Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 37)

Перетравлюючи свої невеселі думки, я ступив на дитинець палацу Ґермантів і з неуважности не помітив прибулого ав-та; на окрик водія я встиг лише сахнутися вбік; відступивши, я спіткнувся об недбало тесаний бруковий камінь під стіною гаража. Проте в ту хвилю, коли, відзискуючи рівновагу, я поставив ногу на кругляк, розміщений нижче, ніж перший, моя нехіть розвіялася, і я відчув те саме раювання, яким у різні періоди мого життя наповнювали мене то картина лави дерев під час поїздки каретою круг Бальбека, як здавалося, розпізнана мною, то обриси мартенвільських дзвіниць, то смак мад-ленки, умоченої в чай, а також сила інших вражень, уже тут згаданих, усе те, що, мабуть, утілили в собі останні Вентей-леві опуси. Як тоді, коли я вкинув у рота мадленку, враз де й поділася вся моя тривога за будущину, де й поділися всі мої духовні сумніви. І навіть тривоги й сумніви, що напастували мене ще мить тому, тривоги й сумніви щодо своїх літературних здібностей і самої життєвости словесности, згинули ніби за помахом чарівничої палички.

Я не вдарився у нові розумування, не знайшов жодного вирішального аргументу, а перепони, ще хвилю тому нездоланні, утратили всяку вагу. Але цим разом я поклав не звірятися на своє невідання, як того дня, коли скуштував розмоченої в чаї мадленки. Блаженство, відчуте в цю мить, було, безперечно, тим самим блаженством, якого я дознав від смаку мадленки, але пошуки прихованих його причин я відклав тоді надалі. Різниця, чисто змислова, крилася у викликаних образах; глибокий блакит виїдав мені очі, враження свіжос-ти, сліпучого сяйва вирували довкола, і я, прагнучи їх схопити, не смів ворухнутися, як тоді, коли, смакуючи мадленкою, перебирав у думках усе, що вона мені нагадувала, — отож я стояв, байдужий до того, що міг викликати сміх численного тлуму водіїв, одною ногою на вищому, а другою на нижчому кругляку, не перестаючи хитатись, як хвилину тому. Суто механічне відтворення щойно зробленого рвучкого кроку нічого не давало, натомість якби я був здатний, забувши про концерт у Ґермантів, віднайти те, що відчував, ставлячи ноги в такий спосіб, мене знову черкало б сліпуче й водночас невиразне видиво, ніби кажучи: «Злови мене з лету, якщо тобі це до снаги, і постарайся відгадати загадку щастя, яку я тобі загадую». І майже відразу ж я її розпізнав — то була Венеція; усі мої зусилля описати її і так звані моментальні знімки, зроблені моєю пам’яттю, ніколи ні про що мені не промовляли, але враження, що я спізнав колись на нерівній бруківці баптистерію Сан-Марко, вернуло мені її укупі з рештою супровідних вражень, пережитих того дня; вони очікувально зачаїлися у своїй шерезі, у низці забутих днів, поки несподіваний випадок владно вихопив їх відтіля. Так само смак мадленки нагадував мені Комбре. Але чому образи Комбре та Венеції вдихнули в мене у тому й тому разі неймовірну радість, радість зрідні певності, радість, цілком достатню, без жодних інших резонів, щоб я збайдужів до смерти?

Не перестаючи розмірковувати над цим і заповзявшися сьогодні ж знайти відповідь, я вступив до палацу Ґермантів, ми ж бо завжди, перш ніж узятися до внутрішньої праці, воліємо грати наші уявні ролі; сьогодні це була роля запрошеного. Коли я опинився на другому поверсі, шафар запросив мене до віталеньки-бібліотеки, опостінь із буфетною — я мав там зачекати, поки дограють якийсь музичний твір, оскільки принцеса заборонила відчиняти двері під час виконання. І ось, у цю власне мить об’явився другий знак, аби підперти той, що подали два нерівно покладені кругляки, надихаючи мене не послаблювати свого завзяття: лакей, хоч як уникав стуку-грю-ку, брязнув ложечкою об тарілку. Мене затопило таке саме блаженство, як щойно на нерівній бруківці; враження усе ще дихали палом, проте були цілком відмінні: нуртування запахів диму, злагоджене свіжістю узлісся; і я збагнув: те, що мені оце здалося таким любим, було рядочком дерев, колись таких нудних у моїх очах для спостереження та опису, тих самих дерев, перед якими я відкоркував був пляшку пива, взяту до вагона, — і я думав якусь хвилю, ніби в якомусь забутті, що я знов опинився перед цими деревами, бо якийсь ніби знайомий дзвін ложечки породив у мене, перш ніж я встиг проч-нутися, ілюзію стуку молотка, яким колійник поправляв щось у вагонному колесі, поки ми стояли під тим ліском.

Сказати б, знакам, що мали б вивести мене з апатії і повернути мені віру в літературу, залежало того дня на тому, щоб дедалі множитися: шафар, посивілий на службі у Ґермантів, пізнав мене і заніс до бібліотеки, де я сидів, заніс, аби мені не довелося йти до буфету, набір птифурів та склянку оран-жади; він подав мені серветку, я витер рота і зараз же, — як тут не згадати героя «Тисячі й одної ночі», того, як на його випадкові, цілком несвідомо проказані закляття, з’являвся видимий тільки йому слухняний джин, ладний перенести його на край світу, — нове видиво блакиту промкнулося перед моїми очима; але, чисте і солоне, цим разом набубнявіло синявими персами. Враження було таке сильне, що пережита мить видалася мені достотною. Знетямлений ще дужче, ніж того дня, коли роздумував, чи мене принцеса Ґермантська і справді прийме, а чи, навпаки, все піде прахом, я ладен був присягтися, що служник у цю мить відчиняє вікно на пляж і що мене так і пориває пройтися по молу під час припливу. Серветка, якою я втер губи, виявилася така сама цупка та крохмальна, як і рушник, яким я насилу витерся, стоячи біля вікна першого дня нашого приїзду до Бальбека, і тепер, перед бібліотекою палацу Ґермантів, вона розгортала, так само заламуючись і розстилаючись, оперення океану, зелено-блакитного, як хвіст павича. І я тішився не тільки цими барвами, а й повнею цієї миті мого життя, що викресала їх тепер, пориваючись, мабуть, до них віддавна, до барв, яким я не радів у Бальбеку, стомлений чи, може, засмучений чимось, на противагу теперішньому моментові: визволившись від усякої недо-сконалости зовнішнього сприйняття, чистий і безтілесний, він розпирав мене веселощами.

Концерт міг закінчитися першої-ліпшої хвилини, після чого мені довелося б зайти до салону. Отож я докладав усіх зусиль, щоб ясно і по змозі якнайшвидше зрозуміти природу ідентичних радощів, спізнаних щойно тричі за кілька хвилин, а потім добути з них корисну науку. Я не забивав собі голови глибоченною прірвою між справжнім враженням від предмета і враженням штучним, яке ми викликаємо в собі зумисне, силкуючись його уявити. Я надто добре пам’ятав, як Сванн примудрявся колись говорити майже байдуже про дні, коли був коханий, бо під тими словами він бачив щось інше, ніж ті дні, пам’ятав і наглий біль, який викликала в ньому коротка Вентейлева фраза, повертаючи йому ті дні такими, як він одчував їх колись; отож я добре розумів: що те, що пробудилось у мені, коли я відчув нерівність бруківки, цупкість серветки, смак мадленки, не мало жодного зв’язку з тим, що я не раз намагався пригадати про Венецію, Бальбек чи Ком-бре, закликаючи на допомогу цільну пам’ять; і розумів, що життя часом можна вважати за пересічне, хоча інколи воно здавалося нам таким гарним, бо в першому разі на підставі чогось зовсім іншого, ніж воно саме, на підставі образів, де від нього нічого не збереглося, ми його засуджуємо і знецінюємо. До того ж я зазначив про себе: різниця, що виникає між окремими реальними враженнями, — вона пояснює, чому цільна картина життя не може його передавати, — зумовлена, очевидно, тим, що навіть найнікчемніші слова, сказані в певний період нашого життя, чи найнезначніші наші жести були оточені, осяяні, відблиском справ, не пов’язаних із ними логічно, були відгороджені від них розумом, який їх не потребував для розумування, справ, серед яких жест чи там найпростіше відчуття,— рожевий вечірній відсвіт на заквітчаній стіні сільської ресторації, чуття голоду, жадання жінок, насолода розкішшю, або, скажімо, блакитні волюти вранішнього моря, цей сповиток музичної фрази, яка ледь-ледь виглядає з нього, як плечі ундин, — залишаються, одначе, ув’язненими, ніби в тисячі запечатаних скудельниць, кожна з яких могла б наповнитися справами з геть відмінними запахами, барвами чи температурою; не кажучи вже про те, що ці скудельниці, по-розставлювані по всій вертикалі наших літ, упродовж яких ми постійно змінювалися бодай мріями чи думками, містяться на щонайрозмаїтіших рівнях і вражають нас дивовижною мінливістю атмосфери. Звичайно, такі зміни відбулися непомітно; але між раптово виринулим спогадом і нашим теперішнім станом, так само як між двома спогадами різних літ, місць і годин, відстань така, що її досить, навіть без уваги на їхню неповторність, аби вони стали непорівнянні. Отож якщо спомин, канувши в непам’ять, не спромігся налагодити жодної сув’язі, перекинути жодних сполучних ланок між собою і даним моментом, якщо він прикипів до свого місця та своєї дати, якщо зберіг свою осібність і свою ізоляцію на дні якоїсь долини чи на гірському шпилі, то завдяки цьому ми зненацька починаємо дихати новим повітрям, бо саме це повітря ми вдихали колись, отим найчистішим повітрям, яким поети даремно прагнули виповнити Рай і яке не могло б нам дати глибокого враження віднови, якби ми вже не дихали ним колись, бо справжній рай — це рай утрачений.