Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 80)

— Я гадаю, — сказав Клавдій Реґін, — що цезар віддасть вам будинок, де він раніше жив. Будинок дещо непривітний, його величність завжди був ощадний, ви це знаєте.

Йосиф перебрався в дім. Він був великий, темний, занедбаний. Жив там із одним-єдиним невільником. Він не дбав про себе, їв тільки найнеобхідніше. Не показував жодній людині, що він у Римі. Він ходив вулицями, коли вони були найбезлюдніші, дивився підготування до тріумфального походу. Всюди працювали над помостами, трибунами. На стінах, воротах виднілися велетенські портрети Веспасіана, Тита, на биндах навколо них були написи, які славили імператорів і глузували з переможеної Юдеї. На Йосифа видивлялися гігантськи збільшені пики цезаря та принца, пусті, грубі, скривлені, все щире зникло, це були обличчя Педана.

Одного дня між колонадами Марсового поля Йосиф зустрів паланкін сенатора Марулла. Йосиф хотів швидко пройти мимо, але сенатор нагледів його.

— Ви зробили кар’єру, молодий пане, — констатував він. — Ви змінилися. Так, долю роблять голови. — Він розглядав його крізь смарагд, що робить зір гострішим. — Пригадуєте, як я вас інформував про Рим у Великому цирку? Це було п’ять років тому. Я вже тоді бачив, що вас варто інформувати. Ви в належний момент стали на правдивому боці.

Він не відпускав його, узяв його зі собою, розповідав йому. Він пише жарт, що на початку тріумфального тижня має йти в театрі Марцелла. Героєм жарту має бути юдей Сехарія, полонений, засуджений до гладіаторських ігор. Грати його має актор Деметрій Лібан. Полонений Сехарія повинен вмерти у двобої з іншим. Смертельний страх юдея, його просьби, його чекання, що, не зважаючи на все, його помилують, його фехтувальні випади та його нефехтувальні випади, — все це дає привід для дуже багатьох комічних сцен, дотепів, танців, куплетів. Питання тільки про те, який має бути кінець. Було б дуже привабливо знайти двійника Лібана, — тепер якраз дуже багатий вибір, — такого подібного, щоб власна мати не могла його розрізнити від актора, і змусити його виступати за професіонального гладіатора. З другого боку, публіка вже переситилася розпинаннями та смертю юдеїв. Можливо, краще було б помилувати полоненого Сехарію. Його радість із приводу нового життя — зовсім непоганий мотив. А на закінчення він міг би з удячності вийняти із схованки свої скарби та розподілити їх між публікою. Можна, певно, повернути справу так, щоб наприкінці залишити його висіти на хресті, і щоб прийшов хтось і зняв його, — хіба ви самі не робили щось подібне, Йосифе Флавій? — і щоб він кидав у публіку з хреста гроші, ново карбовані монети на честь перемоги.

Йосиф мусив залишитися у сенатора Марулла на вечір, повечеряти з ним. Худий, розумний пан цікавився багатьма подробицями, що стосувалися до походу, випорожнив Йосифа цілком. І він теж міг розповісти Йосифові новини. Вже встановлено, що з трьох представників Юдеї, яких вестимуть у тріумфальному поході, тільки Симона бар-Гіору віддадуть на звичайну під час тріумфу страту. Обох інших, Йоанна з Гісхали та первосвященика Фанію, після тріумфу продадуть як невільників. На них є три претенденти: Муціан, міністр Талас і він сам. Він має підставу гадати, що йому віддадуть перевагу. Дама Ценіс не дешева, але й він не скнара. Кого б йому Йосиф більше порадив, воєначальника чи первосвященика?

Другого дня Йосиф пересилив себе і відвідав актора Деметрія Лібана. Він знайшов його неймовірно постарілим і нервовим.

— А, це ви, — зустрів його актор. — Звісно, ви не могли не прийти. Власне, я на вас уже давно чекав.

Він був сповнений неприязною іронією проти Йосифа. Йосиф помалу зрозумів: цей чоловік приписує собі вину за загин храму. Він привів Йосифа до Поппеї, він по суті домігся помилування трьох, а хіба все лихо почалося не з цього саме помилування? Помилування, едикт про Цезарію, повстання, спалення храму, — це був один ланцюг. А початковою ланкою ланцюга був він. Від нього тоді залежало, чи зіграє він юдея Апеллу чи ні? Ягве поклав в його руку жереб — чи існувати храмові, чи загинути, і його нещасна рука вибрала згубу.

Він підвівся, почав промовляти велике прокляття з п’ятої книги Мойсея. Безумовно, він ніколи не бачив і не чув жодного з пророків, що, справжні та фальшиві, постали за останні десятиліття в Єрусалимі; але це були жести цих пророків, їхні інтонації в його грецьких словах. Актор Лібан не був ставний чоловік, він був правдивіше малий на зріст, але тепер височів, як похмуре дерево. «Уранці казатимеш: коли б уже вечір був! А увечері казатимеш: коли б уже ранок настав! — від страху в серці твоєму». Жахливо виходили темні клятьби із його рота, однотонно, ваговито, збентежено. «І так сталося», — констатував він іноді посеред них, тверезо, але а диким, розпачливим задоволенням.

Йосиф після цієї зустрічі з Деметрієм Лібаном два дні сидів сам у своєму великому, похмурому домі. Третього дня він перейшов мостом Емілія на другий бік Тибру між юдеїв.

Юдеї міста Риму, доки продовжувався похід, усіма способами показували урядові свою лояльність. Вони лояльні піддані ще й тепер, заколотники, зрозуміло, тільки самі винні: але вони не бояться, проте, одверто виявляти свою тугу з приводу руйнування святині. Вони не хочуть також приховувати свою огиду до того, що юдеї помагали при руйнуванні. Йосиф, прийшовши на правий берег, натрапляє тут на страшну ненависть. Всі тут тримають сім кроків відстані від нього. Він іде крізь порожній простір, між мурами зневаги.

Він повертає до дому Кая бар-Цаароне. Президент Агріппінської громади, що давніше хотів віддати йому свою доньку за жінку, стоїть проти нього, додержуючи сім кроків відстані. Обличчя хитрого веселого чоловіка було похмуре, скривлене ворожістю. Кай бар-Цаароне зробився враз дуже подібний до свого батька, древнього буркотливого Аарона. Йосиф бентежно стоїть перед цим замкнутим обличчям.

— Вибачте, — каже він і безпомічно розводить руками. — Це не має ніякої мети.

Він повертається назад. Повз шпалери смертельних ворогів проходить він юдейським кварталом, іде знову через міст Емілія.

На другому березі, коли вже він повернув за ріг і його не видно більше від юдеїв, чує він позаду ходу переслідувача, яку, здається йому, він уже чув давно. Несамохіть він хапається за свій великий золотий писемний прилад, щоб оборонятися. Тут гукає за ним голос арамейською мовою:

— Не бійтесь. Не майте страху. Це я.

Це дуже молодий чоловік, його обличчя здається Йосифові знайомим.

— Я вже вас колись бачив, — каже хлопець, — коли ви вперше були в Римі.

— Ви? — згадує Йосиф.

— Я Корнель, син Кая бар-Цаароне.

— Чого ви хочете? — питає Йосиф. — Чому не тримаєте ви сім кроків відстані?

Але молодий Корнель підходить ще ближче до нього.

— Вибачте й іншим, — просить він, і його голос звучить сердечно, довірливо, мужньо. — Інші не розуміють вас, але я розумію. Повірте мені, прошу. — Він підступає зовсім щільно до нього, дивиться на нього пильно. — Я читав ваш космополітичний псалом. Часто, коли кругом були безлад і непроглядність, я проказував його собі. Тут усе вузьке і між мурами, а ви маєте погляд у далечінь. Ви великий в Ізраїлі, Йосифе Флавій, один із пророків.

Йосифові ринула гаряча втіха крізь серце. Те, що цей молодий чоловік, який не знав про нього нічого, тільки його слово, так до нього поставився, було йому доброю ознакою.

— Я радий, Корнелю, — сказав він, — я радий дуже. Я привіз із собою землю з-під Єрусалимського попелу, я привіз сувої Письма з Єрусалима, дозволь тобі їх показати. Ходімо до мене, Корнелю.

Хлопець просяяв.

Тим часом Тит прибув до Італії. Було на Сході ще багато спокус для нього. Він імені п’ятого та п’ятнадцятого леґіонів, що мали дістати нелюбі постоянки на Нижньому Дунаї, капітан Педан просив його залишитися при цих леґіонах або взяти їх із собою до Риму. Принц ураз зрозумів, що за хитро-наївними словами старого чесного солдата крилася пропозиція проголосити його цезарем замість старого Веспасіана. Це було привабливо для Тита, але дуже ризиковано, і він не вагався відповісти такими ж наївними, жартівливими словами. Але Схід далі шанував його як самовладного господаря і Тит не зміг відмовитися від того, щоб у Мемфісі при освяченні бика Апіса надіти собі на голову діадему Єгипту. Це було необережно, це могли витлумачити погано, і принц поспішив листовно запевнити свого батька, що він, звісно, зробив це тільки як заступник. Він, зрозуміло, інакше це й не сприймав, відповів йому відразу Веспасіан, але при всій приязні наготував проти Сходу багато десятків тисяч людей.

Отже, після цього прибув Тит дуже хутко, дуже просто, майже без почту. Раз він хотів мати свій тріумф, то, за старим звичаєм, міг показатися в Римі тільки в день урочистого походу. Й от Веспасіан зустрів Тита на Аппієвій дорозі.

— Я тут, батьку, я тут, — привітав його Тит щиросердо.

— Це було б і тобі недобре, мій хлопче, — проскрипів Веспасіан, — якби ти ще довше ганяв по Сходу.

І тільки потім поцілував його.

Зразу по обіді, при Муціанові й дамі Ценіс, батько з сином мали серйозну розмову, щоб з’ясувати деякі необхідні речі.

— Ви готували вашому батькові, — почала рішуче Ценіс, — не тільки самі радості, принце Тите. Ми не без турботи вислухали повідомлення про ваше коронування у Мемфісі при освяченні бика Апіса.