Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 34)

А втім, трохи пізніше, за обставин із погляду історичного важливіших, хоча вони менше промовляли до мого серця, дукиня Ґермантська показала себе, як на мене, у ще вигіднішому світлі. Вона, хто ще за дівоцтва, якщо пам’ятаєте, не шкодувала грубіянського зухвальства для членів російської імператорської родини, а в заміжжі зверталася до них завжди так вільно, що її часом оскаржувано у нетактовності, вона, мабуть, чи не єдина, коли в Росії вибухнула революція, засвідчувала великим князям та великим княгиням свою безмежну відданість. Ще за рік перед війною вона страшенно дратувала велику княгиню Володимир, уперто величаючи графиню де Гогенфельсен, морганічну жону великого князя Павла, «великою княгинею Павлою». А проте, хоча російська революція ще не набрала на силі, дукиня Ґермантська вже закидала нашого посла у Петербурзі, пана ПалеоЛога («Палео» у дипломатичному світі, світі, який послуговується своїми, нібито дотепними, скороченнями, як ними послуговуються й інші кола), телеграмами, допитуючись про велику княгиню Марію Павлівну. І ще довго по тому єдині ознаки пошани і симпатії ця принцеса діставала винятково від дукині Ґермантської.

Декому Сен-Лу завдав, якщо не своєю смертю, то принаймні тим, що вчинив за кілька тижнів до неї, гризоти куди тяжчої за дукинине горе. Справді-бо, другого дня після вечора, коли я спіткав його, і третього потому як Шарлюс сказав Морелеві: «Я помщуся», клопоти, розпочаті Сен-Лу з метою відшукати Мореля, спричинилися ось до чого: генерал, якому підлягав Морель, збагнув, що той дезертир, звелів його знайти і заарештувати, а щоб перепросити Робера за кару, якої мав зазнати хтось, ким Сен-Лу цікавився, написав до нього листа. Морель не сумнівався, що арешт його спровокований сваркою з бароном. Йому згадалися слова: «Я помщуся», він подумав, що це обіцяна помста, і заявив, що збирається зробити сенсаційне зізнання. «Авжеж, — сказав він, — я дезертир. Але чи моя це тільки провина, якщо мене знепутили?» І розпустив про барона де Шарлюса та графа д’Аржанкура, — з ним він теж посварився, історійки, пов’язані з Морелем хіба в тому сенсі, що обидва ці панове з подвоєною щирістю коханців та збоченців колись йому їх оповідали, — отож-бо взято під варту одночасно пана де Шарлюса і пана д’Аржанку-ра. Сам арешт завдав обом панам, може, меншого болю, ніж звістка, що вони були суперниками, про що жоден і гадки не мав; на слідстві випливло й те, що вони мали легіон інших суперників, незнаних, вербованих щодня на вулиці. Кінець кінцем обох незабаром пустили з душею. Мореля теж відпустили, оскільки лист, що генерал надіслав Роберові, повернувся із зазначкою: «Поліг на полі слави». З уваги на вбитого генерал спровадив Мореля просто на передову; Морель відзначився в бою, уник усіх небезпек і вернувся з війни із хрестом, якого йому колись так і не виклопотав пан де Шар-люс і який він тепер непрямо завдячував загибелі Сен-Лу.

Згодом я не раз думав, згадуючи отой загублений у Жюп’єна військовий хрест, що якби Сен-Лу не наклав головою, він легко переміг би на повоєнних виборах, які проводилися серед шумовиння дурощів і яси слави, коли одірваний палець, касуючи сторічні забобони, давав право породичатися з аристократами, а військового хреста, хай навіть вислуженого в канцелярії, вистачало, аби звитяжно пройти до Палати депутатів, а то й до Французької академії. Після обрання Сен-Лу — адже він походив зі «святої родини» — пан Артюр Мейєр пролив би потоки слів та атраменту. Але, хто знає, Ро-бер надто щиро любив народ, аби виборювати його голоси, а з другого боку, народ, через його прадавнє шляхетство, мабуть, вибачив би йому демократичні погляди. Сен-Лу не без успіху викладав би їх перед палатою авіаторів. Певна річ, герої зрозуміли б його, зарівно як і жменька високих умів. Але Національний блок так здитинів, що вирискалися б старі політичні шельми, і їх би переобрали. Ті, хто не здолав пройти до палати авіаторів, канючили, аби їх зарахували бодай до Французької академії, прагнучи заручитись голосами маршалів, президента Республіки, голови Палати тощо. Неприхильні до Сен-Лу, ці гицелі були зате прихильні до іншого Жю-п’єнового клієнта, депутата з «Аксьйон лібераль», — обраний заново, той не мав конкурентів. Він не розлучився з мундиром офіцера військ територіальної оборони, хоча війна вже давно скінчилася. Його обрання радісно привітали всі газети, «об’єднавшись» круг його кандидатури, а також усі вельможні та багаті дами, прибрані в самі старі лахи — для годиться і з обави перед податками, тоді як біржовики невтомно скуповували діаманти, — не для жінок, а тому, що з недовіри до валют усіх країн шукали порятунку в багатстві, відчутному на дотик, і акції «Де Бірса» підскочили до тисячі франків. Ці дурощі трохи дратували, проте нападатися на Національний блок перестали, коли несподівано об’явилися жертви більшовизму, великі княгині у дранті, чиїх мужів повбивали тачками, а синів каменували, добряче поморивши спершу голодом, підганяли матюками на роботі, кидали в колодязі, бо вважали, що в них сидить чума, що вони заразливі. Об’явилися ті, хто схистився утекти...

Новий санаторій, де я оселився, допоміг мені не більше, ніж попередні; проте спливло багато весен, перш ніж я звідти вибрався. Нарешті я міг вернутися до Парижа, і коли я вже їхав залізницею, думка про моє літературне безталання, яке, як мені здавалося, я відкрив колись у Ґермантській стороні і визнав з іще більшим сумом на щоденних тансонвільських прогулянках із Жільбертою, здійснюваних у передобідню пору вже смерком, і яке перед виїздом із цієї посілости, прочитавши кілька сторінок ґонкурівського «Щоденника», я поставив на карб марноті й брехливості письменства — ця думка, може, не така вже й болісна, але ще похмуріша, бо я сприйняв її не як свій власний дефект, а як неспроможність ідеалу, в який я вірив, ця думка, не навідуючи мене вже віддавна, ударила мене знову з іще гнітючішою силою, ніж будь-коли. Пам’ятаю, на той час потяг пристав у чистому полі. Сонце освітлювало до половини стовбури дерев, вишикуваних уздовж залізничної колії. «Дерева, дерева — подумав я, — вам уже нічого мені сказати, моє прочахле серце перестало вас дожидати. Ось я на лоні природи, і що ж, холодно й знудьгова-но стежать мої очі за лінією, яка відмежовує ваші світлисті чола від темних стовбурів. Якщо я колись мав себе за поета, то тепер знаю — це облуда. Може, в новій частині мого життя, уже геть ялового, яка оце відкривається, люди подужають надихнути мене тим, чого вже не підказує мені природа. Що ж до років, коли я, може, й потрапив би її оспівати, то вони вже ніколи не повернуться». Але, втішаючи самого себе гадкою, що обсервація людських діянь, може, посяде місце відсутнього натхнення, я знав, що намагаюся тільки розрадити собі душу і що ця розрада нічого не варта. Якби я направду мав мистецьку душу, то хіба не викликала б у мені неймовірну радість прозірчаста стіна цих дерев, освітлених призахідним сонцем, чи насип, розцяцькований квітами заввишки майже упорівень із вагонними приступками, чиї пелюстки можна було полічити — квіти, чий колір борони мене Боже, щоб я описував, як це зробило б чимало метких пер, бо чи ж можна сподіватися передати читальникові не відчуту серцем утіху?

Трохи згодом із такою самою байдужістю я споглядав золоті й помаранчеві лелітки від сонця, зловлені шибками якогось дому; нарешті, як уже звечоріло, я уздрів новий дім, начебто збудований з якогось незвично рожевого матеріялу. Проте я робив усі ці спостереження з тією самою глухою байдужістю — так гуляючи з жінкою в саду і побачивши шкля-ний листок, а трохи далі предмет із якоїсь подоби алебастру, незвичайний колір якого не годен був би розбити безпросвітної моєї нуди, я міг би із ґречности до товаришки, аби щось сказати, а також довести, що я завважив цей колір, показати мимохідь на кольорове шкельце та кавалок тиньку. В такий самий спосіб, ніби задля душевного спокою, я оповістив самого себе, властиво, не себе, а немовби когось, хто мене супроводжував і був здатний засягти звідси більше, ніж я, ра-дости, про вогнисте яскріння шибок та рожеву прозірчастість дому. Але товариш, чию увагу я звернув на сю прецікаву гру світла, був душею не такий ентузіаст, як більшість людей, надто схильних захоплюватися таким видовищем, і знайомився з такою кольористістю без жодної веселости.

Моя довга відсутність у Парижі не перешкоджала моїм давнім приятелям акуратно надсилати мені запрошення (моє ймення залишалося в реєстрах), отож коли я, вернувшись, знайшов — разом із запрошенням на підвечірок у Берми на честь доньки та зятя — запрошення на ранок у принца Германського, сумовиті рефлексії, які я снував у вагоні, були не останнім аргументом із тих, що спонукали мене піти туди. Не варто зрікатися світського життя, вмовляв я себе, якщо славетна «праця», до якої я вже віддавна сподіваюся взятися не сьогодні-завтра, не для мене (або радше, навпаки, — то я створений не для неї) а чи навіть узагалі мана. Щоправда, цей аргумент, як цілком негативний, просто позбавляв ваги інші аргументи, спроможні утримати мене од відвідин цього салонного концерту. Та мене поривало туди саме ймення Ґер-мантів; давно вже стерте з моєї пам’яти, а нині, прочитане на запрошенні, це ім’я мобілізувало мою увагу, видобуваючи з моєї пам’яти зріз своєї минувшини, сповнений образів панського лісу чи високих квітів, тодішнього свого ескорту, і вернуло для мене чари та сенс, які я приписував йому в Комбре, коли, повертаючись додому Пташиною вулицею, розглядав мовби полакований начорно зовнішній бік вітража Жільбер-та Лихого, сіра Ґермантського. На мить Ґерманти видалися мені знов цілком відмінними від інших людей з вищого світу, тими, хто не йде ні в яке порівняння ані з ними, ані з жодною живою істотою, навіть із монархом; видалися істотами, зродженими з тієї терпкої і вітряної аури похмурого міста Комбре, де минуло моє дитинство, істотами, зродженими з минувшини, добаченої у вуличці з місця навпроти вітража. Мені закортіло піти до Ґермантів, нібито це мало наблизити мене до мого дитинства і до глибин пам’яти, де воно чаїлося. І я перечитував запрошення, поки літери, утворюючи таке знайоме і таке таємниче ім’я, так само як назва Комбре, відзис-кали, збунтувавшись, свою незалежність і склалися перед стомленими очима в начебто невідому мені назву. Мама саме збиралася на чаювання до пані Сазра, знаючи наперед, що компанія буде нуднюща; і я з чистою совістю подався до принцеси Ґермантської.