Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 70)

Він злякався. Він не хотів усе це думати. Ні, ні, це не був аж ніяк його намір зв’язуватися з цим Ягве. Це він залишає панам по той бік муру.

Його дійняв темний сум, шалена туга за юдейкою. Безпомічно гнівний, стояв він перед фанатизмом юдеїв, перед їхнім засліпленням. Береніка одна з цих, незбагненна, як і вони, ніколи він не буде справді володіти нею.

Він пішов до Йосифа. Той лежав у своїй постелі, до смерті виснажений, геть увесь вкритий холодним потом у цей жаркий літній день. Він хотів підвестися.

— Лежи, лежи, — попросив Тит, — але говори зі мною. Може, гнів на цих людей робить мене сліпим. З’ясуй мені, мій юдею: чого вони хочуть? Своєї мети вони більше не можуть досягти: чому ж вони хочуть краще вмерти, ніж жити? Вони можуть зберегти дім, за який вони б’ються: чому ж вони хочуть, щоб був він зруйнований? Ти розумієш це, мій юдею?

— Я розумію це, — сказав Йосиф безконечно втомлено, і його обличчя повне було такого ж смутного виразу, як і обличчя тих, на мурі.

— Ти наш ворог, мій юдею? — спитав Тит дуже ніжно.

— Ні, мій принце, — сказав Йосиф.

— Ти належиш до тих по той бік муру? — спитав Тит.

Йосиф замкнувся в собі, повний болісної муки, мовчав.

— Належиш ти до тих, по той бік муру? — повторив настійливіше Тит.

— Так, мій принце, — сказав Йосиф.

Йосиф подивився на нього без ненависті, але ніколи не були вони більше чужі один одному, як тепер. Тит вийшов, не відриваючи очей від юдея, сумний від думок.

У своєму тихому гарному домі в Тиверії, на височині над озером, Береніка спробувала розповісти своєму братові Агріппі, що сталося з нею в таборі. Агріппа, бачачи, яка збентежена та неспокійна прибула вона до нього, не спитав нічого. Тим одвертіше вона розповідала йому тепер. Зневажив її Тит своєю грубістю? Ні. Це було якраз найгірше, що вона не відчувала більше ніякої ненависті до його варварства. Крізь злобне сердите хлопчаче обличчя, яке він їй показав наприкінці, вона бачила сильне цілеспрямоване лице солдата. Це не допомагало, що вона перед своїм братом, перед собою самою глузувала з його твердого педантизму, з його безглуздої стенографії. У своєму смердючому таборі, на розтоптаному пустирі навкруг Єрусалима Тит був мужчина, муж.

Агріппа добре розумів натужливі пояснення своєї сестри. Хіба ця гірка війна менше шарпала йому нерви? Він припровадив римлянам свій контингент, але зразу після того повернувся до свого трансйорданського царства, і про те, що діється в таборі, хотів якомога менше чути. Його прекрасний палац у Тиверії, його статуї, картини, книги набридли йому.

— Тобі легше, сестро, — сказав він із легенькою сумною усмішкою на своєму гарному, трохи м’ясистому обличчі. — Будь прив’язана серцем до Юдеї, до країни й її духу, і спи з своїм римлянином: ти матимеш для себе проблему розв’язану. Люби його, Нікіон, свого Тита. Я заздрю йому, але не смію відраджувати. А що мені лишається, Нікіон? Я розумію і тих, і тих, і юдеїв, і римлян. Але як мені тримати їх обох? Якби я міг бути, як ті в Єрусалимі, якби я міг бути, як римляни. Я бачу фанатизм одних, варварство других, але не можу звільнитися, не можу зважитися.

Береніка в тиші Тиверії напружено прислухалася до всіх вістей із табору перед Єрусалимом. Спочатку був в її очах пустир, у який перетворилися сяючі околиці міста, в її ніздрях сморід табору, в її вухах — ревіння звірів, які чекали на стерво. Але поступово ці спогади втратили свою огидність, і навіженство війни почало заражати жінку. Війна — це були кров і вогонь, велике видовище, війна пахла гарно, війна — це були побожно буйні чоловічі обличчя, жадаючі швидкої благословенної смерті. Дедалі дужче поривало її зі задумливої краси Тиверії у велику, патетичну метушню табору. Чому мовчав чоловік? Чому не писав їй? Чи йому не вподобалося її тіло? Усю лють і сором спрямовувала вона проти себе самої, не проти чоловіка.

Коли надійшла звістка, що вже безпосередньо має вирішатися доля храму, що вже рада кабінету цезаря обговорювала цю справу, вона довше не стримувалася. Тепер вона мала досить причин, щоб повернутися до табору.

У принца високо піднялося тріумфуюче почуття, коли вона сповістила про себе. Відтоді, як жінка втекла від нього, він витримав два неймовірно важкі місяці серед гарячого смердючого літа, насилу вгамовуючи нерви та чекаючи на кінець міста. Він намагався заглушити свій неспокій напруженою роботою, він просунувся вперед, переніс війну безпосередньо до храму, і, де раніше стояв форт Антонія, стояв тепер його намет, поділений на три частини — робоче приміщення, спальня й їдальня. Він уже не забороняв собі більше портрет Береніки. Жахливо жива, як усе, що робив Фабулл, стояла вона в його робочій кімнаті. Часто дивився він у темно-золоті, довгі очі жінки. Як могла йому спасти божевільна ідея взяти її, наче іспанську повію? Це була чужа жінка, так, дуже висока та чужа. Він палав коханням до неї, як і в перші дні.

Він проглядав свої замітки, її слова, які він застенографував, порівнював їх, зважував. Довгі часи стояв, повний сумнівів, споглядаючи її портрет. Примушував себе, не вживав ніяких заходів, чекав.

І от тепер вона прибула сама. Він зустрів її верхи далеко перед табором. Береніка була ніжна, без докорів, схожа на дівчину. Вигорілий краєвид навколо Єрусалима, народ, розіп’ятий на хрестах, хижі птахи, здичавілі, загрозливі обличчя солдатів, ця Ге Гінном, цей краєвид смерті не лякав її. Міцними кроками через цей Аїд, царство смерті, ішов принц, муж, і коли вона була побіч нього, огорнув її великий спокій.

Вони лягли вкупі після вечері. Він розповідав їй про своїх хлопців, своїх солдатів. З цими юдеями клято трудно. Вони фанатичні, шалені, як дикі поранені вепрі. Вони ризикують своїм життям заради мішка пшениці, і вигадують усе нові тверді штуки. Вони наповнили дах зв’язної галереї між фортом Антонія та районом храму асфальтом, сухим деревом і смолою, заманили туди римлян і засмажили їх, як риб. Але і з його хлопцями жартувати не можна. Принц розповідав, немов ішлося не про втрати та здобутки, а про добрий спорт. Він сам не щадив себе, коли до чого доходило, він кидався всередину колотнечі, двічі його поранили, під ним закололи коня, його офіцери умовляли його, що він, полководець, має облишити рядову бойову роботу на рядових людей.

Тит розповідав жваво, в доброму настрої, ледве вважаючи на те, чи слухає вона його. Раптом він помітив, як вона дивиться на нього. Це не були очі портрета. Як вони тепер видивлялися на нього, як вони потьмяніли — це не було для нього чужим у цій жінці. Тихо, доки він говорив, рухом, що був беручий і водночас ніжний, вона обійняла його обома руками. Вона припала до нього, він не договорив розпочате речення до кінця, посеред його розповіді вони спустилися вниз і змішалися.

Тихо лежала вона після того зі заплющеними очима, усміхаючись. Тит притиснув широку селянську голову, яка мала тепер свіжий і хлопчачий вигляд, до її грудей, втискував її в її тіло.

— Я знаю, — сказав він і зробив свій командний голос гнучким, — я знаю, ти прибула не заради мене. Але дай мені думати, що для мене. Солодка, чудова, царице, кохана. Можливо, це заради твого храму ти прибула. Благословен будь храм, що прибула ти. Я твердо вирішив, що він має залишитися надалі. Солодка моя, і коли десять тисяч людей треба буде пожертвувати для того, він має бути збережений. Це твій храм. Це рама для тебе, і десять тисяч людей — невелика ціна за це. І дім твоєї матері я відбудую знов. Ти повинна підійматися його сходами вгору, Нікіон, своєю ходою, що робить мене щасливим, і за тобою має бути твій храм.

Береніка лежала зі заплющеними очима, усміхалася. Вона вбирала в себе його слова. Зовсім тихо сказала вона:

— Мужу, дитино, янік, янікі. Ради тебе прибула я, янікі.

21 серпня, 1 аба юдейського літочислення, почав працювати «Тугий Юлій» проти зовнішньої стіни, що оточувала район храму. Він працював шість днів безперервно, потім до нього долучили інші машини, і 27 серпня працювали всі машини одночасно. Без успіху. Спробували пряму атаку, поставили драбини, послали на ці драбини черепахами дві когорти. Юдеї скинули густо вкриті озброєними солдатами драбини. Деякі леґіонери, серед них і один носій польового значка, вибралися таки на мур, але тут їх повбивали, й юдеї захопили значок.

Тит звелів покласти вогонь під ворота. Зовнішні колонади, заспокоював він себе та Береніку, це ще ж не храм. Отже, підклали під ворота вогонь, срібло скрізь розтопилося і відкрило путь вогню до дерев’яних балок. Цілий день і наступну ніч аж до ранку лютував вогонь. Потім були знищені північна та західна колонні галереї, і тепер підійшли вже до самої високої будівлі храму.

28 серпня, 8 аба юдейського числення, коли працювали римські пожежні команди, щоб прокласти крізь попіл, жар та уламки шлях безпосередньо до храму, Тит скликав воєнну раду. Мали вирішити, що робити далі з храмом.

У цій воєнній раді взяли участь маршал Тиберій Александр, потім генерали, командири чотирьох леґіонів, Цереаліс від п’ятого, Лепід від десятого, Літерн від дванадцятого, Фріг від п’ятнадцятого, і Маркантон Юліан, губернатор Юдеї. Як секретаря Тит запросив Йосифа.

Тит звелів спочатку прочитати лист цезаря. Береніка мала правдиві відомості, що цезар скликав засідання кабінету, щоб обговорити зі своїми міністрами питання про подальше існування храму. Деякі з міністрів були тої думки, що цю твердиню бунту, цей центр і символ непокірної юдейської гордості треба зрівняти зі землею. Тільки так можна відібрати в юдеїв їхній збірний пункт. Інші додержувалися того погляду, що війна провадиться проти людей, а не проти безживних речей, а культурний престиж Риму вимагає, щоб таку чудову будівлю пощадили. Сам цезар, так закінчувався лист, прийшов до рішення порадити полководцеві по змозі пощадити будинок.