Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 74)

З тріском роздиралися великі завіси, їхні тліючі клапті злітали в повітря. З грюкотом падали балки храмової будівлі, уламки мурів. Поки нарешті пролунав звук, потужніший, ніж гугіт полум’я, падіння балок, дикий спів солдатів, крик умираючих, — звук ріжучий, ревучий, стогнучий, що страшно й огидно відбивався від навколишніх гір. Це гула стоголоса лопатна сурма. Солдати намагалися витягти цей безглуздий дивогляд, але потім кинули, як річ, що не має ніякої цінності, в полум’я, й от полум’я шугнуло в неї, і від того зазвучала сурма.

Це звучання немов збудило Верхнє місто, що після того, як юдейські солдати зруйнували місток до храму, відокремлено лежало на своєму горбі. Зголоднілі, виснажені з Верхнього міста бачили дим, бачили перший огонь, бачили потім полум’я, доки поступово вся біла храмова гора палала аж до основи. Із їхніх висхлих горл не виривався навіть слабенький зойк. Але коли заревіла могутнім криком лопатна сурма, з їхніх тіл прорвалося останнє життя, і зі зойків сотень тисяч у Верхньому місті постав тепер крик — пронизливий, безперервний, розжарений, і гори сприймали цей крик і повертали його назад.

Цього дня багато людей із Верхнього міста прибуло до храму. Їх покликав доктор Ніттаї. Він мав видіння і чув голос. Він пройшов через Верхнє місто, виснажений, проте впертий, і говорив до мас, що вони повинні піднятися до храму, де їм сьогодні з’явиться Ягве як спаситель і визволитель. Стільки віри та владності було в голосі одержимого чоловіка, що хто тільки міг плентатися, ішли за ним. Їх було багато сотень. Споміж цих віруючих тільки деякі змогли, коли військо відступало, врятуватися разом із ним; бо місток до Верхнього міста від храму був вузенький, військо потребувало його для себе, а пройшовши, зруйнувало його. Зверху, від храмової будівлі, йшли полум’я та римляни. Віруючим нічого не залишалося, як рятуватися в найнижчий район храму, до великої колонади південного краю, безпосередньо біля провалля.

Римляни, відігнавши юдеїв із середини храму, протислися тепер до цього найнижчого району. Вони йшли сходами вниз, вони бачили тих, що в галереї, чоловіків, жінок, дітей, значних і маленьких людей, їх було дуже багато, цілі купи живого м’яса. Хоч ціна на невільників через багато полонених надзвичайно впала, все-таки тисячі в галереї становили якусь цінність. В найгіршому випадку їх можна було продавати дюжинами упорядникам ігор. Але солдати не хотіли тепер мати справу з будь-якими обрахунками. Вони хотіли тепер особисто навтішатися. Вони купили цю змогу дуже дорого.

Люди з п’ятого загородили колонаду. Юдеї мали перед собою римлян, а за собою — провалля. Підійшли офіцери, полковники, генерал десятого Лепід. Вони віддали наказ чекати, треба було одержати розпорядження полководця. Але люди з п’ятого зовсім не думали про те, щоб чекати. Вони якраз відібрали значки, які десятий втратив чотири роки тому, і от тепер їм мали зіпсувати перед генералом десятого таку прекрасну розвагу! Вони аж ніяк не були непокірні, вони тільки сміялися добродушно. Та й самі пани не думали про те, що армія має взяти цю масу живого м’яса. Вони по-знавецькому стали перед колонадою у чотири шеренги, потім підпалили кедрові крокви даху. Це справді була грандіозна забава, як ті там, у галереї, почали танцювати, як перші кидалися в провалля або намагалися пробитися крізь ряди солдатів, як їх убивали, як вони вагалися, чи стрибнути їм у провалля, чи загинути від меча або вогню. Збуджено спостерігали солдати, з яким трудом замкнуті тут приходили до певного рішення. Зі задоволенням чули леґіони стародавній смертний крик юдеїв: «Слухай, Ізраїле, Ягве єдиний». Вони часто його чули, але ніколи не кричали його так багато людей одразу. Ягве, Ягве — перекривляли вони, Яг, Яг, кричали вони по-ослиному.

Серед замкнених тут були два пани з Великої ради, яких полковник Паулін знав особисто, Меїр бар-Бельгас та Йо-сиф бар-Далеус. Паулін запропонував обом вийти, здатися йому. Він обіцяв їм пощаду. Але вони залишилися аж доки колонада обвалилася, вони хотіли загинути разом із іншими, вогненною жертвою Ягве.

Священики, яким випало служити, виконували функції своєї служби так, наче нічого виняткового навкруг них не діялося. Вони одяглися, очистили вівтар, принесли святі приряди, як це робили щодня. Уже було там перше полум’я, уже були там перші римляни, священики проходили крізь натовп так, немов нічого не бачили.

Спочатку римляни не зачіпали одягнених у біле зі священицькими поясами. Потім вони стали їх убивати, як і інших. Вони з певним задоволенням дивилися, що чоловік, який носив блакитний пояс цього Ягве, коли вганялося йому в тіло залізо, вмирав так само, як і інші.

Йоанн із Гісхали, коли відступав із храму зі своїм військом, запропонував первосвященику Фанії взяти його зі собою. Але Фанія відмовився. Якби він міг тільки дізнатися, що Ягве хоче від нього! Це дуже важко, що Ягве дав йому тільки обмежений розум. Як прекрасно було б, коли б він міг залишитися будівельним робітником. Тепер блукає він навкруги, безпорадний, плаксивий, його смутні, карі очі шукають, у кого б міг він спитати поради, він злякано прислухається, чи не говорить у нього всередині голос Ягве, але не може нічого почути. Усе це тільки тому, що він, послухавшись скарбника, звелів однести свій священний убір, кожна з восьми частин якого очищає від важкого гріха, у неприступну схованку. Якби був тепер на ньому цей убір та священні самоцвіти великої служби, тоді язики полум’я лягали б біля його ніг, як слухняні собаки, а римляни падали б мертві.

Разом із іншими священиками він потрапив у руки римлян. Солдати намірялися повбивати священиків. Ті просили пощади. Кричали, що між ними первосвященик. Солдати відвели їх до Тита.

Тит поспішав, його знайшли біля південних воріт храму. Серед тих, хто його оточували, був генерал Літерн. Принц бачить, як генерал напружено поглядав на нього з ледве помітною усмішкою. Цей Літерн тоді на воєнній раді не міг зрозуміти, як це він домагається пощадити храм, він, певно, мав його за слабосилого естета. Отже, цей телепень — первосвященик.

— Збережіть його, — каже Тит, — я хочу провести його в тріумфі.

Потім він бачить інших священиків, двадцять виснажених нужденних тіл, які тремтять, у своїх білих урочистих, занадто широких убраннях. Його лице стає примхливим, злим, дитячим. Він відвертається. Налагодившись іти, каже через плече до священиків:

— Я, можливо, подарував би вам життя, панове, заради вашого храму. Але після того, як Бог явно не має наміру тримати свій храм, вам годиться як священикам загинути разом із цим храмом. Хіба я не правий, панове?

Він іде, і профоси хапають священиків.

Як і інші священики, старий доктор Ніттаї, після того, як привів своїх віруючих до храму, серйозно й упевнено підготувався до своєї служби. Спалахнуло полум’я, а його старе похмуре обличчя усміхалося. Він, знав, сьогодні має явитися знак. Коли загорілася храмова будівля, він не тікав, як інші, через двір, навпаки, він і ще вісім священиків підіймалися сходами храму вгору. Добре було підійматися, тепер іще вони були у спорудженій людськими руками будівлі, але зараз вони будуть угорі, під небом, близько до Ягве.

Й от вони вже на даху, на найвищому шпилі храму, під ними полум’я та римляни. Крик умираючих, грубий спів леґіонів долинав знизу, з Верхнього міста різко звучав розжарений крик. Тоді зійшов дух на тих, хто на шпилі, голод створив для них видіння. Хитаючись, у такт, вони промовляли пісні війни та перемоги з Письма. Зривали золоті вістря, припасовані на даху храму для захисту його від птахів, і кидали їх на римлян. Вони сміялися, вони були над полум’ям, а над ними був Ягве, і вони відчували його дихання. Коли надійшла година священицького благословення, вони підняли руки та розставили пальці, як приписано, і кричали крізь тріскуче полум’я священицьке благословення та заключну молитву; легко й радісно було в них на душі.

Коли вони скінчили, Ніттаї взяв важкий ключ від великих храмових воріт, підняв його високо, так що всі навколо бачили його, і гукнув:

— О, Ягве, ти не визнав нас за гідних керувати твоїм домом. О, Ягве, візьми ключ назад.

Він підкинув ключ угору і гукнув:

— Ви бачите, ви бачите руку?

І всі бачили, як спустилася в неба рука і вхопила ключ.

Потім крокви затріщали, дах обвалився, і вони вважали, що вмирають благословенною смертю.

Незадовго до півдня Педан кинув факел. О п’ятій годині по півдні горіла вже вся гора. Перший із постів огневого телеграфу, які Тит звелів поставити, побачив вогонь, і, як спустилися сутінки, дав свій сигнал: храм упав. І запалилися дальші вогні, і ще дальші, і за годину знала це вся Юдея, вся Сирія.

В Ябне дізнався великий доктор Йоханан бен Заккаї: храм упав. Маленький древній старий розірвав своє вбрання та посипав попелом свою голову. Але ще на цю ніч скликав він засідання.

— До сьогодні, — повідомив він, — Велика рада Єрусалиму мала силу тлумачити слово Боже, визначати, коли починаються часи, коли місяць новий, коли повний, що правда і що неправда, що святе і що не святе, мала владу в’язати й розв’язувати. Від нині це право й обов’язок має рада Ябне.

— Наше перше завдання — твердо встановити, доки поширюються межі Святого Письма. Храму більше немає, вся наша держава є віднині Письмо. Наші книги — це наші провінції, наші речення — наші міста та села. До сьогодні слово Ягве перемішане було з людським словом. Тепер треба аж до йоти розмежувати, що належить до Письма, а що — ні.