Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 78)

— Я прошу цього чоловіка, — сказав Йосиф і простяг свою табличку.

— Коли хочете, — сказав ввічливо полковник Фронто. — Тепер ви маєте ще шість штук, — констатував він і зробив на табличці свою позначку.

Йосиф провів склодува Алексія у свій намет. Він із ніжністю дбав про виснаженого, сумного чоловіка. Алексій розповів, як він при вступі римлян потяг свого батька в підземелля, щоб урятувати його й себе. Старий Нахум упирався. Якщо він загине в домі у Провулку мироробів, тоді є невеличка надія, що хтось його знайде та поховає. А як помре він у підземеллі, тоді лишиться він там непохований, не буде над ним землі, і його обличчя при воскресінні загубиться. Зрештою він, умовляючи та силуючи, провів старого в підземелля, їхній факел скоро погас, і вони загубили один одного. Його самого через якийсь час вистежили два солдати. Вони, лоскочучи його мечами, випитували його, де він сховав своє добро, і він мусив показати їм якусь дещицю. Гадаючи, що він має багато більше, вони залишили його при собі і не послали в депо. Обидва були веселі, уважливі хлопці, і насамперед із двома солдатами можна говорити, а з депо, з римською армією говорити не можна. Він мусив розповідати їм жарти. Коли жарти їм не подобалися, тоді вони прив’язували його за руки та ноги до деревини, животом униз, і розгойдували. Це було неприємно. Але зазвичай його жарти їм подобалися. Обидва солдати не були з найгірших, можна було їх терпіти. Більше, ніж тиждень тягали вони його з собою, змушували показувати іншим різні кунсштюки, розповідати свої жарти. Юдейський акцент його латині забавляв їхніх товаришів. Вони прийшли нарешті до думки, що він схильний бути швейцаром, і хотіли тримати його при собі доти, доки зможуть продати його як швейцара. Це було непогано. Це було краще, ніж закінчити свої дні десь на єгипетському руднику або сирійській арені. Але потім обидва його хазяїни спустилися вдруге в підземелля, не повернулися більше звідти, а їхні товариші по намету передали його в депо.

— Все це сталося зі мною, — міркував Алексій, — через те, що я не слухався розуму. Якби я свого часу виїхав із Єрусалима, тоді мав би принаймні дружину та дітей, але я хотів мати все, я хотів мати батька та брата. Я загордився.

Він просив Йосифа, щоб той дозволив подарувати йому муринову вазу. Так, цей розумний Алексій завжди ще має резерви. Він багато врятував, казав він гірко, тільки найважливішого врятувати не зміг. Його батько Нахум, де він? Його дружина Ханна, його діти, його гідний любові, запальний, безумний брат Ефраїм, де вони? Він сам, Алексій, вистраждав стільки, що це над людську силу. Він вироблятиме скляний посуд та інші гарні речі. Але він не має милості та благословення від бога, він ніколи не наважиться знову народити для цього світу дитину.

Другого дня Йосиф знову йшов через депо полонених. Він мав тепер тільки шість людських життів у руці, він не міг їх віддати, доки не знайде одного, певного. Але як повинен він серед мільйона вбитих, полонених, нещасних, знайти свого єдиного? Це однаково, що шукати єдину рибину в морі.

Коли Йосиф прийшов знову й третього дня, полковник Фронто почав із нього сміятися. Його радує, сказав він, що Йосиф показує до свого товару більше інтересу, ніж буд-який торговець невільниками.

Йосиф не турбувався тим. Він шукав і увесь цей день. Марно.

Пізно увечері він довідався, що в результаті наскоку в підземелля приведено звідти вісімсот полонених, яких полковник Фронто негайно велів розіп’ясти. Йосиф ліг уже спати, він був втомлений і виснажений. Проте зібрався в дорогу.

Була глибока ніч, коли він прийшов на Оливну гору, де відбувалися страти. Густо стояли тут хрести, багато сотень. Де давніше були оливкові тераси, магазин братів Ханан, вілли первосвященицької родини Боет, всюди тепер зводилися хрести. Голі, посічені бичами чоловіки висіли на них, скорчені, із скошеними головами, обвислими щелепами, свинцевого кольору повіками. Йосиф і його супутники освітлювали окремі обличчя, вони були жахливо скривлені. Коли світло падало на обличчя, тоді розіп’яті починали говорити. Деякі кляли, більшість бурмотіла своє: «Слухай, Ізраїлю». Йосиф був неймовірно втомлений. Його спокушало сказати: «Зніміть того, зніміть того!» — без вибору, щоб тільки покласти край страшним розшукам. Табличка, що давала йому силу, ставала дедалі важчою. Тільки геть звідси, тільки мати змогу заснути. Досягти числа сімдесят сім, і тоді він позбудеться таблички. У намет, впасти, спати.

І потім він знайшов того, кого шукав. Навколо щік Жовтолицього колосилася заплутана борода. І обличчя не було більше жовте, навпаки, воно було сіре, товстий розпухлий язик висів із розкритого рота. «Зніміть! Негайно зніміть!» — сказав Йосиф, він сказав це дуже тихо, це коштувало великого труду — говорити, це давило його, підступало до горла.

Профоси вагалися. Треба спочатку покликати полковника Фронто. Це тривало болісно довго для йосифового нетерпіння. Йому здавалося, що Жовтолиций помре, поки він тут чекав біля його ніг. Це не повинно було статися. Велика розмова між ним і Юстом не закінчена. Юст не смів померти, доки вона не закінчиться.

Нарешті прийшов Фронто, заспаний, сердитий, у нього був напружений день. Проте ввічливо, як завжди, він слухав Йосифа. Зразу віддав наказ зняти чоловіка та передати його Йосифові.

— Тепер ви маєте ще п’ять штук, — констатував він і зробив свою позначку на табличці.

— Зніміть! Зніміть! — звелів Йосиф і показав ще п’ятьох.

— Тепер ви не маєте більше жодного, — констатував полковник.

Жовтолиций був прибитий цвяхами, це був гуманніший спосіб, але тепер для знімання був далеко гірший. Жовтолиций висів п’ять годин, для дужого чоловіка це небагато, але Жовтолиций не був дужим чоловіком. Йосиф послав по лікарів. Жовтолиций опритомнів від болю, потім знову впав у непритомність, потім біль його знову очутив. Лікарі прийшли. Йдеться про юдейського пророка, сказали їм, якого зняли з хреста з наказу принца. Таке не часто стається, і це були найкращі лікарі табору, які зацікавилися таким випадком. Йосиф напосідав на них. Вони висловлювалися стримано. Раніше, ніж за три дні, вони не зможуть сказати, чи виживе чоловік.

Йосиф ішов поруч із ношами, на яких несли Юста в табір. Юст не впізнав його. Йосиф був смертельно втомлений, але його огорнув спокій, у його серці лунали слова похвали з приводу врятування з великої небезпеки. Сон не відсвіжував би його, їжа не насичувала б, книги не давали б ніякого пізнання, успіх ніякого задоволення, якби цей Юст помер або зник. Він лежав би поряд із дівчиною Доріон без щастя, писав би свою книгу без щастя. Тепер цей чоловік тут, із ним можна помірятися, а це єдине, що мало вагу. «Ваш доктор Йосиф — негідник». Слово має інший смак у роті, ніж у вухах, про це мусив би подумати чоловік. Великий спокій у Йосифові, задоволення, легкість. Він засинає, спить добре та довго, майже до півдня.

Він підходить до ложа Юста. Лікарі все ще мовчать. Йосиф не відходить від ложа. Цілий день Жовтолиций лежить непритомний. На другий день він починає марити, його вигляд повен жаху. Лікарі знизують плечима, не сподіваються більше, що він виживе. Йосиф сидить біля ложа. Він не їсть, не переодягається, щоки його заросли. Він сперечається з Ягве. Для чого він пощадив його, вивів із багатьох диких небезпек, коли він тепер не дає йому закінчити велике змагання з Юстом? Принц посилає по нього. Береніка посилає до нього, чи не прибув би він до Текоа. Йосиф не слухає. Він сидить біля ложа Юста, невідривно дивиться на хворого, повторює розмови, які він з ним мав. Велика розмова ще не закінчилася. Юст не сміє вмерти.

На четвертий день лікарі ампутують чоловікові половину лівої руки. На восьмий вони оповіщають, що він врятований.

Йосиф, як тільки минула небезпека для Юста, відійшов від його ложа, залишив для нього певну суму грошей і більше не клопотався цим чоловіком. Так любив він виставляти себе в вигідному світлі, але тепер не хотів показуватися Юстові. Велика розмова з Юстом відбудеться одного дня, і цього цілком досить.

В цей час Тит попросив Йосифа про одну послугу. Принц радів із того, що він досяг у Текоа; але він почувався завжди непевним у всьому, що стосувалося цієї юдейської жінки, і він не зважувався на дальше. Що має бути, коли він залишить тепер Юдею? Він доручив Йосифові довідатися в Береніки, чи хоче вона поїхати з ним до Риму.

У занедбаному домі в Текоа стояли одне навпроти одного Йосиф і Береніка, один такий же нужденний, як і друга. Хіба все їхнє життя, те, що вони перекинулися до римлян, не мало змісту тільки як намагання врятувати храм? Храм загинув, вони тепер черепашки без оболонки. Але вони з однакової матерії і вони не соромляться одне перед одним своєї наготи. Вони розважливо споглядають своє неприкрите убозтво. Тепер ідеться про те, щоб, не маючи підпори в своєму племені, власними здібностями створити собі новий ґрунт. Він має свою книгу і своє честолюбство, вона має Тита та своє честолюбство. Майбутнє їх обох — Рим.

Так, зрозуміло, вона поїде до Риму.

Для принца згода жінки була великим задоволенням. Він почувався вдячним перед Йосифом.

— Ви, здається, мали ґрунти в Новому місті, мій Йосифе? — спитав він. — І від вашого батька мусили успадкувати землю. Я маю всю землю в Єрусалимі вивласнити для леґіонів, які залишаю тут гарнізоном. Дайте мені докладний обрахунок ваших втрат. Я дам вам на заміну маєтки з конфіскованих земель.