для опису того, що постерегло моє чіпке і вже наперед знуджене око. За хвилю численний гурт віддавна вже не бачених приятелів запевне проситиме, щоб я перестав усамітнюватися і присвятив їм свій час. Я не мав жодної підстави відмовляти їм, зайвий раз пересвідчившись, що ні до чого не придатний і що письменство більше не справляє мені радости, чи то з моєї провини, оскільки мені бракує кебети, чи то зі своєї власної, оскільки насправді воно куди менше насичене дійсністю, ніж я гадав.
Мені згадалися Берґоттові слова: «Ви хворий, але жаліти вас не випадає, ви живете радощами розуму», — як же він у мені помилявся! Як мало таїлося радощів у цій яловій гострості погляду! Додам навіть, якщо я часом і спізнавав якісь радощі (не розумові), то тринькав їх на всіляких жінок; отож якби доля послала мені журавлиного віку, та ще й без хвороб, то я просто зажився б на світі й навряд чи був би якийсь глузд у такому довгому животінні. Що ж до «духовних радощів», то хіба міг я так назвати холодні спостереження, доконані моїм бистрим оком чи тверезим розумом без жодної втіхи і жодного пожитку?
Але іноді саме в ту мить, коли вже хочеться сказати — пиши все пропало, з’являється знак, посланий нам на порятунок; ми переторгали всі двері, але вони вели в нікуди, аж це, неждано-негадано натикаємося на єдині, якими можна ввійти і яких даремно шукали б сто років, і — о щастя! — вони відчиняються.