Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 73)
Й от у них вирвався крик, і от показався дим, дедалі більше диму, й от Педан звелів: «Драбину сюди». Драбина була занадто коротка, тоді він звелів поставити її на черепаху. Поліз угору, драбина хиталася, але ті, під щитами, тримали міцно, і крізь дим і крізь вікно вліз капітан Педан усередину. Він скочив усередину серед диму та криків, відсунув засув воріт, в отворі з’явилося його почорніле й оскалене обличчя. Й як перед тим, за неймовірно короткий час ворота пропустили неймовірно багато людей, так тепер вони проковтнули за одну мить солдатів Педана, спочатку п’ятдесят, а потім враз стало сто.
Храмова будівля всередині була вся оббита кедровими брусами, літо було гаряче, дерево сухе. Уже не було більше диму, вже було тільки полум’я. І раніше, ніж ясно стало, що трапилося, знявся страшний крик у римському таборі. «Геп, геп», кричали вони, і «Кидай огонь», і «Щити вперед». Вони не чекали ніякого наказу і не було їм ніякого впину. Маленькі ворота ковтали їх сотнями, й от вони розчахнули вже й другі ворота. Юдеїв, що намагалися гасити пожежу, побили, леґіони протискувалися вперед, рядами по два, торкаючись один одного плечима, прикриваючи один одного щитами, косячи праворуч і ліворуч.
Більшість юдейських солдатів була у фортах і баштах Верхнього міста, в самому храмі було не більше, як тисяча. Вони здійняли, коли римляни підпалили храмову будівлю, дикий крик і намагалися гасити. Спочатку вогонь був невеличкий, але чіпкий і не згасав. Скоро виявилося, що неможливо одночасно і боротися з нападаючими римлянами, і гасити. Йоанн і Симон бар-Гіора, хутко покликані з Верхнього міста, зрозуміли, що не можна утримати храм проти вогню та римлян. Вони звеліли, щоб головні сили відійшли до Верхнього міста. Маленький заслон мав, прикриваючи відступ, тримати окремі ворота храму.
Ці люди, які лишалися для оборони, знали всі, що загинуть, але жоден не вагався зголоситися на це добровільно. І хлопець Ефраїм зголосився, і його взяли. Йоанн із Гісхали, коли проходив, поклав йому руку на голову та сказав:
— Ти достойний хлопець. Поширюй нашу віру, мій сину.
Так клали на голови своїм учням руку великі доктори, передаючи їм титул і здатність поширювати вчення.
Римляни хутко перемогли маленький загін, що боронив ворота храму. Вони досягли сходів і спустилися в двір, у якому стояв жертовний вівтар із його величезною платформою, його потужними виступами, збудованими для вічності з нетесаних брил; бо залізом не сміли до нього торкатися. Але тепер загін з п’ятдесяти приблизно юдейських солдатів поставив на вівтарі метальне знаряддя. «Макавеї!» — кричали вони. «Геп, геп! Згинь, Юдеє!» — кричали римляни і наступали на вівтар. Метальне знаряддя юдеїв кидало каміння та залізо проти них, але вони натискали з обох флангів на вівтар, і от вони його оточили, і от здобули платформу. Це були люди п’ятого, це були люди Педана. Стояв неймовірний галас і шум, але поступово крізь нього пробивався один голос, зухвалий, квакаючий, він співав грубу пісню п’ятого. Деякі приєдналися до нього, й от уже співали всі, вже не чути було ніяких Макавеїв, чути було тільки пісню:
Й от вони захопили й інші зовнішні ворота в цій частині муру, розчинили їх, і тепер вливалися всередину з усіх боків. Шеренгою по двоє, виставивши вперед щити, трохи виткнувши з-за них обличчя, пліч-о-пліч ідуть вони в такт, тупають, разять. З двох боків ішли вони, оточували, що натрапляли, гнали його до великого вівтаря. На правому розі вівтаря, де раніше шеф храмової служби подавав свій знак священикам, які приносили жертву, та левітам, стоїть тепер капітан Педан, навкруг нього гуде груба пісня п’ятого. Він теж співає її, розмахує своїм мечем, а іноді, ради різноманітності, хапається за свою ломаку. Людей женуть на вівтар угору, вони кричать: «Слухай, Ізраїле», а на висоті рогу вівтаря стоїть капітан Педан і кричить «Геп» і підіймає свою довбню і опускає її, і тріщать під нею черепи. Мечі косять, кров стікає з платформи потоком. І навкруг вівтаря нагромаджуються вбиті.
Тит якраз приліг був на хвилинку. Він схопився, побачив незвичайний, без будь-якого наказу виступ леґіонів. А потім побачив, як підіймається дим і полум’я. Він біжить із свого намету, як був, без знаків свого рангу, без зброї та щита. Всередину дикого радісного натовпу біжить він. Багато з солдатів упізнає його, але вони на це не зважають. Кричать до нього поквапно, задоволено: «Ходімо, товаришу. Біжімо з нами, кидай, кидай вогонь! Геп, геп».
Він хотів заборонити, припинити цей дикий безлад. Чи хотів він цього насправді? «Геп, геп», кричить він, як і інші, кричить проти своєї волі. «Кидай вогонь, товаришу», — кричить він.
Вартові перед наметом помітили, що принц вибіг. Здійняли тривогу, повідомили офіцерів, охорона прокладає собі шлях до нього крізь натовп. Нарешті, коли він протиснувся вже до воріт храму, настигають вони його. Він знову опанував себе. Чи було це, що він кричав разом із ними? «Гасіть! — кричить він тепер, — води!» «Гасіть! Води!» — кричать офіцери. Вони кидаються між бушуючих солдатів: «Гасіть! Води!» Своїми ломаками центуріони б’ють здичавілих.
Але це було безглуздя — спиняти несамовитих. Шалена лють, хміль убивства охопили їх, усю армію. Вони так безконечно довго чекали цілі спекотні, виснажливі місяці, щоб наступити своїм оббитим цвяхами черевиком на «те, що там», на «відоме». Тепер вони хочуть помститися за муку, вони кидаються туди, римські леґіони, сирійські, арабські контингенти васалів, змішуючись. Жоден не хоче прийти пізно. Вони поспішають, вони не бажають один одному прибути туди раніше. Шлях, який прокладали до воріт, не був готовий. Вони біжать через гарячий вантаж, топчуть один одного, спихають у димуючі уламки. Через цілі гори трупів протискаються вони вперед.
Коли Тит побачив, що буйство армії не можна спинити, то увійшов із своїми офіцерами у середній неф храмової будівлі, відгороджений від запаленої частини товстим муром. Високе та прохолодне, не зачеплене жаром і диким бушуванням зовні, підіймалося святилище. Свічники були тут, столи для священних хлібів, кадильний вівтар. Помалу йшов Тит, вагаючись, підступив до завіси, за якою була таємниця, святиня святинь. Від часів Помпея жоден римлянин не ступав на це місце. Що там, за завісою? Можливо, що за нею неймовірна мара, ослина голова, страховище, суміш тварини та людини? Короткою, широкою рукою береться Тит за завісу. За ним напружено визирають обличчя його офіцерів, насамперед одне — широке, рожеве, обличчя капітана Педана. Що за цією завісою? Принц відсуває її. Показується напівтемний, невеликий квадрат. Тит входить. Пахне землею і дуже старим деревом. Там голий необтесаний камінь, що увінчує горб, велика бентежна самотність, більше нічого.
— Ну, так, — квакає капітан Педан, знизуючи плечима, — божевільні.
Принц зітхає полегшено, коли знову стоїть у ясному прямокутнику святилища. Він бачить благородну простоту будівлі, її гармонійну домірність, бачить святі приряди під стінами, великі та прості.
— Ми мусимо це врятувати, панове, — каже він неголосно, проте настійливо. — Ми не можемо залишити це гинути, — вимагає він.
Капітан Педан скалить зуби. Вже горять ворота, під усі дверні завіски підклали вони вогонь. Тепер пізно.
Дуже поквапно витягають солдати святі приряди. Вони важкі, з масивного золота. Десять чоловіків крекчуть під свічником, вони падають. Свічник стрясає підлогу, вбиває одного з носіїв. Солдати, яких підганяють вигуки принца й удари центуріонів, знову підставляють спини, тягнуть приряди з палаючого святилища. Вони виносять дванадцять золотих священних хлібів, обітовані дарунки, срібні сурми священиків, згортають чудову Вавилонську завісу, вишивка на якій показує небо. Принц стоїть на сходах храму, за його спиною бушує огонь, і він дивиться, як свічник, стіл для священних хлібів гойдаються крізь натовп, в напрямі до римського табору, вони то підіймаються, то опускаються над тілами, головами, щитами, як кораблі на розхвильованому морі.
Леґіонери тим часом вдираються в святилище, п’яні від крові та тріумфу. Вони плюндрують усе, що можуть схопити, зривають золоте та срібне окуття з воріт, стін. Головоломно видираються на зовнішні стіни, щоб дістати прибиті там трофеї, значки та зброю старих сирійських царів, значки десятого леґіону, взяті чотири роки тому у Цестія Галла. Вони плюндрують комору священних убрань, комору прянощів, склад інструментів. З руками, повними коштовних рідкісних речей, поспішають вони через велетенський чотирикутник. Це був вінець походу. Щоб зламати цей дім невидимого Бога та сплюндрувати його, вони вмирали десятками тисяч, вони витримували усяку погань і невигоди. Тепер вони хотіли до кінця навтішатися. Вони кричали, вони валяли все, вони реготали, тупали, танцюючи, своїми обцвяхованими черевиками на підлозі, мармур і мозаїка якої вкриті були трупами та закривавленими пов’язками з ініціалами Макавеїв.
У похмурих проходах, що вели вниз до скарбових льохів, згрудилася сила людей. Ці комори були добре замкнені, але нетерплячі не чекали, доки відсунуть засуви важелями та машинами. Вони поклали вогонь на металічне окуття дверей. Все всередині було охоплене вогнем раніше, ніж розкрилися двері, й от із комор потекли густі тягучі потоки розтопленого металу. У цих потоках були обітовані дарунки римських цезарів і парфянських царів, заощадження галилейських бідняків, скарби багачів із Єрусалиму та приморських міст, сотні тисяч золотих, срібних і мідних монет, вибитих «Месниками Ізраїлю», з відзнаками володарювання Макавеїв і датою: перший, другий, третій рік визволення.