Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 35)

Я взяв авто, аби поїхати до принца Ґермантського, він мешкав тепер не у своєму давньому палаці, а в іншому, чудовому, збудованому на авеню дю Буа. Одна з помилок світовців — нерозуміння простої речі: якщо їм хочеться, аби ми в них вірили, вони мали б спершу повірити в себе або принаймні шанувати те, що становить засадничі основи нашої віри. За тих часів, коли я вірив — навіть знаючи, що це не так, — що Ґерманти живуть у тому чи тому палаці за дідичним правом, дістатися до палацу чарівника чи ворожки, допевнитися, щоб на мій розказ відчинилися двері, які не відчиняться, допоки хтось не вимовить магічного закляття, видавалося мені чимось так само важким, як домогтися розмови з самим чарівником чи ворожкою. Не було для мене нічого простішого, як повірити, що старий служник, найнятий учора чи посланий від «Поте-ля і Шабо», був син, онук, правнук тих, хто служив цьому родові задовго перед Революцією; я цілком слушно міг називати портретом предка портрет, куплений місяць тому в Бернгейма-молодшого. Але чарів не перелити, а спогадів не поділити, отож від самого принца Ґермантського, скоро він сам оце прохромив наскрізь ілюзію моєї віри, перебравшись на авеню дю Буа, залишилося мало що. Плафони — я так боявся, щоб вони не впали, коли оголошували моє ім’я — плафони, під якими витало б іще для мене стільки чарів та давніх острахів, застували тепер вечірні прийняття якоїсь нецікавої для мене американки. Звичайно, світ неживих речей не має сам собою жодної сили, але оскільки ми йому її приписуємо, якийсь гімназист-міщанин міг у цю хвилину дознавати перед палацом на авеню дю Буа тих самих почуттів, яких дознавав колись я перед старим палацом принца Ґермантського. Просто він був ще у віці вірувань; зате я, переступивши вже цей вік, утратив відповідний привілей, так само як діти, коли минає немовлячий період, утрачають здатність розкладати молоко на стравні складники, через що дорослі мусять пити молоко з осторогою, маленькими ковточками, тоді як діти можуть смоктати його без упину, не переводячи подиху.

Переселення принца Ґермантського вийшло мені на добре принаймні тим, що авто, яке приїхало по мене, щоб туди відвезти, і в якому мене змагали згадані роздуми, мусило мчати вулицями в напрямку Єлисейських Полів. Бруківка була тоді кепська, але коли ми в’їхали у згадані вулиці, із задуми мене вивело враження незвичної плавкости, яке огортає нас, коли раптом авто починає котитися легше, лагідніше, без галасу, ніби перед ним відкрилася брама парку і тепер ми посувалися алеями, посиланими дрібним піском або опалим листям; направді так не було, але я нагло відчув, як зникли внутрішні перешкоди, бо відпала потреба пристосовуватися чи матися на осторозі, як це буває, хай ми цього й не усвідомлюємо, перед чимось новим: вулиці, якими я саме проїжджав, були забутим шляхом моїх щоденних прогулянок із Франсуазою на Єлисейські Поля. Земля сама знала, куди треба нести; її опір подолано. І, як авіатор, що до цієї миті натужно котив по землі, я, раптово «відірвавшись», звільна полинув до тихих верховин спогадів. У Парижі вулиці завше мені ввижатимуться зітканими з іншого полотна, ніж деінде. Опинившись на розі вулиці Рояль, де на вітрах вистоював колись перекупник фотографій, за якими пропадала Франсуаза, я спізнав враження, що авто, втягнуте в сотні давніх кіл, могло б зараз кружляти самохіть. Я минав уже не ті вулиці, якими гуляли перехожі, я їхав серед хисткої, смутної і лагідної минувшини. А втім, вона складалася з безлічі окремих споминів, і я насилу міг розпізнати причину своєї меланхолії, породжуваної чи то знайомими стежками моїх зустрічей із Жільбертою під знаком страху, що вона не прийде, чи близькістю горезвісного дому, куди, як я чув, Альбертина заходила з Андре, а чи філософічною марнотою, символом якої стає дорога, куди нас тисячу разів гнала пристрасть, щоб опісля згаснути безплідною, як безплідні були мої квапливі й гарячкові походи після сніданку, аби поглянути на ще вогкі від клею афіші «Федри» та «Чорного доміно».

Я приїхав на Єлисейські Поля без особливого бажання лишатися на концерті в Ґермантів до кінця; зупинивши авто і вже збираючись висісти, щоб пройти кілька кроків пішки, я був вражений тим, що побачив ув іншому моторі, так само прибулому сюди. Згорблений добродій із нерухомими очима радше лежав, ніж сидів на задньому сидінні, роблячи, щоб триматися рівно, зусилля, які робило б дитя, якому наказано шануватися. З-під солом’яного брилика вибивалася непокірна пуща білого як сметана волосся; сива борода, як бороди, наліплені снігопадом садовим статуям, що символізують річки, спливала йому по грудях. То сидів біля Жюп’єна, ладного годити йому як болячці, барон де Шарлюс, виздоровник потому як його побив грець, про який я не знав (чув тільки, що він отемнів, але осліплення було тимчасове, ба тепер він бачив ще краще); якби пан де Шарлюс досі не фарбував волосся, — тепер йому це заборонено, щоб запобігти перевтомі, — він ще раніше, завдяки явищу, схожому на хемічну кристалізацію, явив би окові увесь блискучий метал, яким іскрилися і були насичені незгірш за гейзери буйні пуклі, нині вже з найщирішого срібла, його чуприни та бороди, надаючи зараз цьому старому скинутому володареві шекспірівської величі якогось короля Ліра. Очі не лишилися осторонь цього тотального засніту, цих металургійних перетворень черепа, але — супротивний феномен — утратили увесь свій блиск. Та найдужче вражало відчуття, що цей утрачений блиск відбивав моральну вищість, засвідчуючи той факт, що фізичне і навіть інтелектуальне життя пана де Шарлюса пережило аристократичну пиху, що, як мені здавалося колись, становила єдине ціле з обома його, тамтого життя, виявами.

Саме під цей час, так само, певне, прошкуючи до принца Ґермантського, над’їхала вікторією маркіза де Сент-Еверт, як на думку вибагливого барона, не досить шиковна. Жюп’єн, дбаючи про барона як про дитину, шепнув йому на вухо, що маркіза де Сент-Еверт як-не-як його знайома. І зараз же, з тяжкою бідою, але й з горливістю хворого, який завзявся показати свою здатність на ще не легкі для нього порухи, барон де Шарлюс скинув капелюха і зігнувся в уклоні такому поштивому, ніби узрів перед собою не пані де Сент-Еверт, а королеву Франції. Може, саме через сутужність такого уклону пан де Шарлюс і вирішив його віддати: він знав, що зворушить іще глибше, здобуваючись на цей жест, жест морочливий, а отже, подвійно хвальний для хворого і не менш приємний для тієї, кому він призначений — у ґречності хворі перебирають міру, як і королі. Може, в баронових рухах ще відчувався брак координації, вислід розладу функцій кісткового та головного мозку, в кожному разі його жести виходили аж надто розгонисті. Особисто я догледів у цьому квазіфізичну обм’яклість, відрив від самої душі життя, надто разючі в тих, хто вже ступив у чертоги смерти. Оголення сріблястих покладів чуприни позначало зміну не таку глибоку, як ця несвідома великосвітська покора, яка перевертала ієрархію всіх соціальних стосунків і схиляла перед пані де Сент-Еверт, як схиляла б і перед найпослідущою американкою (яка, зрештою, могла доступитися до баронової ґречно-сти, досі не досяжної для неї), його, здавалося б, нездоланний снобізм. Бо ж барон жив далі, мислив далі, його інтелект не зазнав шванку. І більше, ніж спів Софоклового хору про принижену Едіпову пиху, більше, ніж сама смерть і всі жалобні промови, послужливий і смиренний баронів уклін, відданий пані де Сент-Еверт, свідчив, яке крихке, яке тлінне замилування до величі смертних, до всякої пихи людської. Пан де Шарлюс, який досі не згодився б сісти з пані де Сент-Еверт за один стіл, тепер уклонявся їй до землі. Мабуть, він забув про становище особи, з якою вітався (удар спроможний витравити параграфи світського кодексу, як і кожен інший куточок пам’яти), а може, нескоординованість рухів пересунула у площину покори позірну непевність — інакше вона була б бундючна, — щодо особи новоприбулої дами. Отож він схилився з чемністю дітей, які несміливо підходять привітатися з дорослими на материн розказ. А втім, він сам став дитиною, але дитиною без дитячої гордости.

Добитися від пана де Шарлюса пошани — у цьому й полягав увесь її снобізм, так само як увесь баронів снобізм полягав у відмові їй у цій пошані. Пан де Шарлюс, успішно прищепивши такій собі пані Сент-Еверт віру, що він відзначається неприступним і винятковим характером, одним махом знищив тепер цю віру, коли в тихій своїй сумирності й лякливій запопадливості скинув брилика, з-під якого каскадами ринули потічки сріблястих патлів і все струміли й струміли, поки він, простоволосий і шанобливий, стояв у вимовній позі Боссюе.

Коли Жюп’єн допоміг баронові висісти, а я йому вклонився, він щось забелькотів, але так швидко і так невиразно, що я не міг зрозуміти ані слова, і коли попросив повторити його втретє, він вельми нетерпляче скинув рукою, — жест чудний, бо лице його зберігало камінний спокій: мабуть, чи не відлуння паралічу. Але освоївшися, зрештою, із цим піанісимо шепітливих слів, я збагнув, що його розуму хвороба не вразила.

А втім, переді мною було двоє баронів де Шарлюсів, поминаючи інших. З цих двох інтелектуал безперестану плакав-ся-бідкався, що йому світить афазія, бо все йому плутаються літери та слова. Але як тільки він і справді впадав у такий гріх, другий пан де Шарлюс, пан де Шарлюс підсвідомий, жаждивий збудити заздрости не менше, ніж перший — жалю, кокетуючи і так і сяк, чим гордував перший, уривав одразу — ніби диригент, коли оркестра зіб’ється, — розпочату фразу і з невичерпною винахідливістю пов’язував наступні слова зі словом, що й справді йому вилетіло замість іншого, і виходило так, ніби, власне, його він був і вибрав. Навіть пам’ять його вціліла і стала для нього новим джерелом кокетства, хоча й украй морочливого, коли він хотів видобути якісь давні й незначні спогади, пов’язані зі мною, аби показати, що він зберіг — або відзискав — цілковиту ясність розуму. Не ворухнувши головою, не змигнувши оком і не змінюючи ні на йоту інтонації голосу, він казав мені, наприклад: «Погляньте на оцю тумбу — афіша на ній достоту, як та, перед якою я стояв, побачивши вас уперше в Авранші чи то пак, даруйте, у Бальбеку». І справді, реклама була того самого виробу.