Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 43)

— Вибач, — повторив він.　

Пітер розумів, що одних вибачень замало, але він не знав, як цьому зарадити.　

— Забудь, — сказала Клара.　

Він був достатньо розумним, щоб зрозуміти: забути було б не найкращим варіантом.　

Ґамаш сидів поруч із Бовуаром. Він приготував ще одну грілку з гарячою водою, хоча лихоманка вже спала. Ґамаш знайшов лише одну грілку і не розумів, куди поділася інша.　

Він сидів і читав важку книгу, яка лежала в нього на колінах, і час від часу поглядав на Жана Ґі.　

Він прочитав Ісаю про всяк випадок, а потім перейшов до Псалмів. Повернувшись до готелю, він зателефонував їхньому парафіяльному священнику, і отець Нерон дещо підказав йому.　

— Радий був бачити вас на різдвяній службі, Армане, — почав отець Нерон очікувано для Ґамаша, — і познайомитися з вашою онукою. Вона схожа на Рейн- Марі — їй пощастило. — Ґамаш чекав. — Так приємно бачити родину разом. Шкода, що ви потрапите до пекла й не зможете провести з рідними вічність.　

Та-дам!　

— На щастя, mon père[118], вони теж будуть у пеклі.　

Отець Нерон розсміявся.　

— А якщо я маю рацію і ти наражаєш на небезпеку свою смертну душу, бо не відвідуєш службу щотижня? — запитав він.　

— Тоді мені назавжди бракуватиме вашого веселого товариства, Марселю.　

— Що я можу для вас зробити?　

Ґамаш пояснив йому.　

— Це не Ісая. Це Псалом 45. Не знаю, котрий саме вірш. Один із моїх улюблених, але не дуже популярний серед церковної верхівки.　

— Чому?　

— Ну, поміркуйте, Армане. Якби для того, щоб наблизитися до Бога, потрібно було лише вгамуватися, я був би не потрібний.　

— А що як це правда? — запитав Ґамаш.　

— Тоді зрештою ми з тобою зустрінемося у вічності. Сподіваюся на це.　

І от Ґамаш читав псалом, час від часу поглядаючи на Бовуара поверх своїх окулярів із лінзами у формі півмісяця. Чому Матінка збрехала і сказала йому, що це з Ісаї? Вона, напевне, знала правду. Ба більше, чому вона змінила оригінал і написала на стіні: «Віднайдіть спокій і пізнайте, що Я — Бог»?　

— Невже я настільки хворий?　

Ґамаш підвів голову й побачив, що Бовуар дивиться на нього — його очі прояснилися, він усміхався.　

— Ваше тіло здорове, юначе. Я оплакую вашу душу.　

— Ваша правда, монсеньйоре. — Бовуару нарешті вдалося підвестися, спершись на лікоть. — Ви не повірите, які жахливі сни я бачив. Мені навіть наснилося, що поряд зі мною агентка Ніколь. — Він стишив голос, як на сповіді.　

— Уявляю собі, — відказав Ґамаш. — Тобі вже краще. — Він прибрав свою холодну руку з холодного лоба Бовуара.　

— Значно краще. Котра година?　

— Північ.　

— Ідіть відпочивайте, сер. Усе супер.　

— Стерво Уперте, Пихате, Егоїстичне та Роздратоване…　

— Сподіваюся, це не з моєї характеристики до наступної атестації?　

— Ні. Це трохи поезії.　

«Якщо це поезія, — подумав Бовуар, втомлено занурюючись назад у гостинне ліжко, — то вона може стати мені до вподоби».　

— Навіщо ви читаєте Біблію? — пробурмотів він, уже напівсонний.　

— Це через напис на стіні в медитаційному центрі Матінки. Псалом 45, вірш 11. Там має бути написано: «Вгамуйтесь та знайте, що Бог Я»[119]. Бовуар заснув, утішений голосом і думкою.　

Розділ двадцять третій

Годинник біля ліжка показував 5:51. Було ще темно, до світанку залишалося більше ніж година. Ґамаш лежав у ліжку, відчуваючи на обличчі свіже холодне повітря з прочиненого вікна, та під простирадлами було тепло.　

Час вставати.　

Він прийняв душ і швидко одягнувся в прохолодній кімнаті з меблями з темного дерева, білими стінами та пухнастою пір’яною постіллю. Номер був елегантним і аж занадто привабливим. Ґамаш навшпиньки спустився темними сходами готелю. Він одягнув найтепліший одяг і вліз у свою величезну парку. Повернувшись напередодні ввечері, він запхав шапку й рукавиці в рукав парки, а тепер, просунувши праву руку в пройму, він наштовхнувся на перешкоду. Відпрацьованим рухом Ґамаш доправив усе далі, і з манжети, мов крихітне дитя, з’явився на світ спочатку помпон, потім уся шапка й нарешті рукавички.　

Опинившись надворі, старший інспектор одразу покрокував по рипучому снігу. Тріскучий мороз бадьорив ранкове повітря, але вітру не було, і Ґамаш подумав, що прогноз може справдитися. Насувався сильний холод, навіть за стандартами Квебеку. Злегка нахилившись уперед, опустивши голову, заклавши за спину руки в рукавицях, Ґамаш ішов і думав про цю заплутану справу, про головоломки з підозрюваними та доказами.　

Калюжі антифризу, ніацин, «Лев узимку», стартові кабелі, Псалом 45:11 і давно втрачена мати. А попереду, напевне, його чекали інші загадки. Уже минуло два дні, як померла Сісі, і йому конче було потрібне прозріння.　

Обмірковуючи справу, Ґамаш рухався вулицею Коммонс, що потопала в темряві. Утім, непроглядно чорними зимові ночі не були ніколи. Сніг, що укривав землю, випромінював власне світло. Ґамаш проходив повз домівки селян, які ще спали, — вітру не було, і дим із димарів підіймався прямо в небо. Уздовж дороги темніли крамниці, і лише з підвалу пекарні Сари пробивалося тьмяне світло, обіцяючи до сніданку свіжі круасани.　

Старший інспектор огинав сільську луку коло за колом. Село принишкло, огорнуте дивовижним спокоєм і затишком. Під ногами рипів затверділий сніг, у вухах віддавалося гучне дихання.　

Чи спала в одному з цих будинків мати Сісі? Чи був цей сон легким і солодким, чи совість його відлякувала і не давала їй заснути, як тому грабіжнику, що має намір скоїти насильство?　

Хто був матір’ю Сісі?　

Чи Сісі знайшла її?　

А чи хотіла мати, щоб її знайшли?　

Що керувало Сісі: прагнення віднайти родину чи інші, темні мотиви?　

А як щодо кулі лі біен? Хто її викинув? І чому її просто не жбурнули в замерзлу купу сміття, розбивши на друзки, які було б уже не впізнати?　

На щастя, Арман Ґамаш любив головоломки. Щойно він про це подумав, як із сільської луки виринула темна постать і помчала просто до нього.　

— Henri! Viens ici[120], — скомандував голос. Як на собаку з такими великими вухами, Анрі, здавалося, мав на диво поганий слух. Ґамаш відступив убік, і ошалілий від радості Анрі проскочив повз.　

— Désolé, — промовила захекана Емілі Лонґпре, підійшовши ближче. — Анрі, де твої манери?　

— Для мене честь бути обраним Анрі товаришем для ігор.　

Вони обоє знали, що в іграх компанію Анрі складали і його власні замерзлі какавельки, тож планка була не надто вже й високою. Та все ж Ем злегка нахилила голову у відповідь на його поштивість. Емілі Лонґпре належала до породи мешканців Квебеку, яка вимирала, їх називали гранд-дамами — не тому, що вони всюди пхалися, чогось вимагали й усіх залякували, а через їхнє надзвичайне почуття власної гідності та люб’язність.　

— Ми не звикли зустрічати когось на ранковій прогулянці, — пояснила Емілі.　

— А котра година?　

— Кілька хвилин по сьомій.　

— Дозвольте до вас приєднатися?　

Старший інспектор пристав поруч, і вони втрьох повільно рушили по колу вулицею Коммонс. Ґамаш кидав сніжки у нестямного від радощів Анрі, а тим часом у сільських будинках одне за одним засвічувалися вікна. Прямуючи через луку від готелю до бістро, здалеку помахав рукою Олів’є. За мить крізь вікно бістро пробилося м’яке світло.　

— Як добре ви знали Сісі? — запитав Ґамаш, спостерігаючи, як Анрі ліниво ковзає за сніжкою по замерзлому ставку.　

— Не дуже. Я бачила її лише кілька разів.　

У темряві Ґамаш не міг розгледіти вираз обличчя Ем. Він відчував себе неповносправним, тому весь зосередився на її інтонації.　

— Вона приходила до мене.　

— Навіщо?　

— Я її запросила. Потім я зустріла її приблизно за тиждень у медитаційному центрі Матінки.