Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 38)

Між іншим я зауважив, що на мене чекають — у творі мистецтва, до праці над яким я вже дозрів, хоча цього ще не усвідомлював, — величезні труднощі. Мені б довелося послідовно творити всі його компоненти в матеріялі, досить відмінному від матеріялу, який відповідав би спогадам про надморський ранок або пообідні години у Венеції, чи від матеріялу, до якого я вдався б, якби захотів змалювати рівбельські вечори, коли в їдальні, повернутій у сад, починала розпадатися, відступати, танути спека, і коли сонце спливало останнім своїм блиском по трояндах на ресторанній стіні, а в небі ще дотлівали останні акварелі дня, — в матеріялі особливому, новому, незвично прозорому й дзвінкому, щільному, свіжкому і рожевому.

Я блискавично перебіг думкою по всьому цьому, спонукуваний більшою, ніж досі, жадобою дошукатися причин раювання, причин характерної певности, яку воно накидало, пошуків, колись урваних. І я відгадав цю причину, порівнюючи оті різномасті солодкі враження, споріднені між собою тим, що я відчував їх, — дзвін ложечки об таріль, ефект нерівної бруківки, смак мадленки, — і в цей момент, і в момент боз-наколишній, відчував так гостро, що минулість тіснила навіть теперішність, і я вагався, не відаючи, в якій із них двох опинився; справді, істота, яка смакувала зараз у мені це враження, смакувала в ньому те спільне, що воно мало і з давніми днями, і з теперішньою миттю, те, що було в ньому позачасове — ця істота з’являлася лише тоді, коли завдяки цілковитому збігові якихось моментів теперішности і минулости опинялася в єдиному середовищі, де вона здолала б жити і радіти глуздові світу, тобто поза часом. Цим і пояснювалося, що тривожна думка про смерть покинула мене в ту мить, коли я несвідомо розпізнав смак мадленки, оскільки саме в цей момент істота, якою я став, була істотою позачасовою, а отже, байдужою до мінливого плину будущини. Вона жила тільки красою світу, не годна схопити її в теперішності, де зупинялася робота уяви, а чуття були безсилі постачати її; і де саме майбутнє, до якого пориваються наші вчинки, відчужене від нас. Ця істота завше приходила до мене і завше об’являлася тільки поза чином, поза безпосередніми радощами, щойно тільки диво аналогії дозволяло мені втекти від теперішнос-ти. Тільки цьому диву було до снаги допомогти мені віднайти мої давні дні, утрачений час, тоді як зусилля моєї пам’яти чи розуму зводилися завжди на пшик.

І може, якщо я недавно твердив, що Берґотт помилявся, кажучи про радощі духовного життя, то лише тому, що в той момент «духовним життям» я називав логічні міркування, які не мали жодного зв’язку бодай із чимось, що жило тої миті в мені — достоту так само я міг твердити нині, коли жадав пережити правдиву мить минувшини, яка, власне, вже тричі відроджувалася в мені, що світ і життя нудні, бо я оцінював їх на підставі несправжніх спогадів.

Та невже тільки мить минувшини? Ба ні, більше; щось таке, що є спільним і для минувшини, і для сучасности й водночас набагато істотніше, ніж вони. Скільки разів у житті мене розчаровувала реальність, бо в момент, коли я сприймав її, уява — єдиний мій орган, завдяки якому я тішився красою, — не могла пристосуватися до неї у згоді з невблаганним законом, що можна уявити собі лиш те, що відсутнє. І ось раптом чинність цього залізного закону звів нанівець, скасував чудовий викрут природи, завдяки якому зблиснуло враження — від брязкоту виделки чи стуку молотка, навіть від назви книжки тощо — у минулому, і вже моя уява могла порозкошувати як там, так і в теперішності, де реальний струс моїх чуттів, спричинений брязком, приторком серветки тощо, підкинув до марень уяви те, чого їм зазвичай бракує, підкинув думку про буття і завдяки цьому викрутові дозволив моїй істоті запопасти, виокремити, зафіксувати — у блискавичному спалахові — те, що для неї завжди неспійманне: дрібку часу в чистому стані. Ця істота, яка ожила в мені, коли із щасливим трепетом я почув згук, спільний для дзвону ложечки об таріль та для стуку молотка об вагонне колесо, спільний для двиготу нерівно покладених плит на дитинці Ґермантів та в баптистерії Сан-Марко, ця істота живиться тільки сутністю речі, у ній тільки знаходить свій харч, свою втіху. Вона марніє, споглядаючи теперішність, куди органам чуття несила постачити їй того поживку, марніє, розмірковуючи над минулим, яке висушив розум, марніє, чекаючи на прийдешнє, яке воля конструює із фрагментів теперішности і минулости, та ще й позбавляє їх реальносте, зберігаючи в них тільки те, що надається до суто людських утилітарних цілей, визначених нею. Але щойно тільки дзвін чи запах, чутий уже колись чи знаний, з’явиться знову, заразом у минулості й теперішності, реальний, але не дійовий, ідеальний, але не абстрактний, як зразу вивільняється природа речей, вічна і звичайно зачаєна, а наше правдиве я, здавалося б, давно уже вмерле, але до кінця не добите, пробуджується, оживає, дістаючи небесну поживу, принесену йому. Хвилина, вільна від часового ряду, створила в нас наново, аби ми її відчули, людину вільну від часу. І ми розуміємо, що ця людина увірує в свою радість, навіть якби здавалося, що простий смак мадленки логічно не містить причини для такої радости, і розуміємо, що слово «смерть» уже втратило для неї сенс; опинившись поза часом, чого б вона мала боятися будучини?

Але ця мана для ока, явивши мені мить минулого, несумісну з теперішністю, змигнула, та й уже. Звичайно, можна продовжити виставу добровільної пам’яти, така пам’ять вимагає сил не більше, ніж розглядання книжки з малюнками. Отож колись, наприклад, того дня, коли я вперше вибирався до принцеси Ґермантської, із сонячного подвір’я нашої паризької кам’яниці я позирав знічев’я, за спонукою серця, то на майдан біля комбрейської церкви, то на бальбецький пляж, наче вибирав ілюстрації саме для цього дня, гортаючи зошит з акварелями, намальованими в різних куточках, де я бував; і отак собі каталогізуючи ілюстрації своєї пам’яти, подумав з егоїстичною втіхою колекціонера: «А все ж я бачив у житті чимало прекрасного». Тоді моя пам’ять, певна річ, підтверджувала відмінність вражень; хіба що сполучала між собою однорідні елементи. Інакше було з моїми трьома недавніми спогадами, адже тут, навпаки, замість подавати своє я у вигіднішому світлі, я майже сумнівався в повсякденній достемен-ності цього я. Так само того дня, коли я вмочував мадленку в гарячий чай, у самім серці місця, де я опинявся, — хай би тим місцем був, як того дня, мій паризький покій, чи як сьогодні, цієї миті, бібліотека принца Ґермантського, а недавно — дитинець його палацу, — в мені жило, сяючи круг мене яс-ною аурою, враження (смак розмоченої мадленки, металевий дзвін, кругляк під ногами) спільне для місця, де я саме перебував, а також для іншого місця (кімнати тітки Октавії, залізничного вагона, баптистерія Сан-Марко).

Ось і тепер, коли я розмірковував про все це, виття у водогінних трубах, таке схоже на протяжистий рев сирен, які часто лунали вечорами на прогулянкових кораблях, під час плавби коло Бальбека, пробудило в мені (як уже колись у Парижі, у великому ресторані, коли я дивився у вікно люксусової їдальні, напівпорожньої, нагрітої сонцем, літньої) щось далеко більше, ніж просто враження, аналогічне тому, що я переживав бальбецькими вечорами, коли на всіх столиках лежали обруси та срібло, а за великими розчиненими навстіж вікнами виднілася дамба — без жодного розриву, «лите» скло або «литий» камінь — тимчасом як сонце звільна опускалося в море, де починали порявкувати пароплави, а мені, щоб підбігти до Альбертини та її приятельок, що гуляли дамбою, досить було переступити через дерев’яну раму, заввишки мені по кісточки, в чиї жолоби, щоб провітрити готель, зсунуто водночас весь послідовний ряд шибок. Але до цього враження не домішувався болісний спомин про кохання до Альбертини. Болісні спогади ми зберігаємо тільки по небіжчиках. А небіжчики швидко обертаються у тлін, довкола їхніх могил залишаються тільки краса природи, тиша, кришталеве повітря.

Ба навіть, зрештою, то було не так відлуння, дублікат минулого враження, пробудженого в мені відгомоном у водогінній трубі, як саме те враження. У цьому разі, як і в усіх попередніх, спільне враження силкувалося відтворити довкола себе давнє місце, тимчасом як місце теперішнє, на яке зазіхало місце давнє, всією своєю непіддатливою масою змагалося проти вламування в паризький палац нормандського пляжу чи залізничного насипу. Приморська їдальня в Бальбеку, зі своїми адамашковими обрусами, приготованими, наче покров жертовника, до зустрічі призахідного сонця, силкувалася похитнути міцні підвалини палацу Ґермантів, виважити його двері, змусити підскочити круг мене канапи, як колись змусила підскочити столики паризького ресторану. Як завжди у цих «змертвихвстаннях», відлегле місце, народжене довкола спільного враження, на мить спліталося, наче борець, із місцем теперішнім. І як завжди, гору брало місце теперішнє; і як завжди, переможений видавався мені прекрасніший; він був такий прекрасний, що я в захваті завмирав на нерівній бруківці, як і перед чашкою чаю, намагаючись утримати в ті секунди, коли воно зринало, і завернути, коли воно знов тікало, тамте Комбре, тамту Венецію чи тамтой Бальбек, навальні й відтручувані, народжувані, щоб потім покинути мене в серці тих місць, хоч і нових, але відкритих для минулого. І якщо теперішнє місце не зразу перемагало, мені видавалося, ніби я непритомнію; бо ці воскресіння минувшини, хоча тривають лише секунду, такі всеосяжні, що змушують не тільки наші очі перестати бачити перед собою кімнату і споглядати дорогу, обсаджену деревами, чи те, як дедалі бучавіє морський приплив; вони змушують ніздрі вдихати повітря відлег-лих місць, змушують волю вибирати між різними планами, які вони нам підсовують, змушують усю нашу свідомість повірити, що вона оточена ними, або принаймні вагатися серед цих теперішніх місць, приголомшену непевністю, схожою на ту, яку ми іноді відчуваємо, засинаючи перед невимовним видивом.