Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 48)

— Я нічого не відчуваю, — відповів той.　

— А я відчуваю, — промовив Бовуар. — Пахне горілим пластиком або чимось таким.　

Тепер і Лем’є відчув цей запах.　

— А, це! — засміявшись, відповів Петров. — Я кинув у вогонь стару плівку. Віджилий своє непотріб. Напевно, треба було просто викинути її на смітник. Не подумав. — Він вибачливо усміхнувся.　

Ґамаш підійшов до каміна й дійсно побачив, як там шкварчить чорно-жовтий згусток. Старий моток плівки. А може, не такий уже й старий. У будь-якому разі, плівка була знищена.　

— Ви маєте рацію, — сказав Ґамаш. Петров звик, що люди, особливо Сісі, дивляться крізь нього, але зараз було інакше. У нього склалося враження, що Ґамаш заглядає йому в душу. — Ви не подумали. Ваш вчинок, можливо, був не дуже розумний.　

Нове життя Петрова тривало лише пів години, а він уже почав шкодувати. Проте цей спокійний чоловік, здавалося, міг його зрозуміти. Петров вказав своїм гостям на стільці, а потім сів сам. Від передчуття у нього ледь не паморочилося в голові. Він не міг дочекатися, коли у всьому зізнається й почне жити далі. Почне все спочатку. Він мало не розплакався, глибоко вдячний цьому інспектору з відділу вбивств за готовність вислухати його сповідь. Сола Петрова виховали переконаним католиком, але він, як і більшість представників його покоління, відкидав церкву, священників і всі атрибути релігії. Утім зараз, у цій скромній, навіть дурнуватій кімнаті, де замість вітражів до стіни були прикріплені пластикові підставки, йому хотілося впасти на коліна.　

Аби тільки почати все з чистого аркуша.　

— Я маю вам дещо розповісти.　

Ґамаш не промовив ні слова. Петров подивився в його добрі, вдумливі очі, і раптом йому здалося, що окрім них двох, нікого на світі не існує.　

— У нас із Сісі був роман. Тривав близько року. Я не впевнений, але думаю, що її чоловік здогадується про це. Боюся, ми не надто переймалися, щоб приховати наш зв’язок.　

— Коли ви востаннє були разом? — запитав Бовуар.　

— Уранці того дня, коли вона загинула. — Солу знадобилося зусилля волі, щоб перевести погляд із Ґамаша на напруженого чоловіка в сусідньому кріслі. — Вона прийшла, і ми займалися сексом. Це були лише фізичні стосунки, нічого більше. їй було байдуже до мене, а мені до неї.　

Ось і все. Неприємно, та не страшно. Він видихнув, відчуваючи полегшення.　

— Вона казала вам, чому купила тут будинок? — запитав Бовуар.　

— У Трьох Соснах? Ні. Я й сам про це думав. У неї на все була причина, і найчастіше — це гроші.　

— Ви вважаєте, що нею рухали гроші?　

— Завжди рухали. Навіть у наших стосунках. Я не настільки дурний, щоб думати, ніби вона спала зі мною заради чудового сексу. Просто хотіла отримати фотографа задешево. Платила натурою.　

Він сам здивувався, як йому стало соромно. Навіть говорити про це було важко. Невже він справді робив Сісі знижку в обмін на секс?　

— Я можу помилятися, але в мене склалося враження, що Сісі купила тут будинок, бо щось знайшла у цьому місці. І я не маю на увазі тишу та спокій. Наскільки мені відомо, єдине, чого палко прагнула Сісі де Пуатьє, — це гроші. І престиж.　

— Розкажіть, що ви робили в день її смерті, — попросив Бовуар.　

— Я встав близько сьомої, розпалив камін, зробив каву і став чекати. Я знав, що вона прийде, і справді, близько восьмої вона з’явилася. Ми перекинулися кількома фразами. Я запитав, як вона провела Різдво. Вона знизала плечима. Мені шкода її доньку. Не хотів би мати таку матір. Так чи так, приблизно за годину вона пішла. Ми домовилися зустрітися на благодійному сніданку.　

— Коли вона вирішила піти?　

— Перепрошую?　

— Ну, вона вирішила відвідати сніданок і гру в останню хвилину чи планувала це заздалегідь?　

— Авжеж, це було заплановано. Я розповів їй про сніданок, але вона вже знала. Ми приїздили сюди рік тому, одразу після того, як вона купила тут будинок. Сісі попросила мене сфотографувати її в оточенні простих людей — її слова, не мої. Тож я пішов на сніданок і відзняв там дві плівки, а потім ми вирушили до озера дивитися керлінг. Холод був жахливий. Моя фотокамера врешті-решт замерзла, й мені довелося засунути її під пальто, під пахву, щоб відігріти. Я рухався по колу, намагаючись робити знімки з різних ракурсів. Сісі була не дуже фотогенічною, тому важливу роль грали правильне освітлення та вдалий ракурс. Також було бажано сфокусувати увагу на якомусь цікавому об’єкті. Старенька, що сиділа поруч, чудово для цього підходила. Сильна особистість. А як вона дивилася на Сісі! — Петров відкинувся на спинку крісла й розсміявся, пригадавши, якої огиди був сповнений вираз обличчя Кей. — І весь час осмикувала Сісі, щоб та сиділа спокійно. Сісі мало кого слухала. Узагалі-то, на моїй пам’яті такого не було, але цю стареньку вона послухала. Я б теж послухав. Вона кого завгодно залякає.　

І звісно ж, Сісі сиділа тихо. Майже. Мені принаймні було значно легше працювати.　

— Чому Кей Томпсон веліла Сісі сидіти тихо? — запитав старший інспектор Ґамаш.　

— Сісі була вкрай нервозною. Завжди підхоплювався, щоб поправити попільничку, картину чи лампу. Усе їй було неправильно. Гадаю, зрештою це почало дратувати. Вона мала такий вигляд, ніби ось-ось її вб’є.　

Ґамаш знав, що це просто образний вислів, і Петров явно навіть не зрозумів, що сказав.　

— Сьогодні вранці ми отримали вашу проявлену плівку з лабораторії, — сказав Бовуар, підійшовши до столу і розклавши фотографії. Петров пішов до столу разом з іншими. На столі лежала серія знімків. Останні миті життя Сісі і те, що їх супроводжувало.　

— Помічаєте щось цікаве? — запитав Бовуар.　

За хвилину Петров випростався і похитав головою.　

— Усе так, як я пам’ятаю.　

— Нічого не бракує? Наприклад, низки фотографій від цього кадру до того? Від живої Сісі до мертвої Сісі. Ціле вбивство зникло.　

Бовуар підвищив голос. На відміну від Ґамаша, який міг сидіти й розмовляти з підозрюваними цілими днями, сподіваючись, що вони зрештою йому відкриються, Бовуар був упевнений, що єдиний спосіб впоратися з підозрюваним — показати йому, хто тут головний.　

— Здається, це саме той час, коли камера замерзла й не працювала, — сказав Петров, переводячи погляд з одного знімка на інший і намагаючись не випустити назовні свій страх, не зануритись у дратівливість і жалість до себе — ці почуття були невід’ємною частиною його життя із Сісі.　

— Дуже доречно, — сказав Бовуар і глибоко вдихнув. — А чи не дихаю я зараз тим самим кадром, на якому закарбоване вбивство? Як ви гадаєте? То ви спалили плівку, на якій відзнято вбивство Сісі?　

— Навіщо мені це робити? Навіщо мені знищувати плівку, на якій убивають Сісі, коли вона довела б мою невинуватість?　

Це аргумент змусив Бовуара зупинитися.　

— Я від дав вам усі плівки, які відзняв того дня. Слово честі.　

Бовуар примружено дивився на принишклого маленького чоловіка. «Він зробив щось погане, я знаю», — думав Бовуар. Але інспектор не міг зрозуміти, як його притиснути.　

Офіцери пішли. Бовуар зло тупотів до машини, а Лем’є тримався на відстані, не бажаючи ставати мішенню для розчарованого Жана Гі. Ґамаш стояв на ґанку, мружачись на сонце, і відчував, як його ніздрі стискаються від пронизливого холоду.　

— Тут дуже гарно. Вам пощастило. — Ґамаш стягнув рукавичку й простягнув руку. Сол Петров потиснув її, відчувши тепло людського контакту. Він так довго був із Сісі, що майже забув: більшість людей теплокровна. — Поводьтеся розсудливо, містере Петров. Не робіть дурниць.　

— Я сказав вам правду, старший інспекторе.　

— Сподіваюся, що так, сер. — Ґамаш усміхнувся і швидко попрямував до машини, бо його обличчя вже починало замерзати.　

Сол Петров, зайшовши до теплої вітальні, стояв і спостерігав, як машина зникає за поворотом, а потім знову кинув погляд на чудовий новий світ, що розкрився сьогодні перед ним, і здивувався своїй нерозсудливості.　

Він порився в шухлядах і знайшов ручку та чисту різдвяну листівку. Написавши коротке повідомлення, Сол вирушив до Сен-Ремі на пошуки поштової скриньки.　

— Зупини машину, — попросив Ґамаш.　

Бовуар натиснув на гальма й поглянув на шефа. Ґамаш сидів на пасажирському сидінні й дивився у вікно, губи його злегка ворушилися, очі мружилися. За хвилину він стулив повіки і, усміхаючись, струснув головою.　

— Мені треба поговорити з Кей Томпсон. Висади мене у Вільямсбурзі, а потім повертайся до Трьох Сосен і відвези «Лева узимку» до Клари Морров. Попроси її показати тобі, що вона мала на увазі. Вона зрозуміє.　

Бовуар повернув машину до Вільямсбурга.　

Ґамаш щойно здогадався, про що хотіла повідомити Клара в їхній спотвореній розмові. Якщо вона мала рацію, це багато чого могло б пояснити.　

— До біса Папу Римського? — Ґамаш ніколи не думав, що колись вимовить ці слова, хай навіть як питання. Надто як питання.　

— Так вони казали. — Кей дивилася на нього своїми проникливими блакитними очима, які зараз були чимось затуманені. Погляд виснаженої людини. Поруч із нею на дивані сиділа Емілі Лонгпре, слухала розмову та уважно спостерігала за подругою.　

— Чому? — запитала його Кей.　

Він сам постійно ставив це запитання, а тепер питали його. У нього складалося враження, ніби він ніяк не може чогось зрозуміти, ніби від нього вислизає якийсь підтекст.　

Арман Ґамаш на мить замислився, дивлячись у венеціанське вікно скромної кімнати в будинку для літніх людей. З вікна відкривався дивовижний краєвид на озеро Брюм. Сонце сідало, і гори відкидали на озеро довгі тіні — частина озера яріла сліпучим світлом, а частина занурилася в темряву, як інь та ян. Поволі картина потьмяніла, і він побачив в окопах хлопців зі сповненими жаху юними очима. їм наказували зробити неможливе, і, хоч як парадоксально, вони збиралися виконати наказ.