Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 72)
Цієї ночі Тит спав із Беренікою. Спав неспокійно, і Береніка чула, як він казав: «Дай мені табличку».
Капітан Педан тим часом повертався до свого намету. Він мав слова наказу в голові, проте витяг табличку ще раз, перечитав її. Зробив широкий рот ще ширшим, був задоволений. Звісно, спека в цій країні, гидкі комарі, що особливо любили його біляве, рожеве тіло, виснажлива нудьга облоги, це все було противне, і носій трав’яного вінка, улюбленець армії міг би себе пошкодувати. Минулого року, коли воєнні дії тут були припинилися, він був посланий з депешею Муціана до Італії і там брав участь у поході проти Вітеллія. Якби він лишився там, він вступив би в гвардію, міг би дослужитися до полковника, до генерала. Тепер, тримаючи цю табличку в руках, він не каявся, що знову повернувся як перший центуріон до свого п’ятого, до мурів цього вошивого Єрусалима, щоб узяти участь у цій клятій облозі. Педан був солдат. Солдат аж до підошов своїх черевиків. Він любив це — сито та грубо їсти, чинити блуд, пиячити, співати соковитих пісень. Він навчився колоти, стріляти, рубати, він, такий м’ясистий чоловік, був неймовірно спритний і дужий. Він був у великій згоді зі самим собою. Він часто роздивлявся своє обличчя не тільки в коштовному золотому дзеркалі, яке він мав із собою в усіх походах, а й у кожній воді, повз яку проходив, або в своєму щиті. Його обличчя подобалося йому. Коли він позбувся одного ока, то, щоб замовити собі нове, розшукав найкращого спеціаліста, який виробляв очі для статуй. Тепер його обличчя справді йому подобалося, і він не шкодував, що втратив око. Він любив небезпеку. І любив здобич. Із своєї частки здобичі, із нагород за особливі заслуги та шляхом спритних таборових операцій він збив собі чималий статок, що лежав у надійному сховку в банкіра у Вероні та давав добрі проценти. Колись, старий, беззубий, носій трав’яного вінка, улюбленець армії, повернеться він до цієї Верони і гратиме велику роль, змушуватиме місто танцювати по своїй волі.
А поки що він має кращу роботу. От, наприклад, цей курйозний наказ. Надзвичайно втішний наказ, який по суті тільки він правильно розуміє, і тільки він знає, що з ним робити. Сам цей курйозний наказ нагороджує його за те, що він із розкішної Італії повернувся до свого п’ятого. Бо перший центуріон п’ятого, що ставився взагалі до людей із цілковитою байдужістю та побивав своїх ворогів, як спортсмен, без ніякого іншого інтересу до їхньої особи, цей капітан Педан мав єдину велику ненависть: до юдеїв.
Усе в цих людях — їхня мова, їхні звичаї, їхня віра, їхнє дихання, їхнє повітря — злостило його. Й інші східні люди були ледачі, смердючі варвари з безглуздими звичаями. Але ці юдеї так люблять неробство, що їх ніяким способом, навіть загрозою смерті не можна примусити щось зробити в суботу. Вони в своїй країні мають навіть річку, Суботню річку, що сьомого дня не тече. І на початку цієї війни вони, він це бачив власними очима, без опору давали себе вбивати цього сьомого дня, тільки з принципової, законом приписаної ліні. Вони вірять, ці дурні, що душі тих, хто додержують їхніх паскудних заповідей, будуть законсервовані Богом для вічності. Це робить цих безсоромних такими нечутливими до того, що інших вабить і жахає. Вони вважають себе за кращих, ніж інші люди, так немов вони були римські леґіонери. Вони ненавидять і зневажають усіх інших. Обрізають собі прутень, тільки щоб мати відмінну ознаку. Вони дратуюче інші, уперті, як дикі цапи. Коли вони вмирають, коли їх розпинають, то вони кричать: «Яг, Яг. Яг наш Бог». Через це «Яг, Яг» він спочатку вірив, що їхній Бог — віслюк, і дехто казав, що вони вшановують осла у своїй святині святинь. Але це — неправда. Ці божевільні злочинці вірять у Бога, якого не можна ні бачити, ні попробувати на смак, такого ж безсоромного, як вони самі, Бога, що існує тільки в розумі. Він часто робив собі особисту забаву, лоскочучи розіп’ятих на хресті, щоб загрозами й обіцянками довести їх до розуму. Але ні й ні. Вони справді вірять у свого невидимого Бога, вони кричать Яг, Яг і вмирають. Капітан Педан невмолимий противник такого безглуздя. Він хоче його викоренити. Не варто було б жити, коли б щось із їхнього галасу було правдиве, якби було воно хоч найнезначнішим натяком на правду. Але воно неправдиве, воно не повинно бути правдивим.
Капітан Педан іде гойдливими кроками у свій намет, глузливо скрививши широкий рот. Коли хоч щось із цього Бога Ягве існує, тоді він мусить же змогти захистити свій дім. Але він цього не зробить, про це подбає перший центуріон п’ятого. Тільки заради того стирчить він тут цього гарячого смердючого літа перед вошивим Єрусалимом. Він відплатить цьому Богові Ягве. Він доведе йому, що той взагалі не існує, і «те, що там», його дім, є не що інше, як порожня черепашка.
Капітан Педан бачить обличчя принца перед собою, коли він читає йому текст таблички: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму». Що таке: «зберігаючи», що таке: «сам храм»? «Енергійно відтіснити противника». Це ясніше. Це дещо, за що можна триматися.
«Геп, геп», — думає капітан Педан. Він у винятково доброму настрої цього вечора. П’є, розповідає непристойності, пускає злі дотепи, так що навіть капітани, які йому заздрили, згоджуються: він по праву улюбленець армії.
Наступного ранку Педан із своїми людьми взявся до роботи — гасити та розчищати, прокладаючи дорогу до храму. Вони відгрібали жевріючі уламки вбік, нахилялися, відгрібали, це мав бути широкий прямий шлях до воріт. Ці ворота, оббиті золотом, не були великі; ліворуч від них навкоси, приблизно на два людські зрости заввишки, був маленький, обрамований золотом віконний просвіт. Решта стін стояла біла, велетенська, непохитна, тільки з двома дуже маленькими вікнами на дуже великій висоті.
Очисна робота була брудна, жарка, важка. Юдеї не ворушилися, жодне лице не з’являлося вгорі, у вікнах, ворота були замкнені. Педан злостився. Він і його люди повинні тут очищати юдеям їхнє лайно. Люди працювали спітнілі, роздратовані. Педан звелів співати. Він сам завів своїм квакаючим голосом пісню, грубу пісню п’ятого:
Коли вони співали пісню утрете, з’явився супротивник. І ворота були зовсім не такі малі, як здавалися; у всякому разі досить великі, щоб за неймовірно короткий час пропустити неймовірно багато юдеїв. Солдати змінили лопати на щити та мечі. Було клято мало місця, і кого відтіснили між палаючі уламки, тому трудно було допомогти.
— Макавеї! — кричали юдеї.
— Згинь, Юдеє, — кричали римляни.
Це був справжній бій. Юдеї не вважали, що багато з них потрапляло між падаючі уламки. Густими купами обступили вони римський значок. Носій його впав, схопив значок, але й його вбили.
— Макавеї! — кричали юдеї, вони захопили значок. З тріумфом понесли його за мур.
До римлян підійшла підмога. При другій вилазці юдеї не пройшли так далеко, як першого разу. Але маленькі ворота викидали все нові юрби їх. Педан кляв, бив своєю ломакою своїх людей. Вони знову відкинули юдеїв, деякі з людей Педана протислися у ворота, ворота зачинилися. Ті, що протислися всередину, загинули. Але супротивника відтіснили енергійно.
Педан оскалився. Супротивника відтіснили не досить енергійно. Педан звелів утворити черепаху. Люди були здивовані. Перед ними стояв велетенський мур, машини не працювали, ніяких стінобитних знарядь у них не було. Що хоче їхній перший? Чи вони повинні перекинути мур голими руками? Проте, слухаючись наказу, вони сполучили свої щити над головами та рушили вперед. Але дивно — Педан звелів добиратися не до воріт, а до місця навкоси від них, де був обрамований золотом віконний отвір.
Вони усе йшли вперед, вже були вони біля стіни, передні вже стояли, притиснувшись до неї. І тут сталося таке, чого перша когорта п’ятого, що до багато чого звикла, не бачила ще ніколи. Капітан Педан, важкий у своєму озброєнні, виліз на щити останньої шеренги та своїми поцвяхованими черевиками, широко розставивши ноги, став пробиратися вперед по щитах. Він не впав, грім і Геракл! Він не втратив рівноваги, в одній руці тримав палаючу головешку, й от він кинув її, кинув її крізь обрамований золотом отвір і потім крикнув:
— Дай ще одну!
І солдати передали йому ще один із палаючих уламків, а потім ще один. Ті під щитами, спітнілі, стиснуті, насилу витерплюючи, нічого не знали, що діється у них над головами, чули тільки, як кричав їхній капітан: «Дай ще одну», та: «Геп, геп». Але вони, як і ті, що передавали палаючі головешки, сповнені були неймовірним напруженням. Їхній перший, їхній капітан Педан, улюбленець армії, певно знає, що він робить, певно має щось статися. Капітан Педан знав, що він робить. Він розглянув план храму, знав, що в цьому місці, в приміщенні з обрамованим золотом віконним просвітом, зберігалися запаси дров, які юдеї наносили на свято деревоношення, єрусалимські громадяни та пілігрими, кожен одне поліно. Відтіснити енергійно противника. Він казав подавати собі головешки, кидав, кричав: «Геп, геп» і «Дай ще одну», і вони чули, як дряпали його оббиті цвяхами черевики їхні щити, вони витримували, уперті, зігнуті, вони стогнали від чекання.