Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 67)
Жінки впали, тримаючись одна за одну, і усіх трьох повністю засипало снігом. Але Біллі Вільямс таки відшукав їх. Він скинув рукавички, і поки Ґамаш, хитаючись, пробирався до них крізь глибокий сніг, Біллі приклав пальці до рота і свиснув. Звук свисту перекрив стогін буревію. Старший інспектор, упавши на коліна, відкопував Ем, Матінку та Кей, а Біллі свистів, і коли Ґамаш дістався жінок, до них уже тягнулися руки. Чоловіки квапливо перенесли трьох жінок до снігоходів, і за мить усі вже мчали назад у бік берега.
Ґамаш тримався за Біллі. Усе навкруги було білим. Сніг сипав і сипав, було майже неможливо дихати, а щось побачити й поготів. Звідки Біллі знав, де берег, можна було тільки здогадуватися. У Ґамаша склалося враження, що вони рухалися вглиб озера, у протилежний від берега бік. Він розтулив рота, щоб попередити Біллі, але передумав.
Ґамаш розумів, що геть не орієнтується. І розумів, що він має довіритися Біллі. Він міцно вчепився в чоловіка й став чекати, поки снігохід удариться об берег і подолає невеличкий підйом до вулиці Принсипаль. Але цього не сталося. Минуло п’ять хвилин, потім десять, і Ґамаш збагнув, що вони опинилися посеред озера Брюм. Загубилися. У заметілі.
— Де ми? — крикнув він у шапку.
— Стільці можуть червоне скло! — відповів своєю незрозумілою мовою Біллі, продовжуючи щодуху мчати вперед.
За три хвилини, які здалися Ґамашеві вічністю, снігохід врізався в горбок, і Біллі повернув ліворуч. Несподівано вони опинилися серед сосен. «Берег, ми дісталися берега!» — здивовано подумав Ґамаш. Він озирнувся й побачив вервечку інших саней, що їхали по їхніх слідах.
Біллі направив свої мотосани уздовж стежки й виїхав на вулицю, ще не розчищену від снігу, але безлюдну. Ґамаш озирнувся в пошуках своєї автівки, знаючи, що на нього чекає довга дорога до лікарні в Ковансвілі. Але Біллі поїхав іншою дорогою.
«Хай йому біс! — подумав Ґамаш. — Через нього ми заблукали на озері, і тепер один Бог знає, де ми».
— Гучномовець! — незрозуміло до чого крикнув Біллі і махнув рукою вперед.
Перед ними була величезна синя вивіска з підсвіткою «Н. Hospital»[148].
Біллі Вільямс провів їх крізь хуртовину, через озеро просто до лікарні.
— Звідки ви дізналися? — запитав Бовуар у Ґамаша, стоячи біля Кей Томпсон. Вона лежала під капельницею, під’єднана до апаратів, загорнута в сріблясту термоковдру з підігрівом і була схожа на печену картоплину. Як і її батько багато років тому, вона поглянула у вічі неминучій смерті, але не здалася.
Ґамаш дістав із кишені зібганий і промоклий папірець. Простягнувши його Бовуару, старший інспектор повернувся, щоб подивитися на Кей, і замислився над тим, якими мали бути для неї останні кілька днів, коли вона усвідомлювала,
Бовуар сів, обережно розгорнув аркуш і розгладжував його, поки той не став знову схожим на лист. Чіткий старомодний почерк, вишукана французька. І підпис: «Емілі». Це все пояснювало. Крі нагадувала Емілі її сина Девіда. Яким він був обдарованим, як тішився, створюючи музику. Коли вони почули, як Сісі напала на Крі після різдвяної служби, вони зрозуміли, що не мають вибору. їм довелося вбити Сісі, щоб урятувати Крі.
— Це багато чого пояснює, — сказав Бовуар, закінчивши читати листа. — І складність злочину, і чому Кей стверджувала, ніби нічого не бачила. Тепер усе має сенс. Потрібні були всі троє. Матінка додала до чаю ніацин, Емілі вичікувала, коли Матінка влаштує виставу на льодовому майданчику й відволіче загальну увагу від Сісі. Кей сперлася на стілець, і він перекосився. Вони знали, що Сісі буде його вирівнювати. — Бовуар указав на лист, який лежав у нього на колінах. — Мадам Лонґпре благає вас дозволити їм убити себе, і ви збиралися це зробити.
Бовуар не був наділений даром дипломата, але зараз намагався висловитися так, щоб це прозвучало м’якше, ніж було насправді.
Ґамаш вийшов із палати невідкладної допомоги у жвавий коридор, де снували лікарі та медсестри. Відділення швидкої допомоги було забите жертвами автокатастроф, лижниками зі зламаними кістками, людьми, що постраждали від переохолодження чи обмороження під час хуртовини. Чоловіки знайшли два вільні стільці й сіли.
— Ти маєш рацію, я збирався дозволити їм померти. — Ґамаш не міг повірити в те, що він це сказав. — Ще вчора я був упевнений, що вбити Сісі могли тільки вони. Лист Ем лише підтвердив мої здогадки. Але дивлячись, як вони намагаються дістатися озера, я подумав про старійшин інуїтів, які вирушали до кригоплаву й пливли назустріч смерті, щоб урятувати своє плем’я від голоду. Вони віддавали свої життя, щоб інші могли жити. А потім були чоботи Сісі.
— Муклуки. Інуїтські чоботи. Ти ж не хочеш сказати, що до вбивства якось причетний інуїт? — І Бовуар замислився, хто б це міг бути.
— Ні. — Ґамаш усміхнувся.
— Гаразд. Отже, їх було лише троє. Я боявся, що в цьому було задіяне все село.
Коридором до них поспішав молодий лікар, витираючи руки.
— Старший інспектор Ґамаш? Я щойно від мадам Меєр. Схоже, що вона житиме. Вигляд у неї кволий, але вона міцний горішок. Звісно, у неї обмороження і помірне переохолодження. І що цікаво, урятував їх, напевно, сніг. Снігова ковдра допомогла їм зберегти тепло. А от інша жінка… ЕміліЛонґпре, здається? — Ґамаш на якусь мить заплющив очі. — Боюся, вона померла.
Старший інспектор знав це. Коли він підняв її, вона була неймовірно легкою. Він відчув, що мусить тримати її, інакше вона впаде у нього з рук. І він тримав її, промовляючи подумки всі свої молитви й намагаючись вдихнути в неї життя. Але посудина мала надто глибоку тріщину.
Тепер Емілі Лонґпре згорнулася калачиком в обіймах Ґаса, у теплі й безпеці. Неймовірно щаслива, вона слухала, як Девід грає скрипковий концерт Чайковського ре мажор. Ем була вдома.
— Мадам Меєр прийшла до тями, якщо хочете, можете поговорити з нею.
— Із радістю. — Ґамаш рушив коридором слідом за лікарем.
— Ще одне, — сказав лікар, коли вони підійшли до дверей. — Мадам Меєр щось постійно повторює. Можливо, ви її зрозумієте?
— Намасте, — озвався Бовуар. — Це привітання, означає «Бог у мені вітає Бога в тобі». — Ґамаш здивовано обернувся до нього. — Я читав про це.
— Ні, я знаю, що таке «намасте», — сказав лікар, відчиняючи двері.
Ґамаш повернувся до Бовуара.
— Щодо інуїтських чобіт. Емілі Лонґпре не згадувала про них у своєму листі. Вона не знала про них, доки я не сказав їй, та навіть тоді вона не надала цьому значення.
Ґамаш зник у палаті Беатріс Меєр.
Бовуар стояв на порозі палати, сам. Що там казав шеф? І тут його осяяло. Як і інуїти, Три Грації намагалися вбити себе, щоб урятувати іншого. Справжнього вбивцю.
Вони не вбивали Сісі. Це зробив хтось інший.
Зсередини кімнати він почув голос Беатріс Меєр. — До біса Папу!
І знову Бовуар під’їжджав до цього будинку. Коли він натиснув на гальма, автівку занесло, наче їй теж не дуже хотілося зупинятися.
Старий будинок Гедлі був у майже повній темряві, доріжка до вхідних дверей була нерозчищена, не було видно жодних слідів. Отже, за цілий день ніхто не входив і не виходив.
— Викликати підмогу?
— Ні. Гадаю, він не здивується, побачивши нас. Можливо, він навіть відчує полегшення.
— Досі не розумію, чому Сісі вийшла за нього заміж, — пробурмотів Бовуар, дивлячись на зачинені двері.
— Через його ім’я, — сказав Ґамаш. — Цю відповідь мені підказала Ніколь.
— І як вона це з’ясувала?
— Вона нічого не з’ясовувала, утім дала підказку. Ніколь сказала, що пішла у вогонь, щоб врятувати Сола Петрова. І все через його ім’я. У неї був дядько Сол, і її сім’я відчуває колективну провину за тих родичів, які загинули у Чехословаччині. Включно з дядьком Солом. Її вчинок ґрунтувався на інстинктах. Він не був раціональним.
— А що з того, що вона робить, має сенс?
Ґамаш зупинився на півдорозі й повернувся до Бовуара.
— Усе має сенс. Не варто її недооцінювати, Жане Ґі. — Він виразно поглянув на молодого чоловіка, а потім продовжив: — Уся ця справа була про віру й силу слова. Сісі де Пуатьє вийшла заміж за єдиного чоловіка, за якого, на її думку, вона могла вийти — за рівного їй члена королівської родини. Улюбленим сином Елеонори Аквітанської був Richard Coeur de Lion. Piчард Левове Серце. Річард Лайон[149].
— Її привабило ім’я, а не чоловік?
— Таке часто трапляється. Якщо тобі подобається хтось на ім’я Роджер, раптом починаєш відчувати прихильність до всіх Роджерів.
Бовуар пирхнув. Він не міг пригадати, щоб коли-небудь відчував прихильність, і крапка.
— І навпаки, — продовжував Ґамаш. — Якщо ти терпіти не можеш Жоржа, то, швидше за все, тобі не сподобається жоден Жорж, принаймні спочатку. Я знаю це з власного досвіду. Пишатися немає чим, але так буває. Один із моїх найкращих друзів — суперінтендант Бребо. Кожного разу, коли я зустрічаю чоловіка на ім’я Мішель, я згадую свого друга, і Мішель мені одразу подобається.
— Вам усі одразу подобаються. Це не рахується. Наведіть мені приклад людини, яка вам несимпатична.
— Гаразд. Сюзанна. Сюзанна в молодших класах часто мене ображала.
— Невже ображала? — Обличчя Бовуара зморщилося від сміху.
— Дуже сильно ображала.
— І що вона робила? Штрикала вас ножем?
— Вона дражнила мене. Чотири роки. Вона переслідувала мене коридорами, «крізь склепіння років, заплутаними стежками моєї власної пам’яті».