Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 44)
У голосі Емілі зазвучали нотки гумору. Перед її очима досі стояла та сцена: Матінка з обличчям такого самого кольору, що і її каптан (а того дня він був малиновим), і худорлява та праведна Сісі, яка стояла посеред зали для медитацій і вщент розносила спосіб життя Матінки.
— Авжеж, це зрозуміло. — Сісі поблажливо дивилася на Матінку. — Минули роки відтоді, як ви відновили свій духовний шлях, тож він застарів, — говорила вона, змішуючи грішне з праведним. Вона підняла двома пальцями яскраво-пурпурову подушку для медитації як доказ віджилої філософії Матінки та декору взагалі. — Цікаво, відколи це пурпуровий колір вважається божественним?
Матінка схопилася руками за голову, роззявила рота й стояла, не в змозі вимовити ані слова. Але Сісі цього не помічала. Вона задерла голову до стелі, розгорнула догори долоні й загула, наче величезний камертон:
— Ні, тут немає духу. Ваше его та емоції вичавили його звідси. Як може божественне жити серед усіх цих кричущих кольорів? Тут забагато вас і замало Вищої Сили. І все ж ви докладаєте всіх зусиль, ви справжній першопроходець, тридцять років тому ви принесли медитацію до Східних кантонів…
— Сорок, — вичавила Матінка. Вона нарешті спромоглася бодай щось сказати, точніше пропищати.
— Неважливо. Немає значення, що саме ви запропонували, оскільки нічого кращого ніхто тоді не знав.
— Перепрошую?
— Я прийшла сюди в надії знайти людину, яка поділиться зі мною своєю кармою. — Сісі зітхнула й розгублено озирнулася навколо, розчаровано струшуючи знебарвленим волоссям на своїй просвітленій голові. — Що ж, мій шлях вільний. Я отримала рідкісний дар і маю намір ним поділитися. Я відкрию у своєму будинку медитаційний центр, де навчатиму тому, чого навчилася у свого гуру в Індії. Оскільки моя компанія та моя книжка називаються «Віднайдіть спокій», так само я назву і свій медитаційний центр. Боюся, вам доведеться змінити назву вашого закладу. Насправді, я вважаю, що вам узагалі настав час зачинятися.
Ем перелякалася за життя Сісі. У Матінки, напевно, стало б сил, аби задушити гостю, а її вигляд красномовно свідчив про намір так і зробити.
— Я відчуваю ваш гнів, — зауважила Сісі, демонструючи миттєве розуміння очевидного. — Він дуже токсичний.
— Матінка, звісно, не сприйняла її всерйоз, — додала Ем, описавши Ґамашеві сцену, свідком якої стала.
— Але Сісі планувала використати назву її центру. Це могло стати катастрофою для Матінки.
— Так, але не думаю, що Матінка в це повірила.
— Центр називається «Віднайдіть спокій». Здається, ця фраза дуже популярна. Хіба не так називалася ваша команда з керлінгу?
— Звідки ви дізналися? — Ем засміялася. — Це було, мабуть, років п’ятдесят-шістдесят тому. Давня історія.
— Але цікава, мадам.
— Я рада, що ви так вважаєте. То був жарт. Ми ставилися до нашої гри не надто амбітно й не дуже переймалися тим, чи переможемо.
Пролунала та сама відповідь, яку Ґамаш чув раніше. На жаль, він не міг побачити вираз обличчя Ем.
До них підійшов Анрі. Пес накульгував, піднімаючи по черзі то одну лапу, то іншу.
— Бідолашний Анрі! Наша прогулянка затягнулася.
— Понести його? — запитав Ґамаш, відчуваючи сором, бо вже встиг забути, що колючий сніг здатен обпікати собачі лапи. Тепер він згадав, як минулої зими намагався нести три квартали дорогою додому старого Сонні, чиї лапи вже не витримували холоду. Це розбивало серця їм обом. І згадав, як обіймав Сонні за кілька місяців по тому, коли ветеринар прийшов приспати його. І пам’ятав, як бурмотів заспокійливі слова в смердючі старі вуха і дивився в слізливі карі очі, коли вони заплющилися, з останнім легким помахом облізлого, дорогого йому хвоста. І коли Ґамаш відчув останній удар серця Сонні, у нього склалося враження, що насправді старе серце собаки не зупинилося, а Сонні просто зрештою віддав йому себе цілком.
— Ми майже прийшли, — сказала Ем, її голос став хрипким, губи та щоки почали ціпеніти від холоду.
— Чи можу я запросити вас на сніданок? Я б хотів продовжити цю розмову. Можливо, в бістро?
Емілі Лонґпре на мить завагалася, а потім погодилася. Вони занесли Анрі додому, а потім у сутінках світанку попрямували до бістро Олів’є.
— Joyeux Noël, — вродливий молодий офіціант привітався до Ґамаша і показав їм на столик біля щойно розпаленого каміна. — Приємно бачити вас знову.
Ґамаш відсунув стільця для Ем і провів поглядом юнака, який підійшов до кавомашини, щоб приготувати їм по філіжанці
— Філіпп Крофт, — сказала Ем, простеживши за його поглядом. — Приємний хлопець.
Ґамаш радісно всміхнувся. Молодий Крофт. Коли він востаннє зустрічався з Філіппом під час попередньої справи, той мав не надто приємний вигляд.
Була лише восьма година, і, окрім них, у бістро нікого не було.
— Таку кухню мало де зустрінеш, старший інспекторе, — зауважила Ем, проглядаючи меню.
Її волосся стало дибки від статичної електрики, щойно вона зняла свою току. Утім, як і в Ґамаша. Вони обоє здавалися дещо переляканими. Старший інспектор і Ем сиділи й попивали каву, відчуваючи, як тепло розливається по тілу. їхні обличчя порожевіли, щоки починали відтавати. Запах свіжозвареної кави змішувався з дров’яним димом від нещодавно розпаленого вогнища. Світ здавався затишним і правильним.
— Ви ще не передумали щодо уроку керлінгу сьогодні вранці? — запитала Ем.
Ґамаш пам’ятав про їхню домовленість і з нетерпінням чекав зустрічі на майданчику.
— Якщо не буде надто холодно.
— Сьогоднішній ранок обіцяє бути ідеальним. Погляньте на небо. — Вона кивнула у бік вікна. На небі зайнялося ніжне сяйво, сходило сонце. — Ясно і морозно. Надвечір буде вбивчий холод.
— Рекомендую вам яєчню із сосисками. — Філіпп стояв біля них на відстані витягнутої руки, тримаючи в руці бланк замовлення. — Сосиски з ферми мсьє Паже.
— Вони чудові, — запевнила Ем.
— Мадам? — Ґамаш запросив її зробити замовлення першою.
— Я б із задоволенням з’їла сосиски,
— І круасан? — Філіпп грайливо подивився на неї. До них доносився спокусливий запах круасанів, що випікалися в сусідній крамничці, — її відчинені двері сполучалися з бістро.
— Але лише один.
— Мсьє?
Ґамаш зробив замовлення, і за кілька хвилин йому принесли тарілку сосисок і французьких тостів. Глечик із місцевим кленовим сиропом опинився біля ліктя, а посередині з’явився кошик зі щойно спеченими круасанами, які ще парували, а навколо нього — баночки з домашнім джемом. Вони їли, розмовляли та попивали каву перед розпаленим каміном.
— То якої думки ви були про Сісі? — повернувся до розмови старший інспектор.
— Вона вразила мене своєю надзвичайною самотністю. Мені було її шкода.
— Інші описували її як егоїстичну, дріб’язкову, образливу і, відверто кажучи, трохи дурнувату особу, від якої хочеться триматися якнайдалі.
— Вони, звісно, мали рацію. Сісі була страшенно нещасна і виливала це на інших. Це типова поведінка, хіба не так? Людина не може витримати, коли інші щасливі.
— І все ж ви запросили її до себе додому?
Йому хотілося поставити таке питання відтоді, як вона згадала про візит Сісі під час їхньої прогулянки. Але він мусив бачити її обличчя.
— Я теж була страшенно нещаслива у своєму житті, — промовила вона тихим голосом. — А ви, старший інспекторе?
Такої відповіді він не міг передбачити. Він кивнув.
— Я так і думала. Я вважаю, що люди, які витримали такі випробування, зобов’язані допомагати іншим. Ми не можемо дозволити комусь потонути там, де нас самих урятували.
Здавалося, усе в кімнаті завмерло, й Ґамаш спіймав себе на тому, що й сам затамував подих.
— Я розумію, мадам, і я згоден із вами, — сказав він нарешті. — Чи не могли б ви розповісти мені про свій смуток? — дуже обережно звернувся він до Ем.
Ем зустрілася з ним поглядом. Потім засунула руку до кишені свого кардигана й витягла звідти зібганий білий паперовий носовичок і ще щось. На стіл лягла маленька чорно-біла фотографія, потріскана й запилена. Натренованим рухом вона ніжно стерла з неї пальцем пил.
— Це Гас, мій чоловік, і мій син Девід.
На світлині високий чоловік обіймав за плечі довготелесого хлопця. На вигляд він був підлітком, із довгим розкуйовдженим волоссям і в пальті з широкими лацканами. Його краватка також була широкою, як і авто, що стояло позаду них.
— Тут вони напередодні Різдва 1976 року. Девід був скрипалем. Власне, він грав лише один твір, — вона засміялася, — але надзвичайно, справді. Він почув його, коли був ще зовсім малим. Ми з Гасом слухали запис, як раптом Девід перестав гратися й підійшов до стереосистеми. Він змушував нас програвати цей твір знову і знову. Як тільки він навчився говорити, одразу попросив скрипку. Ми, звісно, подумали, що він жартує. Але він не жартував. Одного разу я почула, як він репетирує в підвалі. Виходило невпевнено й верескливо, але, безсумнівно, звучав той самий твір.