Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 46)
Клара залізла у ванну. Вона все ще сердилася на Пітера через кулю зі сміттєвого баку, але почувалася вже краще. Занурившись у гарячу запашну воду, вона перебирала пальцями ніг шматочки трав’яного брикету для ванни — різдвяний подарунок від матері Пітера. Вона знала, що має зателефонувати й подякувати їй, але це могло зачекати. Його мати вперто називала її Клер, і до цього року дарувала лише кулінарні подарунки: книжки, пательні, одного разу навіть фартух. Клара ненавиділа готувати й підозрювала, що мати Пітера знає про це.
Клара плескала руками по воді, дозволивши своїм думкам поринути в її улюблену фантазію. Директор Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку стукає в її двері. Його автівка заглухла на лютому морозі, і йому потрібна допомога.
Клара уявляла все до дрібниць. Ось він заходить до будинку, і вона йде на кухню готувати йому чай. Та коли вона повертається, у кімнаті вже нікого немає. Він зник. Вона шукає його і знаходить у своїй студії. Він стоїть і дивиться, не в змозі відірвати очей.
Ні. Він плаче.
Він плаче, вражений красою, болем і блиском її мистецтва.
— Хто створив ці роботи? — питає він, не ховаючи сліз.
Вона мовчить у відповідь, лише дає йому зрозуміти, що той великий митець, а точніше мисткиня, стоїть перед ним, скромна та прекрасна. Він нарікає її найвидатнішою художницею всіх поколінь. Найобдарованішою, найдивовижнішою, найгеніальнішою художницею усіх часів і народів.
Заради справедливості вона веде його до студії Пітера, і головний куратор Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку чемно оглядається. Але немає жодних сумнівів, хто справжній талант у родині.
Клара замугикала.
— Опустіться на коліно, інспекторе. Візьміться за ручку каменя так, ніби то чиясь рука і ви збираєтеся її потиснути. — Вона нахилилася над Бовуаром. — Тепер відводите камінь назад правою рукою, ліву ногу також відводите назад, потім одночасно виносите їх уперед і ковзаєте по льоду, камінь поведе вас за собою. Тільки не штовхайте його, не штовхайте. Просто відпустіть.
Бовуар поглянув на її камінь на іншому кінці майданчика. Раптом йому здалося, що камінь дуже далеко.
Ґамаш спостерігав, як Жан Ґі глибоко вдихає і відводить праву руку назад, але через камінь у руці починає втрачати рівновагу. Бовуар згадав про дурнувату щітку, що мала допомогти триматися на ногах, і сперся на неї, але його ноги вже поїхали. Щось пішло не так.
Камінь гупнув об лід, і Жан Ґі напружився, розуміючи, що якимось чином втратив швидкість, яку мав натомість набрати. Він різко викинув уперед праву руку, що міцно вчепилася за камінь, а лівою ногою шукав точку опори, намагаючись відновити рівновагу. Він відчув, що падає.
Бовуар лежав на льоду, розкинувши руки і ноги. Правою рукою він стискав ручку каменя.
— А бодай тебе! — регочучи, вигукнув Біллі Вільямс.
Клара думала про фільм, який побачила напередодні ввечері. Вона вже давно не дивилася відеокасети. Майже всі їхні фільми були на DVD, здебільшого тому, що улюблені касети Пітера були зіпсовані. Він ставив їх на паузу в улюблених місцях, щоб передивлятися знову і знову, і стрічка розтягувалася. Запис уже не можна було відтворити.
Клара швидко сіла у ванні, не зважаючи на клаптики запашних трав, що прилипли до її тіла. Невже так і є?
— Кохана, мама телефонує з Монреалю, дякує нам за подарунок.
Пітер увійшов до ванної кімнати, тримаючи в руках телефон. Клара відмахнулася, але було вже запізно. Витираючи руки, вона розгнівано подивилася на чоловіка.
— Вітаю, місіс Морров. Будь ласка. Вам також щасливого Різдва. Як моя робота в аптеці? Усе дуже добре, дякую. — Вона кинула на Пітера лютий погляд. Клара не працювала в аптеці вже п’ятнадцять років. — І дякую вам за ваш подарунок. Дуже чуйно з вашого боку. Я вже ним користуюся. Так,
Поглянувши на пальці ніг, Клара помітила горошину, що гойдалася на воді поруч із розбухлим яскраво-помаранчевим шматочком моркви.
— Я виграв? — Бовуар обтрусився й витріщився на мармуровий снаряд, що лежав біля його ніг.
— Залежить від того, у що ви граєте. — Ем усміхнулася. — Гру з нерухомим каменем ви, безумовно, опанували.
— Дякую, мадам.
Страшенний холод цього дня був прихильний до інспектора і приховав рум’янець сорому на його обличчі. Коли Бовуар подивився на камінь, що безнадійно лежав біля його ніг, він відчув, як у душі зароджується скупа, потаємна повага до гравців у керлінг.
Ґамаш дістав фотографії, зроблені його людьми на місці злочину. Там, де Матінка «очистила дім», зі снігу стирчали п’ять каменів для керлінгу.
У голові Ґамаша почала вимальовуватися ідея.
Розділ двадцять п'ятий
— Вибачте, місіс Морров, старшого інспектора Ґамаша немає, — сказала агентка Лакост, відірвавши погляд від екрану, щоб подивитися на жінку, що стояла перед нею.
— А коли він має з’явитися?
— Я точно не знаю. — Вона подивилася на годинник. Був майже полудень. — Гадаю, що він скоро повернеться. У вас щось важливе?
Клара завагалася. Вона не знала, але щось підказувало їй, що так.
— Ні. Це почекає.
Вона вже розвернулася, щоб іти, коли побачила Іветт Ніколь, яка працювала за іншим комп’ютером. Обидві жінки відчували неприязнь одна до одної, хоча Клара досі не могла зрозуміти причину ворожості, яку виявила ця молода агентка під час їхньої першої зустрічі рік тому. Цього разу Ніколь підвела голову, зустрілася очима з Кларою й одразу ж опустила їх.
«Що ж, це краще, ніж той лихий погляд, яким вона нагороджувала мене раніше», — подумала Клара.
Офіцери Сюрте залишилися на льоду самі. Емілі Лонгпре поїхала обідати з Кей до Вільямсбурга, а Біллі Вільямс пробурмотів, що збирається чи то готуватися до чемпіонату світу з лижного спорту, чи то пиляти дрова. Ґамашу здалося, що сказане Біллі дійшло до всіх, окрім нього. Старший інспектор не розумів жодного слова з того, що говорив чоловік.
Ґамаш пройшовся до трибун і присів на хвилинку, що через холоднечу здалася йому нескінченно довгою. Спочатку дивився на майданчик, а потім туди, де сиділа, а потім загинула Сісі. Піднявшись, старший інспектор обігнув трибуни й підійшов до місця, де Біллі Вільямс припарковував свою вантажівку.
— Убивця стояв тут, — упевнено промовив Ґамаш, зупинившись на снігу. — Він спостерігав за матчем і чекав. Якраз тоді, коли Сісі підвелася, щоб узятися за спинку стільця попереду, він приєднав до стільця кабелі.
— Лабораторія підтвердила те, що ми вже знали, — сказав Лем’є. — Скористалися кабелями містера Вільямса. їх знайшли в його вантажівці, усі почорнілі. Але він стверджує, що тими кабелями під’єднав свій генератор до нагрівальної лампи. Тож як можна було посеред матчу непомітно перекинути їх від лампи до стільця?
— Цього й не довелося робити, — відповів Ґамаш. — Убивця, напевне, від’єднав нагрівальну лампу ще до того, як хтось з’явився, і прилаштував кабелі до стільця. — Він пройшов від уявної вантажівки до уявної лампи і далі на майданчик, до уявних стільців. — Поки всі були на благодійному сніданку, хтось від’єднав кабелі від лампи і закріпив їх на ніжці складного стільця, а згодом від’єднав інший кінець від генератора.
— Але хіба люди не помітили б, що лампа не працює? — засумнівався Лем’є.
— Вони помітили. Щонайменше двоє людей говорили про те, як було холодно, зокрема Кей Томпсон. Саме це змусило мене припустити, що лампа не працювала.
— Я все одно не розумію, чому ніхто нічого не бачив, — дивувався Бовуар.
— Ну, по-перше, будь-які звуки, приміром, від кроків на снігу, заглушало гудіння генератора. А вантажівка містера Вільямса стояла за трибунами. Хоч вона й не була захована повністю, утім, роздивитися її з трибун було непросто. Єдиними, хто міг щось бачити, були Кей і Сісі. Але це ще не все. Спочатку я думав, що ми маємо справу з випадком, коли людині дуже пощастило, але тепер вважаю, що це було не везіння, а ретельне планування. Убивця точно вибрав момент. Він дочекався, коли всі погляди гарантовано будуть прикуті до подій на льодовому майданчику.
Агент Лем’є намагався все це уявити. Гравців у керлінг, глядачів, двох жінок на розкладних стільцях. І стілець під електричним струмом, що стояв прямо перед ними.
— На матчі сталося щось особливе, — промовив Ґамаш, прямуючи до майданчика, а потім обернувся й поглянув на двох спантеличених офіцерів. — Матінка Бі «очистила дім». Це традиція. Скільки разів ми чули про неї за останні два дні? Дехто приходить на матч лише заради цього моменту. А навіщо? Сьогодні ми дізналися. У спорті, де запорукою успіху є неабияка вправність і майстерність, це найпристрасніший, найдраматичніший момент. Майже несамовитий. Уявіть звук Матінчиного каменя, коли вона жбурляє його по льоду, зібравши всі свої сили. Уявіть, як цей камінь б’ється об інший на дальньому краю майданчика, а той — об іще один, і ще. Справжня ланцюгова реакція. За мить гранітні брили відбиватимуться одна від одної, розлітаючись на всі боки і створюючи жахливий гуркіт. Дуже захопливо.
— Неймовірно захопливо, — підхопив Бовуар.
— І дуже гучно, — додав Лем’є.
Старший інспектор Арман Ґамаш повернувся до нього, і Лем’є із задоволенням побачив його очі, які жваво світилися від захвату, та переможну широку усмішку.