Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 81)

— Я не хочу робити з бика слона, — сказав спокійно Веспасіан. — Мене дужче цікавить інше запитання. Чи справді неможливо було врятувати юдейський храм?

Вони дивилися один на одного, обидва з твердими вузькими очима.

— А ти хотів, щоб це було можливо? — перепитав через якусь хвилину Тит.

Веспасіан кивнув головою.

— Коли поліцейський захід проти Єрусалима, — сказав він хитро та розважно, — справді мав перетворитися у похід і закінчитися тріумфом, який я зажадав для нас обох від сенату, тоді це, певно, не було можливо.

Тит почервонів.

— Це було неможливо, — сказав він коротко.

— Отже, вважатимемо, — констатував, оскалившись, цезар, — що це було неможливо. Інакше ти пощадив би храм уже заради дами Береніки. І тут ми підходимо до другого пункту, що нас усіх тут дуже цікавить. Дама Береніка є видатний екземпляр жінки. Що ти хотів її мати при собі під час цієї нудної поліцейської кампанії, я можу зрозуміти. Тільки, чи повинен ти її мати при собі і в Римі? — Тит хотів відповісти, але Веспасіан, тільки зовсім тихо сопучи та невідривно дивлячись на нього своїми твердими сірими очима, не дав йому говорити. — Вважай, — продовжував він, умовляючи, по-товариському, — тут моя Ценіс є проста особа, еге ж, стара дійнице? Без претензій, без великого титулу. Вона приносить мені купу грошей; багато чого мої старі очі вже не бачать, а вона до того додивиться. Проте увесь Рим ставиться до неї з прихильністю, оскільки не доводиться платити їй комісійні. Вона римлянка. А твоя юдейка, ця принцеса з її величною ходою й усім її східним єством — це інше: ми ще молода династія, мій сину, я перший, а ти другий, ми не можемо дозволити собі цю екстравагантну даму. Я кажу це тобі по-доброму, але дуже серйозно. Нерон міг собі це дозволити, він був чоловіком зі старої родини. Але коли ти або я це робимо, тоді це викликає у римлян досаду. Викликає, мій хлопче. Скажи ти, Ценіс, скажіть ви, старий Муціан: чи викликає це досаду, чи ні? Ти чуєш, це викликає досаду.

— Я хочу тобі дещо сказати, батьку, — почав Тит, — і в його голосі чулися ті тверді звуки, які бувають при команді. — Я міг в Александрії надіти на голову обруч. Леґіони хотіли цього. Я був близький до цього. Принцеса мусила сказати тільки слово, й я б це зробив. Принцеса цього слова не сказала.

Веспасіан підвівся. Тита повідомляли, що він дуже постарів; але це були, вочевидь, тільки розмови, принаймні тепер цей сабінський мужик був твердіший, ніж будь-коли. Він підійшов зовсім близько до свого сина, вони стояли один проти одного, два дикі, дужі звірі, нахиливши голови для стрибка. Муціан дивився зацікавлено, обличчя його тіпалося, круг твердого вузького рота зміїлася збуджена усмішка. Ценіс хотіла кинутися між ними. Але старий пересилив себе. — Те, що ти мені повідомляєш, — сказав він, — дуже цікаве. Але тепер в усякому разі ти вже не в Александрії; а тут, у Римі, коли навіть твоя гідна любові подруга побажала б цього, навряд чи спаде тобі в голову зсадити мене. Так от, — він сів, злегка крекчучи, тер свою подагричну руку, умовляв розсудливо. — Тримати її як маленьку дівчину ти не зможеш. Дама хотітиме показуватися з тобою, вона має право, вона принцеса з набагато старішого дому, як ми. Але римляни не простять тобі цієї жінки, повір мені. Ти хочеш, щоб у театрі лунали дотепи про тебе? Хочеш ти, щоб під час тріумфу про тебе й даму співали куплети? Чи ти хочеш це заборонити? Будь розсудливим, мій хлопче. Це не годиться.

Тит жував свій гнів.

— Ти її з самого початку терпіти не міг.

— Правда, — сказав старий. — Але вона мене теж. Якби йшло так, як їй хотілося, тоді б ми тут не сиділи. Я міг би сказати пару справді добрих дотепів. Але я ковтаю їх. Дама твоя мила, я нічого не маю проти неї. Але я не хочу, щоб вона була в Римі. Повідом їй це. Це було безглуздя, що ти привіз її з собою. Вона може робити що хоче, але з Італії вона повинна зникнути. Скажи їй це.

— І не подумаю, — заявив Тит. — Я хочу зберегти цю жінку.

Веспасіан дивився на свого сина, той мав у очах те божевільне, безумне, чого цезар боявся вже в матері хлопця, Домітіллі. Він поклав йому руку на плече.

— Тобі тридцять, мій сину, — нагадував він. — Не будь малим хлопцем.

— Можу я зробити пропозицію? — втрутився гнучкий Муціан.

Він виступив уперед із палицею за спиною. Тит недовірливо дивився на його рот. Сенатор Муціан тримався як людина похилого віку, але явно було, що він це тільки удає старість, щоб підкреслити своїм виглядом Веспасіанову бадьорість, і імператор, хоч і добре розумів це, все ж таки сприймав зі задоволенням.

— Взаємини між цезарем Титом і принцесою, — говорив Муціан, — збуджують незадоволення. Щодо цього його величність безумовно має рацію. Але тільки тому, що принцеса належить до бунтівливого народу. Ми тут знаємо, що принцеса є одна з цілком лояльних юдейських підданих. Але римський народний глузд не робить ніякої різниці між юдеєм і юдеєм. Треба довести, що принцеса ясно та недвозначно належить до нас. Я гадаю, для того досить, щоб вона була на тріумфі в ложі.

Всі обмірковували зміст цієї пропозиції. Тоді, вважав Веспасіан, його розумний друг заведе юдейку в таку ситуацію, з якої дуже важко знайти вихід. Його пан син не зможе відхилити Муціанову пропозицію. Що повинна Береніка робити? Буде вона на тріумфі над своїми власними людьми, тоді вона стане перед очима римлян смішною. Титові тоді неможливо буде думати про те, щоб з нею одружитися. І Ценіс це враз втямила:

— Коли жінка належить чоловікові, — підтримала вона рішучо, переконливо та банально пропозицію Муціана, — тоді вона повинна мати мужність всюди стояти з ним.

Усі напружено чекали, що скаже Тит. Проти аргументу дами Ценіс він не міг нічого заперечити. «По суті вона правду каже, — думав він. — Коли хтось святкує тріумф, тоді він має право, щоб його подруга, яку він хоче зробити своєю дружиною, дивилася на цей тріумф. Порозумітися з нею щодо цього не буде приємністю. Але це приємніше, ніж відсилати її». Він бурчить ще трохи, що не можна вимагати цього від принцеси. Інші пояснюють, що тоді не можна вимагати від римлян прихильності до принцеси. Він міркував так і так. Вона має свої східні почуття, пустельницькі настрої. З другого боку, вона має розуміння реальності. Через півгодини розмови Тит погоджується: або принцеса буде в цезарській ложі на тріумфі, або вона залишить Італію.

Він просить Береніку до себе. Сподівається, що покінчить справу за перші п’ять хвилин. У передпокої, чекаючи на неї, він вирішує ще раз ставитися до всього якомога легше, як до речі, що сама собою розуміється.

Але от Береніка тут, вона радісна та водночас серйозна, її велика смілива голова схиляється довірливо до нього, її тьмяний голос говорить до нього, і йому враз здається його намір неможливим. Як повинен він поставити цій жінці таку незграбну вимогу? Він набирається смілого духу, не треба тільки довго готуватися, він повинен зважитися враз; це так, як затримують довго дихання, щоб рішуче кинутися в дуже холодну воду.

— Тріумф, — каже він, і його голос виходить розмірно вільно, він не повинен відкашлюватися, — тріумф остаточно тепер призначено через десять днів. Я побачу тебе в ложі, Нікіон?

Це, власне, пройшло досить гладенько, він тільки говорив перед собою, не дивлячись на неї, і тепер її не бачить.

Береніка блідне. Це добре, що вона сидить, бо інакше вона впала б. Цей чоловік зрубав гай біля Текоа, потім узяв її силою, потім допустив, що храм згорів. І вона, вона тоді не казала «ні», вона завжди казала «так», вона все проковтнула, вона не пішла від цього чоловіка, вона терпіла його широке мужицьке лице, його брутальність, його дитяче примхливу жорстокість, його дрібні зуби. Вона вдихала запах крові, запах пожежі, вона відмовилася від пустелі, від голосу свого Бога. І от цей чоловік пропонує їй дивитися з Ложі його тріумф над Ягве. Власне, він діє послідовно, і для римлян це може бути пікантним додатком до його тріумфу, коли вона, макавейська княгиня, коханка переможця, дивитиметься разом із ними. Але вона не дивитиметься. Це можна було б витримати, щоб іти в тріумфальному поході, в кайданах, між полоненими. Але добровільно сидіти в ложі переможця, додавати соусу до його печені, ні, ні.

— Дякую тобі, — каже вона; її голос тихий, але тепер дуже хрипкий. — В день тріумфу я не буду більше в Римі. Я поїду до свого брата.

Він бачить це, бачить, що вразив жінку в серце.

Він не хотів цього. Він не хотів нічого з того, що заподіяв їй. Але завжди він перебирає міри. От і тепер. Його батько штовхнув на це, а він проти того не опирався. Вона з такої легкої, ніжної матерії, а він сам такий твердий і грубий, і завжди дізнається про це занадто пізно. Як міг він вимагати, щоб вона дивилася на цей дурний тріумф? Він сам відмовиться від тріумфу, він захворіє. Він запинається, занадто поспішає. Але він говорить у порожнечу, вона вже вийшла, вона зникла.

Його обличчя перекошується в дикому шаленстві. Зі свого дрібнозубого рота він виригає солдатські прокляття проти жінки, проти її ненатуральної східної манірності. Чому вона не може дивитися на тріумф? Хіба інші, германські княгині, наприклад, не дивилися на тріумфи, у яких вели в кайданах їхніх власних синів, братів, племінників? Він не повинен був датися спантеличити себе, він повинен був поводитися з нею як мужчина. Це не трудно — приписати їй нелояльність, якийсь бунтівничий вчинок, оповістити її полоненою, провести її саму в тріумфальному поході, в кайданах, і потім, до останку принижену, підняти з бруду, м’яко, сильно, з добротою, як личить мужчині. Тоді знатиме вона нарешті своє місце, ця гордовита.