Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 71)

Панове слухали лист серйозно, з підібраними обличчями. Вони знали, що йдеться про тріумф. Якщо храм візьмуть штурмом, тоді це буде повне слави закінчення походу, тоді ніхто не зможе більше підтримувати вигадку про карну експедицію, тоді сенат муситиме погодитися на тріумф. Привабливо стояв перед ними блиск такого тріумфального дня, життєва вершина для всіх, що, як переможці, йтимуть у цьому поході. Але про це не можна було говорити, про інтереси армії так само мало говорили тут, як і на державній раді цезаря.

Вони добре могли собі уявити, як проходила ця державна рада. Товстий Юній Тракс міг виступити з кількома спокійними словами за збереження храму; і гладкий Клавдій Реґін міг сказати за це кілька невиразних примирливих слів. Тим гостріше, певно, виступав за зруйнування храму міністр Таллас. Нарешті дійшли до цього компромісу, до цього «по змозі», до цього листа, який перекладав відповідальність за все, що станеться і що не станеться, на армію. Ну, так, армія могла нести відповідальність. Армія хотіла свого тріумфу. Настрій війська, яке дико прагнуло того, щоб «те, що там», «відоме» розтоптати чоботом, цей настрій опанував і багатьох начальників. Геп, геп — поривало й їх. «По змозі пощадити будинок» — це легко було говорити з Риму. Де починається це «по змозі» і де воно закінчується?

Перший говорив маршал Тиберій Александр. Він знає, інші хочуть римського тріумфу, а він хоче розсудливого упокорення країни. Він говорив коротко та стримано, як завжди. Збереження споруди коштуватиме жертв. Але десять тисяч солдатів можна замінити, храм же неповторний і замінити його не можна. Маючи сто тисяч чоловіків проти оборонців мурів, яких тепер лишилося не більш як п’ятнадцять тисяч, можна вправитися. Це річ можлива — пощадити споруду.

Генерал Фріг із п’ятнадцятого леґіону, підтриманий схвальними вигуками генерала Літерна, заперечував. Розуміється, це річ можлива — ціною щонайменше десяти тисяч римських леґіонерів зберегти храм для держави й світу. Але він не вірить, щоб цезар, друг солдатів, так широко міг розтягувати межі можливого. Уже багато тисяч солдатів загинуло через те, що юдеї недостойно провадили війну, леґіонерів роздирали, засмажували. Не можна ще далі жертвувати тисячі. Солдати прагнуть зруйнувати «те, що там», здобути його золото. Коли відмовити їм цієї, дешевої помсти, то створиться в армії справедливе незадоволення.

Тиберій Александр, тим часом як генерал Літерн галасливо підтакував, усміхався стримано, як завжди. Цей Фріг був справжній тип офіцера, який йому був ненависний: тупий і чванькуватий. Такі, як цей генерал, хотіли мати тільки свій тріумф, нічого більше. Такі, як цей генерал, ніколи не збагнуть будівлю, в якій відбився дух століть. Такі, як він, торують своїми солдатськими чобітьми пряму дорогу до свого тріумфу й ані на крок із неї не звернуть.

Але вже говорив Маркантон Юліан, губернатор провінції Юдеї. Він був чиновник, клопотався тільки своїм відомством, майбутнім управлінням провінцією. Він не хотів далі нести ніякої відповідальності. Він не має сумніву, продовжував він, що армія тепер, і пощадивши храм, роздавить повстання. Але це розв’яже справу тільки на короткий час, а не надовго. Ніхто більше за нього не може шанувати мистецьку цінність будівлі. Але юдеї перетворили тепер храм на фортецю. І фортецею він залишиться й після того, як повстання приборкають. А коли раніше залишав Рим фортеці повстанців в упокорених областях? Треба зрити храм, коли не бажати, щоб юдеї, відразу після того, як відійде частина війська, не думали про нове повстання. Коли пощадити будівлю, то цей неспокійний, самовпевнений народ сприйме це безумовно не як ознаку милосердя, а як слабість. Він як губернатор Юдеї відповідальний перед Римом за спокій і порядок у цій трудній провінції, мусить найстійливо просити про те, щоб храм зрівняли зі землею. Це неможливо — пощадити його.

Тит слухав усе це; іноді стенографував дещо механічно. Він добре розумів бажання солдатів і бажання своїх генералів. Та хіба й сам він не прагнув тріумфу?

Але цей Ягве — небезпечний супротивник. Уже впертість, із якою цей народ боронив його, показувала, що при всій смішності він аж ніяк не маленький, не гідний зневаги Бог. «По змозі». Він зітхнув нечутно. Хотів би, щоб Веспасіанів лист був ясніший.

Тим часом усі пани висловили свою думку. Виявилося, що три голоси за те, щоб зберегти храм, а три — щоб зруйнувати. Напружено чекали, що вирішить принц. Навіть Тиберій Александр, що завжди прекрасно володів собою, не міг стримати легенького нервового тремтіння.

Йосиф нервово дряпав грифелем по столу. Він гостро ловив кожне слово, яке говорилося, і записував абияк, але він мав певну пам’ять. Доводи, які виставляли солдати, не були погані. Ще краще стояло за ними: бажання римського тріумфу. Тит обіцяв йому, Береніці, собі самому, що він пощадить храм. Але Тит солдат. Найвища ціль солдата — тріумф у Римі. Чи він устоїть? Чи поставить під загрозу тріумф у Римі, щоб зберегти дім Ягве?

Тит міркував. Але зважував він не доводи та контрдоводи. Цей Ягве, думав він, дуже хитрий Бог. Можливо, це він вклав мені в груди таке неспокійне почуття до жінки. Він дав її мені, я знаю її: можливо, якраз цей Ягве не допускає, щоб моя жадоба припинилася. Як скривиться мій батько, коли почує, що я спалив храм. «Ну, Ценіс, стара дійнице, — скаже він, — нічого не поробиш. Влаштуємо йому його тріумф».

Минуло чверть хвилини мовчання.

— Я приєднуюсь, — сказав Тит, — до думки тих, які вважають за можливе пощадити храм. Я гадаю, що римські леґіони додержать дисципліни, якщо наказ їм навіть не вподобається. Я дякую вам, панове.

Перед наметом Тита зібралися, як і щовечора, за старим таборовим звичаєм, музиканти, щоб програти вечірню зорю, фанфари, символ найвищої влади полководця. Тит стояв біля входу до намету. Чути фанфари для нього завжди було особливою радістю. Музиканти, їх було біля двохсот, вистроїлися. Пролунав сигнал. І тоді почалося неприємне, але потужне гудіння литаврів, свист і ревіння рогів і флейт, дріб барабанів, пронизливі звуки кавалерійських ріжків, і Титове серце раділо барвистому веселому натовпові та його почесному шумові.

Потім вони відійшли. І тепер настало дещо важливіше — передавання пароля і наказу на наступний день. Це відбувалося ґрунтовно, врочисто. Щодня кожен із чотирьох леґіонів надсилав позмінно свого першого центуріона, щоб той прийняв від полководця наказ і пароль і так само ґрунтовно й урочисто передав далі.

Тит був неприємно вражений, коли увечері цього 28 серпня приймати наказ з’явився капітан Педан, перший центуріон п’ятого леґіону. Це був за довгий час найважливіший наказ, і принц тричі його змінював. Він простяг чоловікові табличку. Капітан Педан узяв її своєю широкою короткою, брудною рукою. Він прочитав: «Пароль: Згинь, Юдеє. Наказ: протягом 29 серпня пожежні й очисні команди, що працюють із північного та західного боків храму, повинні при всіх обставинах закінчити свою роботу, щоб на світанку 30 серпня всі підготування до наступу були зроблені. Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно, але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму».

Капітан Педан читав наказ, як приписувалося уголос. Перший центуріон п’ятого леґіону мав бистрий розум, він своїм єдиним зрячим оком і хитрим мозком охопив його раніше, ніж прочитав своїм квакаючим голосом. Отже, він помалу промовляв читане. М’ясистий, із голим рожевим лицем, потужними плечима, дужою потилицею, стояв він перед полководцем. Помалу виходили з його широкого рота слова наказу. Слова: «Якщо супротивник заважатиме роботі пожежних та очисних команд, відтіснити його енергійно» виходили дуже виразно і з притиском, прикінцеві слова: «але зберігаючи будівлі, оскільки вони належать до самого храму» капітан, хоч вимовляв і не швидше, проте звучали вони, як другорядні, побіжні. Він спрямовував, доки читав, очі більше на полководця, ніж на табличку, допитливо, вагаючись, ніби читав він неправдиве. Знову під поглядом цих очей відчув Тит перед цим галасливим, незграбним чоловіком таку ж огиду, як часто відчував і раніше, і таку ж сильну спокусу, таку ж шалену хіть, яку відчував при словах генералів, — далі кинути вогонь усередину «того, що там», «відомого». Якусь мить обидва мовчали. Капітан усе ще дивився на нього, не вірячи, чекаючи. Так, не було ніякого сумніву, він чекав. Цілком твоя правда, мій Педане. Але й інші праві. Роби, що хочеш. Кожен пересував на іншого відповідальність. Всі хочуть це зробити, але ніхто не хоче, щоб це був він. «Ти муж, мій Педане! Зроби це ти». Таке, можливо, відчував Тит у той час, як капітан Педан стояв перед ним і чекав. Це не були думки й уже аж ніяк не були це слова, Тит стерігся. Не з’явилося нічого більше, крім маленької непомітної усмішки. Але перший центуріон п’ятого помітив усмішку. Сказав він щось? Полководцеві було так, наче він щось сказав. Воно прозвучало як «Геп, геп». Але це, розуміється, було неможливо. Капітан Педан узяв табличку, сховав її, як приписувалося, віддав привіт, витягнувши руку з розпрямленою долонею. Полководець сказав: «Дякую». Капітан Педан відійшов і нічого не сталося.