Луиза Пенни – Фатальне благословення (страница 42)

— Понеслося! — кинув Ґабрі.　

Ґамаш згадав, де він чув цей вірш. Він читав його в машині, коли їхав до Трьох Сосен, щоб розпочати справу. Він обережно витягнув касету з «Левом узимку» з відеомагнітофона.　

— Дякую вам, — мовив він до Клари й Пітера. — Мені треба повертатися до інспектора Бовуара. У вас є якесь із ваших портфоліо? — запитав він Клару. — Я б хотів узяти із собою.　

— Звісно.　

Клара провела його до захаращеного столу у своїй студії. Увімкнувши лампу, вона взялася перебирати стоси паперів. Ґамаш спочатку спостерігав за нею, потім його погляд почав блукати студією, доки не натрапив на блискучий предмет, що лежав на одній із полиць книжкової шафи позаду столу. Старший інспектор на мить завмер. Він боявся, що той предмет зникне, варто йому лише поворухнутися. Тихо, неквапливо він подався вперед. Підкравшись до полиці, Ґамаш засунув руку в кишеню і дістав хустинку, а опинившись перед полицею, обережно обгорнув предмет хустинкою і зняв його з підставки. Навіть крізь тканину Ґамаш відчував його тепло.　

— Хіба вона не прекрасна? — мовила Клара, коли старший інспектор відступив назад і підніс свій скарб ближче до лампи. — Пітер подарував мені її на Різдво.　

На долоні в Ґамаша була куля, і вона світилася. На ній був малюнок. Три сосни з обважнілими від снігу гілками. Під малюнком було написано: Noël, а ще нижче, майже непомітно — ще щось. Одна велика літера.　

L.　

Ґамаш знайшов кулю лі біен.　

Пітер Морров мав такий вигляд, ніби його загнали в кут. І так воно й було. Коли Ґамаш став розпитувати Клару, вона з радістю заявила, що ця чудова прикраса була найпершим різдвяним подарунком, який Пітер для неї купив. Клара пояснила, що раніше вони були надто бідними.　

— Або занадто ощадними, — зауважила Рут.　

— Звідки він у вас? — запитав Ґамаш.　

Його голос був ввічливим, але присутня в ньому твердість вимагала відповіді.　

— Я не пам’ятаю, — спробував збрехати Пітер, але, побачивши в очах Ґамаша рішучість, передумав. — 　Я хотів купити тобі щось особливе. — Пітер повернувся до Клари, намагаючись пояснити свій вибір.　

— Але? — Клара розуміла, до чого йде.　

— Тож я поїхав до Вільямсбурга на закупи…　

— Вільямсбург називають північним Парижем, — пояснив Ґабрі Мирні.　

— Так, він відомий своїми крамницями, — погодилася Мирна.　

— Коли я проїжджав повз сміттєзвалище, то…　

— Сміттєзвалище? — вигукнула Клара. — Смітник?　

Люсі почала витися між ногами Клари, стривожена частотою, до якої піднявся голос хазяйки.　

— Обережно, ти своїм криком розколеш кулю, — застерегла Рут.　

— Смітник, — повторила Клара вже нижчим голосом і опустила голову.　

З її очей у бік Пітера летіли громи-блискавиці, і, як раніше Рут, він волів, аби їхній будинок просто зараз злетів у повітря.　

— Жак Ів Кусто сміттєзвалищ знову пірнув у свою стихію і знайшов скарб! — потішався Ґабрі.　

— Ви знайшли це, — Ґамаш підняв кулю лі біен, — на сміттєзвалищі у Вільямсбурзі?　

Пітер кивнув.　

— Я просто подивився, заради розваги. Було досить тепло, тож увесь той мотлох не змерзнувся. Я не порпався там довго, ця річ просто впала мені в око. Легко зрозуміти чому. Навіть зараз, при штучному освітленні, вона сяє; можете собі уявити, який вона мала вигляд серед білого дня. Вона була схожа на маяк. Він кликав мене. — Він подивився на Клару, намагаючись вимолити в неї прощення. — Я думаю, що мені судилося знайти його. То була доля.　

Клара все ще сумнівалася в божественності його дару.　

— Коли це сталося? — спитав Ґамаш.　

— Я не пам’ятаю.　

— Згадайте, містере Морров.　

Тепер усі дивилися на Ґамаша. Чоловік, здавалося, став вищим на зріст і буквально випромінював владу та наполегливість, що змусило замовкнути навіть Рут. Пітер на мить замислився.　

— Це було за кілька днів до Різдва. Точно, це було наступного дня після презентації твоєї книги, — звернувся він до Рут. — Двадцять третього грудня. Клара була вдома і могла погуляти з Люсі, поки я їздив на різдвяні закупи.　

— Ти хочеш сказати, на різдвяне перебирання сміття, чи не так? — кольнула Клара.　

Пітер зітхнув і нічого не відповів.　

— Де саме у сміттєвому баку була куля? — запитав Ґамаш.　

— Просто скраю, наче хтось простягнув руку і поклав її туди, а не просто кинув.　

— Ви знайшли щось іще?　

Ґамаш уважно спостерігав за Пітером, аби зрозуміти, чи не бреше той. Пітер похитав головою. Ґамаш йому повірив.　

— А в чому річ? Чому ця куля така важлива? — запитала Мирна.　

— Це куля лі біен, — пояснив Ґамаш, — і вона належала Сісі. Навколо цієї кулі Сісі побудувала всю свою духовну філософію. У своїй книзі вона описала її саме так і розповіла, що куля — єдине, що залишилося їй від матері. За її словами, саме її мати розмалювала кулю.　

— На ній три сосни, — продовжила Мирна.　

— А також ініціал, — додала Клара, — L.　

— То ось чому Сісі переїхала сюди, — здогадався Ґабрі.　

— Чому? — запитав Пітер, який думав про власні неприємності, що чекали на нього попереду, і не дуже зосереджувався на розмові.　

— Три сосни? — промовив Ґабрі і, підійшовши до вікна, показав жестом на вулицю. Три сосни. Три Сосни.　

— Три сосни тричі, — сказала Рут. — Клацаєш підборами, Дороті?[117]　

— Ми вже не в Канзасі, — зауважив Ґабрі, звертаючись до Пітера. — Ти тут?　

— Три Сосни, — озвався Пітер, коли нарешті до нього дійшло. — Мати Сісі була звідси?　

— І її ім’я починалося на L, — сказала Мирна.　

Емілі Лонґпре лежала в ліжку. Було рано, ще до десятої, але вона вже втомилася. Вона взяла книжку й спробувала читати, але книжка була заважкою для неї. Емілі з усіх сил намагалася втримати її в руках, бо хотіла дочитати історію до кінця та дізнатися, чим вона закінчується. Вона боялася, що її час сплине раніше, ніж вона встигне закінчити книжку.　

Її живіт відчував усю вагу твердої обкладинки, як колись її лоно відчувало Девіда. Тоді вона лежала в цьому самому ліжку. Поруч із нею Ґас розгадував кросворди і щось бурмотів собі під ніс. А в ній росла її дитина.　

Тепер компанію їй складала лише книжка. Ні, отямилася вона. Не лише книжка. А як же Бі та Кей? Вони теж були з нею, і будуть до кінця.　

Ем бачила, як книжка, важка від слів, піднімається й опускається на її животі. Вона подивилася на закладинку. На півдорозі. Вона була лише на півдорозі. Емілі знову взяла книжку, цього разу тримаючи її обома руками, і прочитала ще трохи. Занурившись у сюжет, вона сподівалася, що історія матиме щасливий кінець. Що жінка знайде любов і щастя. Або просто знайде себе. Цього було б достатньо.　

Книжка знову згорнулася, щойно Ем заплющила очі.　

Матінка Бі бачила майбутнє, і воно нічого доброго зараз не обіцяло. Та й ніколи не обіцяло. Навіть у найкращі часи Матінка мала дар бачити найгірше. Ця якість не послужила їй на користь. Життя на руїнах її майбутнього неодмінно віднімало радість від сьогодення. Єдиною втіхою було те, що майже жоден з її страхів не справдився. Літаки не розбивалися, ліфти не падали, мости залишилися цілими. Щоправда, її покинув чоловік, але то не було катастрофою. Хтось міг би навіть назвати це пророцтво самоздійсненим. Вона сама змусила його піти. Він завжди скаржився, що в їхніх стосунках було занадто багато сторін. Беатріс, він і Бог. Хтось один мав піти.　

Вибір був невеликий.　

Матінка Бі лежала в ліжку, загорнувшись у м’які й теплі фланелеві простирадла, її пухке тіло облягала ковдра. Вибираючи між Богом і чоловіком, вона вибрала Бога, та правда була в тому, що перевагу над її чоловіком мала навіть добра пухова ковдра.

Це було її найулюбленіше місце в усьому світі. У ліжку у своєму домі, жива та здорова. То чому ж вона не може заснути? Чому не може більше медитувати? Чому не може навіть їсти?　

Кей лежала в ліжку і віддавала накази молодим та наляканим піхотинцям, що були поруч в окопі. їхні пласкі, мілкі каски були набакирені, на брудних від гною та лайна обличчях пробивалися перші вуса. Перші й останні. Вона знала про це, утім вирішила мовчати. Натомість вона виголосила підбадьорливу промову і запевнила їх, що першою підніметься з окопу, коли настане час. А потім вона затягнула натхненний приспів із патріотичної пісні «Прав, Британіє, морями!», а вони підхопили.　

Вона знала, що всі вони скоро помруть. І Кей згорнулася в найщільніший клубок, засоромлена боягузтвом, яке жило в ній, мов дитина в утробі матері. Очевидна хоробрість її батька була їй геть не властива.　

— Вибач, — просив Пітер у сотий раз.　

— Річ не в тому, що ти взяв її на смітнику, а в тому, що ти сказав неправду, — збрехала й собі Клара. Річ якраз і була в тому, що він надибав цю кляту кулю на звалищі. Він знову подарував їй на Різдво мотлох. Це не мало значення, коли вони не могли дозволити собі нічого іншого. Вона майструвала йому якусь абищицю, бо мала золоті руки, а він таким майстром не був, тож пірнав у смітник, а потім вони обоє вдавали, що їм подобаються їхні подарунки.　

Але тепер усе було інакше. Тепер вони могли собі дозволити купувати подарунки у крамниці, та він усе одно обрав закупи на сміттєзвалищі.