Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 47)

— Авжеж! Саме так! Просто ідеальний момент для вбивства! Хто відірве погляд від такого видовища? Хто почує крики жінки, яку вдарило струмом? Усе було ідеально розраховано.　

— Але звідки він знав, що Сісі взагалі схопиться за стілець, та ще й саме в той момент? — запитав Бовуар.　

— Чудове запитання, — визнав Ґамаш, швидко крокуючи до машини, яка зберігала бодай якесь тепло. День ставав небезпечно холодним, і розмовляти було дедалі важче. — І чому Кей Томпсон нічого не бачила? І як убивці вдалося непомітно від’єднати кабель і закинути його назад до вантажівки Біллі?　

Чоловіки сіли в авто й чекали, поки вона прогріється. Агент Лем’є ворушив стопами, намагаючись розігнати кров у занімілих пальцях. Бовуар дивився у вкрите інеєм вікно.　

— Що ж, гравців на майданчику викреслюємо зі списку. Вони не могли цього зробити. І якщо Мирна Ландерс підтвердить свої слова про те, що Річард Лайон був весь час поруч із нею, він теж опиниться поза підозрою. Хоча я все ще думаю на нього.　

— А ви як вважаєте, агенте? — запитав Ґамаш у Лем’є.　

— Я думаю, що це якось недоцільно. Убивця мав підсипати їй ніацин під час сніданку, потім розлити антифриз за стільцем, переконатися, що на ній черевики з металевими підошвами або шипами, під’єднати кабелі й чекати ідеального моменту. І весь час залишатися непоміченим. А потім ще й прибрати за　собою? Це занадто складно. Чому б просто її не застрелити?　

— От і мені цікаво, — відповів Ґамаш.　

Знімки з лабораторії прибули після обіду, і команда занепокоєно скупчилася навколо, поки Ґамаш відкривав конверти. Було щось моторошне в тому, щоб дивитися на обличчя людини, яка ось-ось помре. Ґамаш завжди очікував побачити в очах жертв якесь передчуття, але він передивився тисячі подібних фотографій і ніколи такого не бачив.　

І все ж було моторошно. Це була перша нагода так близько познайомитися з жертвою. Ґамаш усвідомлював, що єдине фото Сісі, яке він бачив дотепер, було на обкладинці її книги, і то була радше карикатура. Тепер перед ними був знімок, зроблений в останні хвилини її життя. Було прикро, що Сісі, схоже, не отримувала від них задоволення. Натомість вона сиділа на благодійному сніданку наїжачена, з кислою міною. Навколо неї люди жваво розмовляли із сусідами, весело сміялися, а Сісі де Пуатьє наче застигла. Поруч із нею втупився у свою тарілку Річард.　

Можливо, він планував убивство, уявляючи, що сосиски — то гравці на майданчику, млинці — то стільці, а бекон — кабель? А як щодо Сісі? Чим вона була на його тарілці? Ножем?　

Ще фотографії. Матінка Бі та Мирна за спиною Сісі. Сісі позує з групою несподівано насуплених мешканців, наче вона — то чорна хмара, що раптом накрила їхнє село.　

І знімки під час матчу з керлінгу. Сісі, сидячи на стільці, щосили намагається бути схожою на Одрі Гепберн на відпочинку в Альпах. Але тут привертає увагу　одна деталь. Обличчя Сісі червоне. Щоправда, раптовий рум’янець міг з’явитися від холоду, та в Кей, що сидить поруч, він ніжно-рожевий, а обличчя Сісі пурпурового кольору.　

— Поглянь. — Лакост указала на одну з фотографій. — Тут добре помітно синій колір антифризу, розлитого біля стільця.　

— Вона без рукавичок, — зауважив Лем’є, звертаючи увагу на інший знімок.　

Вони наближалися до розгадки. Ґамаш розкрив наступний конверт, до якого були прикуті всі погляди. Усі схилилися над столом у надії побачити знімки хоч на мить раніше. Ґамаш розклав їх по столу вправним рухом людини, що провела не одну ніч за грою в покер.　

Сісі лежить на снігу. Рут розмахує руками. Олів’є нахилився над тілом, а Ґабрі гострим, зосередженим поглядом дивиться на щось позаду нього.　

Наступна серія фотографій свідчила про героїчні та відчайдушні зусилля врятувати жінку, яку ніхто не любив. Ось Клара відводить Крі, намагаючись уберегти дівчинку від жахливої сцени. Ґабрі поруч із Річардом, тримає його за руку. Пітер і Біллі Вільямс із Сісі на руках біжать до вантажівки. На останньому кадрі видно, як вантажівка Біллі зникає за поворотом.　

Фотографії красномовно описували події того дня, утім, надто коротко.　

— Тут не всі знімки, — упевнено зауважив Ґамаш. Він рушив до дверей, Бовуар і Лем’є одразу пішли за ним. Агентка Лакост вибігла слідом.　

— Вас шукала місіс Морров. 1 я перевірила інформацію про жінок, які могли бути матір’ю Сісі. Кей Томпсон занадто стара. Емілі Лонґпре мала дитину, але хлопчик загинув в аварії. Хоча вона могла мати ще й дочку.

І віддати її до прийомної родини. Але найцікавіше, що я знайшла, стосується Беатріс. Беатріс Луїз Меєр.　

Отримавши нову інформацію, Ґамаш рішуче попрямував до машини, Бовуар ледве за ним встигав, збентежений такою зміною ролей.　

Сол Петров сьорбав каву, сидячи у м’якому кріслі біля вікна у своїй вітальні. Два дні тому він описав би це крісло, як, власне, і весь цей сільський будинок, як недоладні. Оббивка була тьмяною й пошарпаною, килими витерті, декор застарілий. На стіні поруч із побляклою фотографією Ніагарського водоспаду висіла колекція ложок із різних куточків Канади.　

Але коли він прокинувся сьогодні і розслаблено спустився пошарпаними сходами, будинок здався йому зовсім непоганим. А щойно зійшло сонце, розгорівся камін, закипіла кава, Сол зрозумів, що йому тут дуже подобається.　

Тепер він сидів на сонечку, що пробивалося крізь вікно, і милувався приголомшливим краєвидом — бездоганно чисте поле перед орендованим будинком, за ним ліс, а за лісом — сірі скелясті гори.　

Він ніколи в житті не відчував такого спокою.　

Поруч із ним на столі на підставці з видом Національного парку «Банфф» лежала касета з непроявленою плівкою.　

— Вітаю, Кларо! — голосно промовив Ґамаш у мобільний телефон. Він був такий крихітний, що здавався іграшкою, знайденою в різдвяній хлопавці. — Це Ґамаш. Я розмовляю по мобільному, а він то вмикається, то вимикається. Ви шукали мене?　

— Я… відео… Пітера…　

— Перепрошую?　

— Я щодо відео, яке ми дивилися вчора ввечері.　

Раптом її голос став кришталево чистим і Ґамаш зрозумів, що вони піднялися на пагорб. Але незабаром вони попрямують через ліс у долину, і сигнал зникне, він був упевнений. Він сподівався, що Клара швидко дійде до суті.　

— У Пітера тепер є DVD, — почала вона.　

«Швидше! Швидше!» — підганяв він подумки, але добре розумів, що казати їй цього вголос не можна. Варто було попросити людину зробити щось швидше, як процес неминуче сповільнювався. Автівка якраз почала спускатися довгим схилом у долину.　

— Тому що його відеокасети зіпсовані. Він постійно зупиняє їх на улюблених кадрах, і стрічка розтягується.　

«Швидше, швидше!» — благав її в думках старший інспектор, наближаючись до долини.　

— Гадаєте, Сісі теж так робить? — запитала Клара вже ледь чутним голосом.　

— Ми майже впевнені, що вона викинула касету не через розтягнуту плівку.　

Ґамаш не міг збагнути, до чого вона веде, а тут знову почалися проблеми зі зв’язком, і чутно було лише окремі слова.　

— …знаю. Не так вже й погано…мені потрібен.　

Потім зв’язок перервався остаточно.　

Сол бачив, як на засніжену дорогу, що вела до будинку, повернула автівка. Він узяв плівку і затримав її в долоні, ніби та якимсь чином могла підказати йому, що робити. Як це завжди робила Сісі.　

І раптом він отримав відповідь. Він нарешті вільний.　

Уперше за багато місяців — ні, за багато років! — він　відчув легкість. Він навіть усвідомив себе кмітливим і дотепним, здатним задавати тон у будь-якій розмові. Його наче за одну ніч відполірували, повернули йому блиск.　

Він більше не був нудним.　

На його обличчі з’явилася тиха, вдячна усмішка. Він заплющив очі й відчув крізь повіки тепле, червоне сонце. Він може почати все спочатку тут, у цьому місці, де так багато світла. Він може купити цей чарівний, затишний будинок і, можливо, фотографуватиме всю цю навколишню красу. Можливо, він розшукає художника, із чиїм портфоліо так по-варварськи вчинила Сісі, і розповість йому, що насправді сталося. І скаже, як він шкодує про це, а можливо, вони заприятелюють.　

Чоловіки вже виходили з машини. Сол знав, що то офіцери поліції Квебеку. Він подивився на касету у своїй долоні, підійшов до каміна і жбурнув її у вогонь.

Розділ двадцять шостий

— Сідайте, будь ласка.　

Сол узяв їхні важкі куртки, запхав до шафи й швидко зачинив дверцята, щоб не довелося їх утрамбовувати вдруге. Він вирішив, що це буде День Перший, початок нового життя, а будь-яке нове життя треба почати так, щоб потім не довелося шкодувати. Сол Петров вирішив усе розповісти. Ну, майже все.　

Ґамаш обвів поглядом кімнату і принюхався. У кімнаті пахло горілим, але не дровами, які палали в каміні. Запах був різкішим і менш природним. Він відчув, як його нерви загострилися і все навколо ніби сповільнилося. Пожежа? Можливо, загорілася проводка? Ці старі сільські будинки часто зводили першопрохідці, які розумілися на природних циклах, але майже нічого не тямили в електриці. Очі Ґамаша звузилися — вони сканували стіни, розетки, лампи, шукаючи дим, його вуха намагалися вловити тривожне потріскування електричної дуги, а ніс ніяк не міг визначити походження дивного їдкого запаху.　

Лем’є раптом відчув, що щось неабияк привернуло увагу шефа. Він витріщився на Ґамаша, намагаючись з’ясувати, в чому проблема.　

— Що це за запах, містере Петров? — запитав Ґамаш.