Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 45)
Ґамаш відчував, як від рук і ніг кров приливає до серця і як воно стискається.
— Девід вивчив цей твір самотужки. Йому було шість років. Його вчитель зрештою звільнився, оскільки Девід відмовлявся практикуватись або грати будь- що інше. Тільки один твір. Він був упертим. Пішов у Ґаса, в його родині всі такі. — Вона усміхнулася.
— А що то був за твір?
— Концерт для скрипки з оркестром, ре мажор, Чайковського.
Ґамаш не міг його згадати.
— Девід був типовим підлітком. Грав воротарем у хокейній команді, у старшій школі зустрічався з однією з дівчат Шартранів, мріяв вступити до Монреальського університету, щоб вивчати лісове господарство. Він був милим хлопчиком, але не надзвичайним, за винятком хіба що своєї дивної пристрасті.
Вона заплющила очі, і за мить одна рука піднялася вгору, оголивши тонкий зап’ясток із синіми венами. Рука плавно рухалася вперед і назад. Примарні ноти заповнили простір між ними, оточили стіл, і врешті-решт усе бістро нібито наповнилося музикою, яку Ґамаш не міг чути, але міг уявити. І яку Ем — він був у цьому впевнений — чує абсолютно чітко.
— Вашому хлопчику неймовірно пощастило, що в нього було таке пристрасне захоплення, — тихо промовив він.
— Саме так. Навіть не маючи жодного уявлення про божественне, я б упізнала його в обличчі сина, коли він грав. Його благословив Господь, а з ним і нас. І все ж не думаю, що він планував йти тим шляхом далі. Але згодом дещо сталося. Він повернувся додому перед різдвяними іспитами з оголошенням. Щороку в ліцеї проводився конкурс. Усі музиканти повинні були грати один і той самий твір, який обирала комісія. Того року, — вона кивнула на фотографію, — це був концерт для скрипки з оркестром, ре мажор, Чайковського. Девід був сам не свій. Конкурс мав відбутися п’ятнадцятого грудня в Гаспе. Гас вирішив відвезти його туди. Вони могли б поїхати потягом або полетіти літаком, але Ґас хотів побути з Девідом наодинці. Ви, мабуть, знаєте, як це буває з підлітками? Девіду було сімнадцять, і він був типовим хлопцем. Не надто прагнув ділитися своїми почуття. Ґас хотів дати йому зрозуміти по-своєму, що батько любить його і зробить для нього все на світі. Цей знімок зробили незадовго до їхнього від’їзду.
Ем опустила погляд, і її палець поповз по дерев’яному столу до світлини, але на півдорозі зупинився.
— Девід посів друге місце на конкурсі. Він зателефонував, такий схвильований! — Вона й тепер почула, як він замовк, затамувавши подих, ніби був не в змозі стримати своє щастя. — Вони хотіли залишитися, щоб послухати інших конкурсантів, але я стежила за погодою й бачила, що насувається буревій, тож переконала їх негайно повертатися. Ну, а що сталося далі, можете здогадатися. Був дивовижний день, як і сьогодні. Ясно і морозно. Та, як виявилося, занадто морозно й занадто ясно. Як кажуть, чорний лід. І сонце прямо в обличчя Гасу. Забагато світла.
Розділ двадцять четвертий
— То хто ж мати Сісі? — запитав Бовуар.
Ранкова нарада в імпровізованому оперативному штабі тривала вже пів години, і він знову почувався самим собою.
З однією суттєвою відмінністю.
Раніше він ненавидів агентку Іветт Ніколь, але сьогодні вранці виявилося, що вона йому навіть подобається. А в чому була проблема, Бовуар і не пам’ятає. Вони разом поснідали в готелі, а під кінець сніданку ще й несамовито реготали, коли вона розповідала, як намагалася підігріти йому грілку. У мікрохвильовці.
— Авжеж, вам смішно, — сказав Ґабрі, ставлячи перед ними дві порції яєць Бенедикт. — Це ж не ви, прийшовши додому, подумали, що у вашій мікрохвильовці кіт вибухнув. Ніколи не любив цього кота. А от свою грілку я завжди обожнював.
А тепер вони всі сиділи за конференц-столом і слухали доповіді. Кулю
Ніколь повідомила про свої знахідки. Вона їздила в Монреаль, щоб розпитати про Крі у школі, де навчалася дівчинка.
— Я хотіла отримати більше, ніж просто табель успішності. Схоже, її вважають розумною дівчинкою, але не дуже кмітливою, сподіваюся, ви розумієте, про що я. Старанна, методична. У мене склалося враження, що Крі трохи не вписувалася в стандарти школи для дівчат міс Едвард. Заступниця директора навіть була назвала її Брі, але потім виправилася. Найкраще Крі знається на природничих науках, однак почала виявляти певний інтерес до театру. Останні кілька років вона не грала, а займалася лише технічним оформленням сцени, проте цього року взяла участь у різдвяній виставі. Її вихід став справжнім провалом. Напевне, злякалася. Довелося виводити її зі сцени. Інші діти поставилися до неї не надто доброзичливо. Як і батьки, зрештою.
— А вчителі? — запитав Ґамаш.
Ніколь похитала головою.
— Але я натрапила на дещо цікаве. Чек за навчання кілька разів повертали. Тож я перевірила їхні фінанси. Здається, Сісі та її чоловік жили невідповідно до своїх достатків. Насправді вони були за кілька місяців до повної фінансової катастрофи.
— Чи була Сісі застрахована? — запитав Бовуар.
— На двісті тисяч доларів. Річард Лайон походить зі скромної родини. Здобув ступінь інженера в університеті Ватерлоо, але так і не зробив професійної кар’єри. Влаштувався на свою нинішню роботу вісімнадцять років тому. Він такий собі менеджер нижчої ланки. Складає графіки. Невдаха. Заробляє сорок дві тисячі на рік, чистими отримує тридцять. Щодо Сісі, то вона не мала жодних прибутків протягом шести років, відколи у неї своя фірма. Виконує незначні замовлення з дизайну інтер’єру, але, здається, більшу частину минулого року провела за написанням книжки та створенням власної лінії товарів для дому. Ось. — Ніколь кинула каталог на стіл. — Це макет каталогу, який вона планувала видати. Гадаю, фотограф працював саме над ним.
Бовуар розгорнув каталог. Мило лі
— Наступного тижня Сісі запланувала зустріч із «Дайрект Мейл Інкорпорейтід», — продовжила Ніколь. Це найбільша компанія у Сполучених Штатах, що займається маркетингом товарів, які продаються за каталогами. Сісі мала намір домовитися з ними про продаж товарів своєї лінії. Якби їй вдалося, це був би грандіозний успіх.
— Що кажуть у компанії? — поцікавилася Ізабель Лакост.
— Я замовила з ними телефонну розмову, — відповіла Ніколь з усмішкою, що, як вона сподівалася, мала означати «дякую за запитання».
— Щось чути з лабораторії щодо тих фотографій на матчі з керлінгу? — звернувся Бовуар до Лакост.
— Я відправила туди агента, щоб забрав проявлені негативи. Незабаром він має зв’язатися зі мною.
— Добре, — сказав Ґамаш, а потім розповів їм про ніацин, «Лева узимку» та Псалом 45:11.
— То хто ж мати Сісі? — поставив ключове питання Бовуар.
— У Трьох Соснах є кілька жінок відповідного віку, — відповіла Лакост. — Емілі Лонґпре, Кей Томпсон і Рут Зардо.
— Але ім’я тільки однієї з них починається на літеру «Л», — зауважив агент Лем’є, уперше долучившись до розмови.
Він уважно спостерігав за агенткою Ніколь.
Він не знав чому, але вона йому не подобалася, не подобалася її раптова поява і, безумовно, не подобалася ця новоявлена дружба з інспектором Бовуаром.
— Я перевірю їх, — пообіцяла Лакост, і нарада закінчилася.
Ґамаш потягнувся до дерев’яної скриньки на своєму столі, машинально перевернувши її, щоб подивитися на літери, приклеєні до дна.
— Що це? — Бовуар присунув свій стілець ближче до шефа.
— Речовий доказ з іншої справи, — відповів Ґамаш, передаючи скриньку Бовуару. Коли Жан Ґі взяв її, у Ґамаша раптом виникло враження, що Бовуар зможе побачити те, чого не бачив він. Він подивиться на літери ззовні та зсередини і складе їх докупи. Ґамаш спостерігав, як інспектор оглядав скриньку.
— Одна з ваших різдвяних справ?
Ґамаш кивнув, не бажаючи відволікати Бовуара.
— Колекція літер? Ну і психопат. — Він передав коробку назад Ґамашу.
Що ж, ось вам і інтуїція.
Коли Бовуар пішов, Ґамаш нахилився до Лакост і сказав:
— Додай до свого списку Беатріс Меєр.
Камінь для керлінгу з гуркотом пролетів по шорсткій кризі до протилежного краю майданчика і вдарився об скелю зі страшенним гуркотом, що за мить відбився луною від пагорбів, які оточували озеро Брюм. Це був найхолодніший за всю зиму ранок, мороз аж рипів, а ртутний стовпчик термометра все ще падав, і ближче до полудня вони промерзатимуть до кісток за лічені секунди. Дражливі сонячні промені зовсім не гріли, їхнє світло лише робило сніг нестерпно білим і сліпило всіх, хто був без темних окулярів.
Біллі Вільямс розчистив для них майданчик для керлінгу на озері Брюм, і тепер він, Бовуар, Лем’є та Ґамаш спостерігали, як крихітна Емілі Лонґпре виконала кидок і випросталася, уривчасто дихаючи.
«Затримуватися тут надовго не можна, — подумав Ґамаш. — Треба швидше завести її до приміщення, поки вона не заклякла від холоду. Поки ми всі не заклякли».
— Ваша черга, — звернулася вона до Бовуара, який стежив за нею із ввічливою увагою.
На думку Жана Ґі, керлінг не можна було сприймати серйозно. Він присів, пильно поглянув на інший край льодового майданчика, що був за двадцять п’ять футів від нього, і примірявся. Усе було зрозуміло. Зараз він вразить усіх своїми природними здібностями. Незабаром він відбиватиметься від запрошень до канадської олімпійської збірної з керлінгу. Звісно, він відмовиться, щоб не зганьбити свою репутацію цією безглуздою розвагою. Хоча, можливо, він поміркує над пропозицією приєднатися до олімпійської збірної, коли більше не зможе займатися справжнім спортом.