Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 75)

— Друге наше завдання — зробити коментар докторів тривалим на всі часи. До сьогодні лежали на тому прокляття, хто передавав святий коментар інакше, як тільки з рота в рот. Ми знімаємо це прокляття. Ми хочемо записати 613 заповідей на доброму пергаменті, де вони починаються і де вони кінчаються, обгородити й обмурувати їх, щоб Ізраїль стояв на них вічно.

— Ми, сімдесят один, є тепер усе, що залишилося від держави Ягве. Очистьте ваші серця, бо ми є держава, триваліша за Рим.

Вони сказали «амінь». Вони визначили ще цієї ночі: двадцять чотири книги священні, чотирнадцять книг, які багато хто вважав за священні, вони виключили. Була гаряча суперечка за них, але вони гостро пильнували, щоб лишити тільки слово Ягве, як воно їм передане, а не власну суєтну мудрість. Сон перейшов над ними, вони почували себе одержимими Ягве, коли провадили цей вибір, що мав бути обов’язковим на всі часи.

Вони розійшлися, коли вже зійшло сонце. Тільки тепер відчували знемогу, але хоч і дуже боліло їм руйнування святині, це була не нещаслива знемога. Коли інші вже вийшли, Арах, учень великого доктора Йоханана бен-Заккаї, нагадав йому:

— Ви ще не продиктували мені на сьогоднішній день приповість, мій докторе й пане.

Великий доктор поміркував якийсь час, потім продиктував:

— «Коли тебе покличуть на обід до якогось володаря, то тобі встромлять у горло ніж, ще поки ти встигнеш кинути жадібним оком на його ласощі, бо вони дуже облудні».

Арах дивився у втомлене, гірке обличчя великого доктора; він зрозумів, що його брав страх за свого улюбленця Йосифа бен-Маттіаса, що він боявся за нього в своєму серці.

Й от стався загин храму 29 серпня 823 року після заснування міста Риму, 9 аба 3830 року юдейського літочислення. І 9 ж аба було це, коли перший храм зруйнував Навуходоносор. Цей другий храм простояв 639 років 1 місяць і 17 днів. Увесь цей час безперервно щовечора та щоранку приносилася огненна жертва на честь Ягве, багато тисяч священиків виконували обряди, як вони прописані у третій книзі Мойсея і до дрібниць розтлумачені кількома поколіннями докторів.

Храм горів ще два дні і дві ночі. На третій день із багатьох його воріт стояло тільки двоє. Посеред уламків на міцних брилах жертовного вівтаря, що самотньо та марно височів навпроти східних воріт, римляни встановили свої орли і приносили їм жертву перемоги. Коли більше, ніж шість тисяч ворожих трупів вкривало поле бою, тоді армія мала звичай проголошувати свого полководця імператором. І от тепер Тит на височині вівтаря приймав ушанування від свого війська.

З маршальським жезлом у руці, з червоною воєначальницькою мантією на плечах, маючи позад себе золоті орли, стояв тепер там, де недавно підіймався до Ягве стовп кадильного диму, він, ідол у плоті, замість невидимого Бога. Леґіони проходили мимо, вони потрясали щитами, кричали: «Привіт тобі, імператоре Тит». Цілі години залізне бряжчання та радісні вигуки його солдатів наповняли вуха Тита.

Він жадав цієї години відтоді, як в Александрії його батько доручив йому провадити цей похід. Але тепер він залишався холодним. Береніки не було, Береніка втекла, побачивши, як горить святиня, втекла від нього, хто зламав своє слово. Чи зламав він його насправді? Він дав ясний наказ — пощадити храм. Це були боги, що вирішили інше, імовірно, і сам юдейський Бог, розгніваний на святотатство та опоганення свого народу. Ні, не він, полководець, винен у загибелі святині. Він вирішив так з’ясувати події, щоб усьому світові це було ясно.

Деякі полонені юдеї показали, що пожежа почалася у дров’яній коморі. Вони нібито намагалися гасити, а римські солдати кидали нові запалюючі головешки у стоси дров. Це могли зробити тільки солдати пожежних та очисних команд. Тит влаштував воєнний суд над Педаном і його людьми, в якому сам головував.

Незадовго перед початком суду він мав розмову з маршалом Тиберієм Александром.

— Ви ненавидите мене, — спитав він маршала, — за те, що храм цього Ягве згорів?

— Ви запалили храм, цезаре Тит? — спитав своїм чемним стриманим голосом маршал.

— Я не знаю цього, — сказав Тит. Підсудних запитували:

— Чи кидала перша когорта палаючі уламки у храм?

— Ми цього не знаємо, цезаре Тит, — відповідали солдати голосно, щиро, по-товариському. Ніхто з них не бачив, що капітан Педан кидав палаючі головешки.

— Це можлива річ, — пояснював Педан, — що ми боронилися від юдеїв також і палаючими уламками. «Відтіснити противника енергійно», — стояло в наказі.

«Енергійно» — під цим можна було розуміти і вогонь, коли маєш під руками палаючі уламки.

— Чи ви мали намір щадити будівлі? — поставили йому запитання.

Педан знизав плечима. Старий, чесний солдат, він простодушно та немудро дивився на своїх суддів.

— Це були, — зауважив він, — товсті, кам’яні мури, не зруйновані машинами. Всередині була кам’яна підлога, кам’яні сходи. Хто міг сподіватися, що камінь займеться? Це було явно визначено богами.

— Ви бачили, — питали його, — план храму? Ви знали, що обрамоване золотом вікно веде в дров’яний склад?

Капітан Педан дав відповідь не відразу. Його живе око підморгнуло принцові, потім суддям, потім знову принцу, він усміхався хитро, підкреслюючи свою умову з Титом, усі це бачили. І потім він повернувся прямо до принца. Своїм квакаючим голосом, зухвало та безтурботно він сказав:

— Ні, цезаре Тите, я не знав, що за цим вікном дрова.

Дуже виразно Тиберій Александр бачив, що цей капітан Педан бреше, і так само виразно бачив він: Педан щиро вірить, певен того, що виконував безсловесне доручення принца. Цей принц і цей капітан, маршал ясно це бачив, хоч якими відмінними вони здавалися, по суті були однакові: варвари. Принц собі й іншим заприсягався, що він збереже храм, імовірно, він чесно це думав, але в своєму нутрі він, як і Педан, від самого початку хотів зруйнувати «те, що там», «відоме», наступити на нього ногою.

Решта, капітани, унтер-офіцери, солдати, стояли на одному: вони не бачили нічого. Кожен із них міг тільки віддалено пояснити, чому могла виникнути пожежа. І на всі запитання вони завжди мали одну щиросерду відповідь: «Цезаре Тит, ми не знаємо цього».

Тит, доки суд радився, був надзвичайно збентежений. Той погляд, яким дивився на нього цей непристойний Педан, підморгуючи, підкреслюючи свою в ним змову, стривожив його нутро. Те, що його досі невиразно гнітило, чи не є він учасником грубості цього чоловіка, він тепер відсунув далеко від себе. Хіба не був його наказ ясний? Хіба він не дбав завжди про залізну дисципліну? Він напружено чекав на думки своїх генералів, вирішивши відмовити в помилуванні улюбленцеві армії, якщо його засудять до смерті.

Але про таку демонстрацію явно не думав жоден із панів. Вони говорили невиразно, неясно. Можливо, треба того чи іншого унтер офіцера перевести в штрафну роту.

— А Педана? — крикнув Тит запально, уривчасто.

Постало незадоволене мовчання. Виступити проти Педана, проти носія трав’яного вінка — цим ніхто не хотів ризикувати. Вже Цереаліс, генерал п’ятого, збирався сказати щось в такому розумінні, коли маршал Тиберій Александр узяв слово. Вся армія, говорив він, хотіла того, що імовірно зробив або, принаймні, чому не перешкодив Педан. Не на одиниці падає вина за ганебне діло, яке заплямувало римське ім’я назавжди. Своїм тихим, стриманим голосом він запропонував вишикувати всіх офіцерів і солдатів, які брали участь в очисній роботі, і стратити кожного десятого.

Саме тому, що не можна було заперечити послідовність промови маршала, обурилися проти неї одностайно та сильно. Це зухвальство, що цей чоловік хоче зігнати своє юдейське почуття злоби на римських леґіонерах. Ухвалення присуду було відкладено.

Зрештою не сталося нічого. У беззубому наказі висловлено було першій когорті незадоволення керівництва армії, бо вона не могла перешкодити пожежі.

Тит був глибоко роздратований таким закінченням суду. Тепер було безнадійною справою виправдатися перед жінкою. Він боявся довідатися, куди вона пішла. Боявся, що її міг опанувати такий дикий настрій, який уже тричі гнав її в пустелю, де вона, занедбуючи тіло, дослухалася до голосу свого Бога.

Потім він почув, що вона виїхала до маленького селища Текоа. Туди було лише кілька годин дороги. Але звістка не зробила його радіснішим. Що шукала вона у цьому напівзруйнованому гнізді? Чи вона хотіла мати перед очима пні свого гаю, постійне нагадування про те, що він навіть маленьку її просьбу не виконав?

Широке обличчя Тита стало жорсткішим, його трикутне зубцювате підборіддя ще дужче випнулося, усе лице було лицем злого селянського хлопця. Що повинен він робити? Він не міг уявити, як може поводитися перед нею. Чи він повинен грубо та рішуче говорити про воєнні права, показати їй себе паном, римлянином? Але він цим досягне не більше, як досяг тої ночі, коли зґвалтував її.

Він звелів собі не думати про жінку. Мав досить роботи, щоб відвертати думки. Ще стоїть старе місто, Верхнє місто. Воно має товсті потужні мури, їх не можна безоглядно штурмувати, знову треба було працювати машинами, підкопувати ворота. Він поставив собі термін. Коли він візьме Верхнє місто, то стане перед жінкою.

Насамперед він звелів зрівняти зі землею все, чого тільки можна було досягти у завойованих районах. Розкидати каміння, поваляти стіни. Він дістав хіть до руйнування. Поважні будинки край храмових ярів, плебейський квартал Офла, старі й солідні будівлі Нижнього міста були сплюндровані. Ратуша й архів, що вже горіли на початку громадянської війни, були зруйновані вдруге. Закладні, купівельні документи, сховані в бронзі державні договори, відзначені на пергаменті результати довгих, пристрасних переговорів на Кіппі, на біржі, загинули раз назавжди. Уся храмова округа та суміжні частини міста були залишені солдатам на плюндрування. Протягом тижнів видобували вони з руїн все нове та нове золото, все нові й нові скарби. Вони спускалися і в підземні ходи храмового пагорба, хоч це була річ небезпечна, бо багато з них, заблудившись, не виходили ніколи більше на світло денне, деякі знаходили смерть в боротьбі з утікачами, які поховалися у цьому підземному світі. Але небезпека нагороджувалася, підземелля були золотим рудником. Усе нові й нові коштовності текли з його шахт, виявили і сховані храмові скарби, між ними і знаменитий священний убір, якого так боляче бракувало первосвященикові Фанії. Самоцвіти, благородні метали, рідкі коштовні матерії нагромаджувалися в римських складах, торговці мали багато роботи, ціна золота на всьому Сході впала на двадцять сім процентів.