Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 69)
— Дай-но я спробую, — попросила Клара. Так і було, книжка легко трималася на долоні, напружувати руку й докладати зусиль було зовсім не потрібно. — Фантастика!
— Він чув, що ми не любимо твердих обкладинок, тож і винайшов таке знаряддя. — Мирна передала книжку Рейн-Марі, яка подумала, що, можливо, Річард Лайон нарешті створив щось корисне і навіть прибуткове.
— Він закохався в тебе, — проспівав Ґабрі. Мирна не відреагувала.
— Але ви весь час стверджували, що Лайон не відходив від вас ні на хвилину. — Ґамаш повернувся до Мирни.
— Саме так.
— І я повірила вам. Тож якщо вбивця не Річард Лайон, це мала бути його дочка.
— Крі дуже ризикувала, — зауважив Пітер.
— Згоден, — сказав Ґамаш. — Але вона мала перевагу. їй було байдуже. їй нікуди було йти і нічого втрачати. У неї не було ніяких планів на життя, окрім як убити свою матір.
— П’ята година. Час іти. — Рут підвелася та повернулася до Рейн-Марі. — Якби не ця зустріч, я б і далі думала, що ваш чоловік — повний ідіот.
— Сумніваюся, що він принесе щастя.
Рут накульгуючи вийшла з кімнати.
Річард Лайон сидів у майстерні в підвалі, мудруючи над своєю «Рукою для твердої палітурки», як він її називав. Поруч на верстаку лежала різдвяна листівка, яку він отримав із ранковою поштою. Листівка була від Сола Петрова, який вибачався за роман із Сісі.
Далі він повідомляв, що в нього була плівка зі знімками Сісі, що компрометували її, яку він вирішив спалити того ранку. Він зберігав плівку з наміром шантажувати її, якщо вона розбагатіє, навіть думав шантажувати й Лайона. Але нещодавно в ньому прокинулося сумління, яке, як він думав, назавжди його покинуло, і тепер він хотів сказати Лайону, що він дуже шкодує. Насамкінець Петров висловлював сподівання, що одного дня вони зможуть стати якщо не друзями, то принаймні приятелями, оскільки майже напевно будуть сусідами.
Лайона здивувало, наскільки важливим виявився для нього цей лист, і він подумав, що, можливо, вони з Петровим могли б таки стати друзями.
Прямуючи до своєї автівки, що стояла біля бістро, Ґамаш і Рейн-Марі зіткнулися з агентом Робером Лем’є.
— Я планую зустрітися з суперінтендантом Бребо, — сказав Ґамаш, потиснувши молодому чоловікові руку і відрекомендувавши Рейн-Марі, — і просити його призначити вас у відділ убивств.
Лем’є ледь рота не роззявив від подиву.
— Боже мій, сер! Дякую вам, дякую! Я вас не підведу.
— Я знаю, що не підведете.
Лем’є допоміг йому відчистити від снігу машину, поки Рейн-Марі зайшла до вбиральні в бістро.
— Бідолашна мадам Зардо! — Лем’є вказав шкребком для прибирання снігу на Рут, яка сиділа на своїй лаві на сільській луці.
— Чому ви так кажете?
— Вона ж п’яниця. Один із селян назвав це її пивною прогулянкою.
— А ви знаєте, що таке пивна прогулянка?
Лем’є вже збирався сказати «так», але потім замислився. Можливо, він щось переплутав, неправильно зрозумів. Поквапився з висновком. І він похитав головою.
— Я теж не знав. — Ґамаш усміхнувся. — Мирна Ландерс мені пояснила. У Рут Зардо була собака, на кличку Дейзі. Я зустрічав Дейзі. Вони були нерозлучні. Дві облізлі старі леді, які кульгали й невдоволено гарчали все своє життю. Минулої осені Дейзі ослабла і втратила чуття орієнтації. Ось-ось мав настати кінець. І Рут повела свою стару подругу на останню пообідню прогулянку. Була п’ята година. Вони поплелися до лісу, куди ходили щодня. Рут узяла із собою рушницю і, коли Дейзі відвернулася, застрелила її.
— Але це жахливо!
— Це називається «пивна прогулянка», бо більшість фермерів перед тим, як приспати своїх домашніх улюбленців, беруть із собою упаковку з дванадцяти банок пива й напиваються. Рут була твереза. То був акт любові, милосердя та неабиякої мужності. Пізніше Олів’є з Ґабрі допомогли їй поховати Дейзі під цією лавою. І щодня о п’ятій годині Рут відвідує Дейзі. Як Грейфраєрс Боббі[154].
Лем’є не знав, про кого йдеться, але він зрозумів, що помилився.
— Ви маєте бути обережними з висновками, — зауважив Ґамаш. — Я розраховую на вас.
— Даруйте, сер. Я старатимуся.
У штаб-квартирі Сюрте задзвонив телефон, і суперінтендант швидко підняв слухавку. Це був дзвінок, на який він чекав.
— Ви добре попрацювали, — сказав він, вислухавши співрозмовника.
— Мені це не подобається, сер.
— А ви думаєте, мені подобається? Мені огидно. Але це треба зробити.
Він говорив правду. Через ситуацію, у якій він опинився, у суперінтенданта боліло серце. Але він був єдиною людиною, спроможною здолати Ґамаша.
— Так, сер. Я розумію.
— Добре, — сказав Мішель Бребо. — Ми все з’ясували. У мене ще один дзвінок. Тримайте мене в курсі.
Він закінчив розмову з агентом Робером Лем’є і відповів на наступний дзвінок.
— У нас проблема. Мені треба поговорити з тобою про агентку Ніколь.
Удома Іветт Ніколь розпакувала валізу й розкладала брудний одяг по шухлядах. Її батько стояв на порозі, збираючись із духом для важкої розмови. Він вирішив розпочати новий рік із правди про вигаданого дядька Сола.
— Іветт!
— Що таке? — Вона обернулася, тримаючи в руках згорнутий у клубок тьмяний сірий светр. Її голос був роздратованим. Він чув, як вона говорила таким тоном, навіть із деяким задоволенням, але з іншими. З ним вона ніколи раніше так не розмовляла. Запахло димом. Коли він підійшов до дочки ближче, запах посилився, і йому здалося, що перед ним його обгоріла Іветт.
— Я пишаюся тобою, — сказав він. Звісно, вона розповіла йому про пожежу. Утім по телефону з Трьох Сосен її розповідь здавалася нереальною. Тепер, коли він відчув запах гару та уявив її зовсім поруч із полум’ям, його охопив жах. Невже він справді ледве не втратив її? Заради чого — брехні? Через вигаданого дядька Сола?
— Я не хочу більше про це говорити. Я тобі вже все розповіла. — Вона повернулася до нього спиною. Уперше. Одним плавним, жорстоким, прорахованим рухом вона змінила його життя назавжди. Вона відвернулася від нього.
Спустошений, майже позбавлений сил говорити, Арі Ніколев намагався віднайти в собі мужність сказати доньці, що вона мало не втратила життя через брехливу історію, яку він колись їй розповів. І переповідав. Усе її життя.
Звісно, вона його зненавидить. Ніколев, дивлячись на спину доньки, бачив своє майбутнє життя — довге, похмуре та безбарвне. У якому тепло, сміх і любов перетворилися на лід і поховалися під роками брехні та каяття. Чи варта правда такої жертви?
— Я хочу…
— Чого ти хочеш? — Вона повернулася до нього спиною, подумки благаючи його знову запитати її про те, що сталося. Змусити її відкритися. Змусити розповідати йому знову і знову про спустошливу пожежу, поки вона не стане частиною родинних переказів, а пережитий біль не притупиться від повторення.
«Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — тихо молила вона його, — будь ласка, запитай мене ще раз!»
— Я хочу дати тобі ось це.
Він засунув руку до кишені і поклав їй на долоню одну іриску. Коли цукерка торкнулася руки Іветт і почувся шурхіт целофанової обгортки, здалося, що то затріщали іскри, від яких ось-ось має зайнятися пожежа. Він ішов похмурим коридором, і запах гару огортав його, як колись горнулася до нього його дочка.
— Із ким ти розмовляв? — запитала Рейн-Марі, сідаючи в машину.
— З Мішелем Бребо. — Ґамаш увімкнув передачу. «План вступає в дію», — подумав він.
Виїжджаючи з Трьох Сосен, вони проминули автомобіль, водій якого привітно помахав їм рукою.
— Це був не Дені Фортен? — запитав Ґамаш, трохи знайомий із власником галереї.
— Я не розгледіла, але це мені дещо нагадало, — відповіла Рейн-Марі. — Я зустріла в бістро твого приятеля. Він сказав, що був радий тебе знову бачити.
— Справді? І хто ж це?
— Біллі Вільямс.
— І ти зрозуміла, що він сказав? — здивувався Ґамаш.
— Кожне слово. Він попросив мене передати тобі це. — Вона тримала на колінах маленький паперовий пакет, захищаючи його від нового члена їхньої родини. Анрі сидів на задньому сидінні, уважно прислухаючись до розмови і виляючи хвостом. Рейн-Марі розкрила пакет, щоб показати Ґамашеві шматок лимонного пирога з меренгою. Ґамаш відчув, як по його руках побігли мурашки.
— Поглянь, тут серветка, на ній щось написано, — сказала Рейн-Марі, витягаючи серветку із пакета. — Дивина та й годі!