Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 76)

У Нижньому місті була святиня юдеїв, мавзолей царів Давида та Соломона. Вісімдесят років перед тим Ірод колись відчинив був крипту таємно, вночі, приваблений чутками про неймовірні скарби. Але коли захотів пройти всередину, де покоїлися останки старих царів, вдарило йому назустріч полум’я, бо його факели запалили земляний газ склепу.

Тит не мав ніякого страху. Він пройшов із своїми панами аж до останнього відділу крипти. Там лежали трупи обох царів у золотому риштунку, із діадемами на черепах, велетенські барвисті каблучки скочувалися з костей їхніх рук. Лампи, чаші, тарілки, глечики поставили для мертвих, поклали також рахівничі книги храму, щоб вони могли довести Ягве свої побожні діла. Маршал Тиберій Александр розгорнув книги, оглядав зниклі письмові знаки. Тит узяв велику діадему з одного з черепів, своєю широкою короткою рукою надів її на власний, повернувся до своїх панів.

— Діадема не пасує вам, цезаре Тит, — сухо сказав маршал.

Йосиф спостерігав пожежу храму з напруженою увагою, наче дослідник — явище природи. Він загартував себе, хотів бути тільки оком, він хотів бачити без прогалин геть усе, початок, середину, кінець. Він знову й знову підходив до краю вогню, виміряв палаючий чотирикутник, багато сотень разів, дуже втомлений, проте невтомний. Він дивився, слухав, нюхав, сприймав, його добра, вірна пам’ять нотувала все.

5 вересня, через місяць після того, як упав храм, через п’ять місяців після початку облоги, упало Верхнє місто Єрусалима. Тим часом, як когорти, кидаючи кості, розподіляли окремі частини міста для плюндрування, вулицю за вулицею, Йосиф ішов спочатку у форт Фазаїла, де юдейські ватажки тримали своїх в’язнів. Він хотів визволити батька та братів із в’язниці. Але форт був пустий, тут були тільки мертві, зголоднілі. Тих, кого він шукав, тут не було. Можливо, макавеїсти повбивали своїх полонених перед вступом римлян, можливо, частина їх врятувалася у підземелля.

Йосиф далі заглиблювався в місто, ішов крізь пожежу та різанину, затверднувши в холодній судомній об’єктивності хроніста. Цілий довгий гарячий літній день ходив він пагористими вулицями туди й сюди, спускався та підіймався сходами, проходами, від палацу Ірода до Садових воріт, до Верхнього ринку, до Воріт єссеїв, і знову до палацу Ірода. Він ходив цими вулицями та закутками тридцять років, ходив дитиною, юнаком, мужчиною. Він знав тут кожен камінь. Але він стискав свій біль, не хотів бути нічим іншим, як тільки оком і писемним грифелем.

Він був беззбройний; тільки свій золотий писемний прилад носив примітно на поясі. Це було не небезпечно — ходити так у поваленому, відданому солдатам на поталу Єрусалимі, особливо бувши подібним до юдея. Він міг би охоронити себе, якби носив ту відзнаку, що дістав від Тита, табличку з головою Медузи. Але він не носив її зі собою.

Він утрете йшов Рибальською вулицею до дому свого брата. Дім був порожній, все рухоме звідти винесено. Солдати поралися в сусідньому будинку. Вони вже зруйнували його вкрай і готувалися запалити. Йосиф дивився крізь розчинені ворота в цей двір. Там, посеред галасу та плюндрування, стояв старий чоловік із молитовним плащем на плечах, з молитовними ременями на голові та руках, держачи ноги вкупі. Йосиф підступив ближче. Старий говорив голосно, похитуючи тулубом, свою молитву; бо це була година вісімнадцяти прохань. Він молився ретельно, все його тіло молилося, як велів припис, і коли він дійшов до чотирнадцятого прохання, молився по старій формі, так, як молилися в часи Вавилонського вигнання: «Дай нам бачити власними очима, що ти повернешся до Єрусалима з жалем, як колись». Це були зниклі слова, збережені тільки вченими, вони були історією, протягом 650 років жодна людина не молилася ними. Але старий у цей перший день, коли вони знову набрали змісту, проказував їх упевнено, як звичайну молитву. Його молитва зробила те, чого не могли зробити з Йосифом усі жахи цього дня. Крізь силувану твердість спостерігача раптом прорвалася свідомість: його місто впало.

Солдати, пораючись із палаючим будинком, досі не звертали на старого ніякої уваги. Тепер вони вирішили потішитися, й обступили його, передражнюючи: «Яг, Яг», схопили його, зірвали з його голови молитовний плащ, вимагали, щоб він повторював за ними: «Ягве осел, я слуга осла». Вони шарпали його за бороду, штовхали його. Тоді підступив до них Йосиф. Він владно вимагав, щоб солдати залишили старого чоловіка. Та вони й не думали про це. Хто він такий, що хоче їм наказувати? Він особистий секретар полководця, пояснив Йосиф, і діє у згоді з ним. Хіба не мав він дозволу просити собі сімдесят полонених? «Так може кожен прийти та вимагати», — відповідали солдати. Вони говорили розлючено, розмахуючи зброєю. Він, певно, сам належить до юдеїв, що ходить без зброї, розмовляє по-латині з юдейським акцентом. Вони напилися вина й хотіли бачити кров. Це було безумство — втручатися, як втрутився Йосиф, не маючи змоги показати писаний наказ. З Йотапати вийшов він цілий, і з багатьох інших небезпек, тепер він помре тут смішною смертю, жертвою помилки п’яних солдатів. Йому спало дещо на думку.

— Погляньте на мене, — сказав він солдатам. — Коли б я справді належав до обложених, то хіба б я не був худіший?

Це їх переконало, вони дозволили йому йти.

Йосиф шукав принца. Він знайшов його у поганому настрої. Термін, який собі дав принц, минув. Єрусалим упав, завтра, найпізніше післязавтра, він поїде до Текоа. Розмова з жінкою не буде приємна.

Йосиф скромно просив про писане розпорядження, щоб він міг дістати тих сімдесят осіб, волю яких принц обіцяв йому. Тит неохоче писав розпорядження. Пишучи, він кинув Йосифові через плече:

— Чому, власне, ви ніколи не просили в мене дозволу викликати сюди вашу Доріон?

Йосиф мовчав якусь мить, здивований.

— Я боявся, — сказав він потім, — що Доріон заважатиме мені пережити ваш, принце Тит, похід так, щоб я потім міг його описати.

Тит сказав буркотливо:

— Ви, юдеї, огидно послідовні.

Йосифа влучило це слово. Він мав намір просити більше, ніж сімдесят людей. Побачивши принца, він відмовився був від цього наміру. Тепер раптом здалося йому: все залежить від того, щоб принц поставив йому більше людських життів. Обережно, дуже покірно він просив:

— Не пишіть сімдесят, цезаре Тит, пишіть: сто.

— І не подумаю, — сказав принц. Він мав дуже сердитий вигляд, його голос звучав гірше, грубіше, ніж голос його батька. — Сьогодні я не погодився б і на сімдесят, — сказав він.

Ніколи раніше Йосиф не насмілився б просити далі. Але його непокоїло. Він мусив наполягати. Він буде назавжди відкинений, коли тепер не наполягатиме.

— Дайте мені сімдесят сім, цезар Тит, — просив він.

— Мовчи, — сказав Тит. — Мене бере охота і ці сімдесят не дати тобі.

Йосиф узяв табличку, подякував, сказав дати собі для супроводу солдатів, знову пішов до міста.

Із життєдайною табличкою при поясі пробирався він вулицями. Вони були сповнені вбивством. Кого повинен він рятувати? Він мав мало надій побачити живими свого батька, свого брата. Він мав друзів в Єрусалимі, також жінок, які були йому приємні, але він знав, що не заради них розм’якшилося тоді, біля яру з трупами, серце Тита. І не заради цих просив він із сміливою настійливістю Тита тепер. Це добро та велика заслуга — рятувати людей від смерті, але що таке були його жалюгідні сімдесят перед тими сотнями тисяч, які тут вмирали? І тим часом, як він не хотів ще сприймати, коли він ще всіма силами поривався в незнання, з глибини його свідомості підіймалося одне певне лице.

Це воно, це його він шукав.

Він шукав. Він мусив знайти. Він не мав часу, не смів облишити, були ж тут сотні тисяч, а він мусив знайти одного. Ішлося не про сімдесят будь-яких, ішлося про певного. Але навкруг було вбивство, а він мав життєдайну табличку при поясі та серце, що колотилося в грудях. Він повинен був проходити мимо, мав своє завдання, мусив знайти це певне обличчя. Але коли бачиш, як убивають людей, і маєш змогу сказати: «Живи», тоді важко, дуже важко пройти мимо, розсудливо, чекаючи певного лиця, мовчки. І Йосиф не проходив мимо, він казав: «Живи», вказував на цього, бо його страх зворушував, на того, бо він був молодий, на цього знову, бо його обличчя йому подобалося. І він казав: «Живи», сказав уп’яте, вдесяте, удвадцяте. Потім він знову зібрав усю свою розсудливість, він мав своє завдання, примушував себе, він проходив повз людей, які вмирали через те, що він пройшов повз них, але він не міг це довго витримати, і знову сказав першому ж: «Живи», потім ще одному, багатьом. Коли він звелів буркотливим солдатам, які неохоче слухалися наказу, відпустити п’ятдесятого, то знову подумав про своє завдання і спинився. Він не смів виявляти такий дешевий жаль; бо інакше стоятиме з пустими руками, коли знайде певного, того, кого хотів знайти.

Він утік від самого себе, в синагогу александрійських пілігримів. Він дістане тепер сімдесят сувоїв Святого Письма, які Тит дав йому. Плюндрувальники вже побували в синагозі. Вони вирвали святі книги з кіота, пограбували їхні коштовні, вишиті покрови. Благородні сувої, вкриті чудовими знаками, валялися тут пошарпані, замазані кров’ю, розтоптані черевиками солдатів. Йосиф незграбно нахилився, обережно підняв із бруду та крові один зганьблений пергамент. З нього щось вирізали, в двох місцях. Йосиф стежив за лініями вирізу, вони показували форму людської ноги. Він зрозумів, солдати не могли зробити з сувоєм нічого кращого, як вирізати з нього устілки для своїх черевиків. Механічно він відновив у пам’яті перше з вирізаних місць: «Не пригноблюй іноземців у своїй країні і не поводься з ними суворо; бо ти був іноземцем у країні єгиптян».