Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 79)

Йосиф радів цьому подарункові. З холодною тверезою діловитістю впорядковував він свої юдейські справи. Він хотів мати ясні обставини за собою, тепер, коли він залишав країну.

Тит зрив Єрусалим цілком, як колись переможні воєначальники зробили з містами Карфагеном і Коринфом. Тільки башти Фазаїла, Маріамни та Гіппіка, а також частину західного муру, він залишив на ознаку того, як чудово та сильно було укріплене місто, що мусило впасти перед ним.

24 жовтня, з нагоди дня народження свого брата Доміціана, «фрукта», Тит влаштував на стадіоні в Цезарїї урочисте видовище, для якого він, зважаючи на надмір юдейських полонених, особливо щедро приділив людський матеріал.

— Іди і дивись! — сказав він Йосифові. Йосиф пішов.

Після того, як усі дві з половиною тисячі учасників були виведені на арену, мусили спочатку дві групи юдеїв, одні як оборонці, другі як нападники, показати штурм міського муру. Вони кололи одні одних, бородаті, жалюгідні люди, гротескно підстрибували, діставши нерішучий смертельний укол. Хто був боягузливий, тих гнали в бій батогами та розжареним залізом. Проти інших, яких ніяким способом не можна було примусити виступати одні проти одних, посилали вправних невільників-гладіаторів. Театральні служники в масці підземного бога Аїда забирали повалених і палаючими головешками випробовували, чи вони справді мертві, чи тільки симулюють. Арена повна була криком: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог». Багато вмирало для глядачів занадто нудно, їм кричали:

— Можна вкласти його не таким ганчір’яним способом. Вони ж тільки лоскочуть, а не фехтують. Сміливіше, ти, бородатий, вперед, ти, старий! Трохи вище, коли тебе влучає! Не вмирайте так марудно, ви, с…!

Йосиф чув крики. Цій публіці сказали, що юдеї вмирали в бою серйозно та пристойно, і тепер вона була розчарована, що їй не показували такої серйозної та пристойної смерті.

Не легко було довго уникати одноманітності. На полонених випускали африканських левів, індійських слонів, германських зубрів. Призначені до смерті юдеї частково були у святкових убраннях, інші мусили носити молитовні плащі, білі, з чорним кантом і блакитними китицями, і мило було дивитися, як біле вбрання забарвлювалося червоним. Багатьох також, і чоловіків, і жінок, виганяли на арену голими, щоб глядачі могли спостерігати гру мускулів у той час, коли вони вмиратимуть. Пару дуже сильних чоловіків поставили озброєних проти слона. Чоловіки, похмурі та пройняті розпачем, завдали тварині серйозних ран, доки слон, роздратовано трублячи, розтоптав їх, і публіка співчувала слонові.

Публіці до душі був гумор. Багато мусило вмирати у смішних масках. Декого з старих із одного боку вистригли та поголили, а з другого боку їм залишили довге волосся та довгі білі бороди. Інші мусили бігти, одягнені у легкозапальну матерію; їхнє убрання займалося під час бігу, метрів за двісті перед ними був басейн із водою, і коли вони його досягали, були вони, можливо, врятовані. Кумедно було дивитись, як вони підкидали ноги, як задихалися, як кидалися в воду, коли навіть і не вміли плавати. Багато потіхи давала драбина, стрімко приставлена до муру. Призначені до смерті, святково вдягнені, мусили вилазити по ній, а драбина була вимазана слизькою масою, і вони падали з неї на підставлені вістря.

Два дні вмирали таким способом юдеї, дві з половиною тисячі, на стадіоні міста Цезарії, для забави необрізаних. Два дні дивився й чув Йосиф, як вони вмирали. Часто здавалося йому, що він бачить знайомі обличчя, але це була помилка, бо Фронто призначав для цього в основному безіменний народ, дрібних селян і плебеїв із провінції. «Я бачив це, — міг додати Йосиф, коли змальовував пізніше це видовище. — Мої очі бачили це».

Незабаром Йосиф мав залишити Юдею, можна було гадати, назавжди. Довго вагався він, чи повинен зустрітися з Марою. Він відмовив собі в цьому. Визначив їй достатню ренту і дав їй змогу жити в одному з маєтків у долині Езреель, який Тит передав йому.

Юдеї бачили Йосифа, коли той ходив на ігри. Вони ненавиділи й зневажали його і тримали сім кроків відстані. Ніхто не проводив його, коли він сідав на корабель, що йшов до Італії.

Гавань Цезарїї зникла, колосальні статуї богині Риму, цезаря Августа. Потім зник форт Стратон, потім фіолетові гори Юдеї, наостанку зелена вершина гори Кармель. Йосиф був на шляху до Риму. Із Юдеї не віз він із собою нічого, крім пам’яті про те, що він бачив, сімдесяти сувоїв Святого Письма та маленької скриньки землі, яку він надряпав з-під попелу й уламків в Єрусалимі.

На найвищому місці Аппієвої дороги, там, де пам’ятник Цецилія Метелла, візник зробив звичну зупинку, і Йосиф поглянув униз, на велику картину міста, яка відкривалася звідси. Був прохолодний березневий день, місто лежало на світлі, Рим, Сила, Гевура, воно розширилося сильніше, ніж тоді, коли він його залишав, щоб відвідати Єрусалим. Тепер він міг здобути те, про що мріяв тоді, коли вперше дивився з Капітолію на місто, треба було тільки простягти руку. Цезар і принц просили його про його слово, про слово та дух східної мудрості.

Йосиф гірко стулив губи. На жаль, великий доктор Йоханан бен-Заккаї має рацію. Те, що здавалося йому тоді кінцем, є тільки початок. Сполучити східну мудрість зі західною технікою — це справа, до якої треба прикласти багато важкої праці, а блиску в ній мало.

Візок рушив далі, він спинився біля воріт. Йосиф не сповістив Доріон, що він прибуде. Він любить Доріон, він не забув її образ, як вона вперше стояла перед ним із кішкою на руках, її тонкий любий голос маленької дівчинки, і не забув, як вона припала до нього своїм довгим смаглявим тілом бурхливо, безсило, віддано. Але тепер було так багато баченого між ним і нею, були речі, з яких вона виключена. Він хоче почекати, не хоче будити в ній надії, хоче бачити, відчути, чи є ще те струмуюче між ним і нею, яке було тоді.

Дім Доріон маленький, привабливий, новітній. Невільник-швейцар питає Йосифа про його бажання. Йосиф називає своє ім’я, швейцар низько схиляється, біжить геть. Йосиф стоїть сам у приймальні. Він хмурніє. Навколо все прикрашене картинами, статуями, мозаїкою, можливо, роботи цього Фабулла. Що йому тут? Він не може тут жити.

Й от приходить Доріон. Як тоді, легка та чиста зводиться на її крутій дитячій шиї довга тонка голова з великим ротом. Вона стоїть і дивиться на нього своїми очима кольору моря, які помітно стали темніші. Вона хоче усміхнутися, але вона зовсім слаба, вона не може усміхнутися. Вона так довго чекала на нього, і тепер, велика дяка богам, він тут. Вона боялася, що ця відворотна Юдея проковтне його назавжди, й от, велика дяка богам, він прибув. Вона блідне, спочатку навколо рота, потім на всьому лиці, вона невідривно дивиться в його обличчя, ступає до нього, кричить коротким різким криком і падає, він мусить її тримати. Це жовто-смаглява шкіра дівчини, яку він любить. Вона солодка та гладенька, й яка ж вона холодна, ця шкіра, бо дівчина любить його.

Хвилини минали, а вони обоє не сказали ще жодного слова. Вона є вся солодкість світу. Коли вона впала на нього, смертельно зблідла, безсила від збудження, у нього ослабли коліна. «Ти не повинен одружуватися з ними». Перед ним стоїть його книга, голий ландшафт із наповненим трупами яром, храмова гора, палаюча аж до основи. Для чого неподобна мозаїка навкруг, ці банальні веселі картини хатнього життя? Що йому тут? Що хоче жінка? Він тут цілком чужий.

— Ти тут цілком чужий, — каже вона, це перше слово, яке вона промовляє до нього за рік.

Вона тримається за його плечі, вона простягла руку, вона дивиться йому в лице. Вона каже:

— Ти тут зовсім чужий, — вона відзначає це твердо, серйозно, без нарікання.

Вона любить його, тому вона це знає. Маленькі втіхи, маленька брехня були тут цілком марні.

— Так, — відповідає він, — я не можу тут жити. Я не можу тепер жити з тобою, Доріон.

Доріон не заперечує жодним словом. Вона відчуває, цей не є більше її Йосифом, він інший, сповнений тим баченим, яке не є її. Але вона належить йому, коли він показується і в цій постаті, вона твердо гнучка та мужня, вона доможеться його і в цій постаті. Вона не затримає його.

— Коли ти мене побажаєш, поклич мене, — каже вона.

Йосиф іде. Він почуває себе дуже чужим у Римі. Він проходить вулицями, крізь колонади. Коли бачить знайомі обличчя, то відвертає голову, він не хоче ні з ким говорити. Поміркувавши, він вирішав піти до Клавдія Реґіна.

У видавця втомлений вигляд, всі частини його м’ясистого лиця обвисли.

— Привіт тобі, прибульцю, — оскалюється він. — Ну, мій пророче, як з вашого книгою? Ваше пророцтво здійснилося, правда, дещо своєрідним способом. Я гадаю, ви можете тепер братися до роботи. Чи ви хочете уникнути?

— Я не уникав, — каже злісно Йосиф. — Ви не знаєте, як важко іноді було. Але я ніколи не уникав.

— Я іноді зустрічаю вашу гарну дружину, єгиптянку, — сказав видавець.

— Я не буду вкупі з Доріон, — сказав Йосиф, — доки напишу книгу.

Реґін глянув здивовано.

— Дивно, — зауважив він. — А дама ж була причиною вашої книги.

— Може, приводом, — відказав Йосиф.

— Коли ви хочете жити у мене, то мій дім у вашому розпорядженні, — сказав видавець.

Йосиф вагався.

— Я хотів би бути сам, — сказав він, — доки писатиму книгу.