Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 66)
Старший інспектор вискочив з автівки і став на дорозі, дивлячись то в один, то в другий бік. Куди їхати? До Сен-Ремі? До Вільямсбурга? Куди?
Він постарався опанувати себе й заспокоїтися. Не рухатися та прислухатися до власних відчуттів. Нічого. Лише завивання вітру та холодний сніг, що заліплював обличчя. Жодної підказки. Ні стіни з написом, ні голосу, що шепотів би крізь вітер. Але залунав голос у його голові. Ламкий, різкий, чіткий голос Рут Зардо:
Скочивши назад у машину, Ґамаш поїхав так швидко, як тільки можна було, до Вільямсбурга, туди, де прощені й ті, хто прощає, мали зустрітися знову. Але чи не запізниться він?
Як довго пролежав там цей лист?
За якийсь час, що здався Ґамашеві вічністю, у його полі зору з’явився Легіон-Хол. Проминувши будівлю, старший інспектор повернув праворуч. І побачив машину. Ґамаш не знав, відчувати полегшення чи жах. Він зупинився позаду й вискочив з автівки.
Стоячи на вершині невеликого пагорба, він дивився на озеро Брюм. Вітер жменями кидав сніг йому в лице та засліплював очі. Удалині, у паузах між шквалами, він ледве міг розгледіти три постаті, що насилу просувалися засніженим озером.
— Намасте, намасте, — повторювала Матінка знову і знову, доки її губи не пересохли, не потріскалися й не почали кровоточити, і вона не змогла більше говорити. Слово застрягло в горлі, і вона повторювала його подумки. Але воно продовжувало вислизати, рятуючись від жаху в її серці та ніяк не знаходячи собі місця. Матінка замовкла й залишилася наодинці зі своїм страхом і зневірою.
Кей з усіх сил намагалася триматися, але в неї вже підкошувалися ноги. З обох боків її підтримували подруги, як і було все її життя. Чому вона не розуміла цього дотепер? Чому їй знадобилося стільки часу, щоб усвідомити це? І тепер, у кінці її шляху — бо це був кінець, — вона повністю залежала від них. Вони вдержували її, підтримували й мали провести до наступного життя.
Вона розгадала свою загадку. Чому її батько та його друзі кричали «До біса Папу!», коли йшли на смерть.
На це запитання не існувало відповіді. То були його слова, його життя, його шлях і його смерть.
У неї було своє життя. А вона витратила його до останку, намагаючись збагнути те, що не мало до неї жодного стосунку. Вона так і не зрозуміла сенсу тих слів, але вона й не повинна була розуміти. Вона мала розгадати загадку власного життя і власної смерті.
— Я люблю вас, — прохрипіла вона, але вітер украв її слова, і вони полетіли геть. Її подруги нічого не почули.
Ем підхопила Кей, і вони втрьох, спотикаючись, прямували озером далі. Матінка вже більше не тремтіла, не було навіть чутно її плачу, лише хурделиця завивала.
Вони вже майже прийшли. Ем не відчувала ні рук, ні ніг. Єдиною втіхою було те, що їй уже ніколи не доведеться терпіти поколювання, коли відходитимуть зашпори. Крізь шум вітру вона почула щось стороннє. Через озеро до неї долинали звуки самотньої скрипки.
Ем розплющила очі, але нічого не побачила — усе навкруги було білим.
Вона вже на льоду.
Арман Ґамаш стояв на березі. Дикий вітер налітав із гір, нісся через озеро, повз трьох жінок, повз засипаний снігом майданчик для керлінгу та місце, де загинула Сісі. Він набував ще більшої люті, вбираючи в себе весь біль і жах, хльостав по обличчю. Ґамаш важко дихав і стискав лист Ем, білий папірець, невидимий на тлі білого снігу, що оточував його з усіх боків. Як і трьох літніх жінок, старшого інспектора огорнула біла імла.
Ґамаш зробив крок уперед, усім серцем прагнучи бігти до озера за ними. Кожна клітинка його єства вимагала, щоб він урятував їх, але він зупинився, зібравши в кулак усю свою волю. У своєму листі Емілі благала його дозволити їм померти, як легендарним інуїтським старійшинам, які виходили на кригоплав і дрейфували назустріч смерті.
Звісно, Сісі вбили вони. Він знав це ще з учорашнього дня. Можливо, й набагато раніше. Він одразу зрозумів, що вбивство не могло бути ніким не поміченим. Не могло бути, щоб Кей сиділа поруч із Сісі й не бачила її вбивцю. А потім саме вбивство. Воно було надто складним. Ніацин, талий сніг, нахилений стілець, з’єднувальний кабель. І, нарешті, удар електричним струмом в ідеально розрахований момент, коли Матінка «очищала дім» і всі очі й вуха були прикуті до льодового майданчика.
А потім ще треба було прибирати кабель.
Ніхто не зміг би зробити це непомітно.
Гіркий ніацин містився в чаї, який Матінка подавала до сніданку на День подарунків. Ем розлила антифриз, коли привезла стільці на майданчик. Вона сама сіла на стілець, щоб його не зайняла Сісі.
Ключову роль зіграла Кей. Ґамаш припускав, що вбивця Сісі спочатку прикріпив кабелі до стільця, а потім крутився навколо вантажівки Біллі, чекаючи слушного моменту, щоб під’єднати їх до генератора. Але лист Ем свідчив про інше. Вони прикріпили дроти до генератора Біллі, а потім Кей чекала сигналу від Ем, що Матінка збирається «очистити дім». Коли Ем дала знак, вона підійшла до порожнього стільця, сперлася з одного боку на спинку, щоб зсунути його з місця, і під’єднала дроти. З того моменту стілець був під напругою.
На той час ніацин уже діяв, і Сісі зняла рукавички. Матінка закінчувала «очищати дім». Усі погляди були спрямовані на неї. Камінь із гуркотом летів льодовою доріжкою, трибуни аплодували, усі підхопилися на ноги. Сісі теж підвелася. Вона зробила крок уперед, ступила в калюжу й поклала голі руки на спинку металевого стільця. От і все.
Звісно, вони ризикували. Кей мала від’єднати дріт і відкинути його якнайдалі, бо яскраво-помаранчевий дріт, який лежить там, де його не повинно бути, обов’язково привернув би чиюсь увагу. Але вони поставили на те, що зможуть забрати його, коли всі метушитимуться навколо Сісі. Так і вийшло. Емілі закинула дріт назад до кузова вантажівки Біллі. Вона мало не піймалася на гарячому, коли до неї підбіг Біллі, щоб завести вантажівку і звільнити кузов для Сісі. Ем прикрилася тим, що їй спала на думку така ж ідея, і вона якраз збирається розчистити місце в його пікапі для Сісі та реанімаційної бригади.
Єдине, чого не вистачало Ґамашеві, — це мотиву. Але Ем і Матінка дали йому підказку.
Крі.
Вони мали врятувати онуку Ел від монстра, який був її матір’ю. Вони чули, як співала Крі, і чули, як Сісі ображала та принижувала її. І самі бачили дівчинку.
Крі явно помирала, задихаючись під товщею жиру, страху та мовчання. Вона настільки замкнулася у власному світі, що навряд чи колись звідти вибралася б. Сісі вбивала свою доньку.
Він дивився, як найменша цятка, що рухалася посередині, опускається на землю. Дві інших спіткнулися, намагаючись її підняти, щоб пройти ще трохи. Ґамаш відчув, як тремтять його коліна, і йому захотілося впасти на сніг і поховати свій жах у долонях. Відвести погляд і не бачити, коли помруть Три Грації.
Натомість він стояв випроставшись, а сніг забивався йому під комір і в рукави, налипав на обличчя і засипав очі, якими він навіть не кліпав. Він змусив себе дивитися, як спочатку одна, а потім інша жінка опустилася на коліна. Він залишився з ними. Він знову й знову повторював молитву, ледь рухаючи потрісканими губами.
Однак якась інша думка не давала йому спокою.
Ґамаш подивився на лист, який тримав у руці, а потім знову на чорні незграбні фігури, що борсалися на снігу. На мить він застиг, приголомшений.
— Ні! — заволав старший інспектор і кинувся вперед. — Ні!
Він озирнувся на свою автівку, що вже наполовину загрузла в снігу. Як і жінки. Він побіг до машини й почав відчайдушно розкидати сніг, намагаючись дістатися дверцят.
Він знав, що вже запізно, але все одно мусив спробувати.
Розділ тридцять сьомий
Ґамаш розвернув машину і погнав її в напрямку Вільямсбурга, прямуючи до
— Мені потрібна допомога! — вигукнув він від дверей бістро. Усі обернули погляди на високого кремезного незнайомця, засипаного снігом, який із порога почав командувати.
— Я старший інспектор Ґамаш із департаменту Сюрте. Три жінки опинилися в пастці на озері Брюм. Нам потрібні снігоходи, щоб їх витягти.
Після хвилинної паузи з натовпу підвівся чоловік і щось пробубонів.
— Ем є качки, — почулося Ґамашеві.
Це був Біллі Вільямс.
— Я з вами! — Підвівся ще один чоловік.
Незабаром заклад спорожнів, і за кілька хвилин Ґамаш уже притискався до Біллі, а за ними вулицею Принсипаль у напрямку озера Брюм мчала ціла флотилія снігоходів.
Хуртовина стогнала й завивала. Старший інспектор напружено дивився вперед, вказував Біллі дорогу й молився, щоб за цей час жінок не засипало снігом.
— Вони десь тут! — прокричав він Біллі на вухо, закрите плетеною шапкою з відворотом.
Біллі пригальмував. За ними пригальмували й інші снігоходи, намагаючись просуватися обережно, щоб раптом не переїхати жінок. Біллі майстерно вів машину по глибокому снігу, видивляючись бодай якийсь горбок або вибоїну чи інші ознаки тіл.
— Точна механіка човен, — донеслася до Ґамаша чергова шарада Біллі, який указував на невидиму Ґамашеві цятку.
їх огортала густа біла імла. Зник Вільямсбург, зник берег, у заметілі зникли інші снігоходи. Біллі розвернув машину й попрямував навпростець до місця, що, на думку Ґамаша, нічим не відрізнялося від будь-яких інших місць на озері. Але коли вони наблизилися, з’явилися якісь контури.