Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 5)

— Я б вам порадив, Йосифе бен-Маттіас, — сказав він, — вдатися до актора Деметрія Лібана.

І знову всі поглянули на жовтолицього молодого чоловіка. Чому іншим не спала ця ідея на розум? Деметрій Лібан, найпопулярніший комік, улюбленець двору, юдей, що при кожній нагоді підкреслював своє юдейство, так, це був саме такий чоловік, якого потребував для своєї справи Йосиф. Цезарева дружина любила його товариство, щотижня запрошувала до себе. Обидва підтвердили: Деметрій Лібан саме той, хто потрібен Йосифу.

Через невеликий час попрощалися. Йосиф пішов нагору в свою кімнату. Він скоро заснув, дуже умиротворений. Юст із Тиверії самотній пішов додому темної ночі. Він усміхався; президент релігійної громади бар-Цаароне навіть не вважав за потрібне дати йому факелоносця.

Незабаром після того, як розвиднилося, Йосиф, у супроводі даного йому президентом громади Каєм бар-Цаароне невільника, прибув до воріт Тибура, де ждав візничого Товариства транзитного сполучення. Візок був маленький, на двох колесах, досить тісний і незручний. Ішов дощ. Похмурий візничий сказав, що їхати доведеться годин зо три. Йосифові було холодно. Невільник, якого Кай дав йому передусім як перекладача, був не балакучий, скоро задрімав. В Юдеї зараз могло бути ще тепло. Проте це краще, що він тут. Цього разу все має йти добре, він вірить у своє щастя.

Юдеї тут, у Римі, завжди пов’язують справу його трьох невинних із політикою «Месників Ізраїлю», з подіями в Цезарії. Розуміється, це має значення для всієї країни, чи позбавлять юдеїв різними махінаціями панування в місті Цезарії. Але він не хотів, щоб від цього питання залежала доля його трьох невинних. Він вважає це за цинічне. Для нього йдеться тільки про етичний принцип. Допомагати ув’язненим — це одна з найперших моральних вимог юдейського вчення.

Коли бути чесним, треба відзначити, що дуже приблизно відомо, чи справді троє невинних не були в Цезарії якраз у час виборів. Зі свого погляду тодішній губернатор Антон Фелікс мав підстави схопити цих трьох. Усе ж він, Йосиф, не мав ніякої причини клопотатися підставами тепер щасливо відкликаного губернатора. Для нього ті троє — невинні. Ув’язненим треба допомагати.

Візок трусив. Дорога була заклято погана. Але от вони були вже в районі цегельні. Це був сіро-жовтий пустир, навкруги — загорожі та палісади, а за ними знову загорожі й палісади. Перед ворітьми на них дивилися гулящі солдати з варти — недовірливо, зацікавлено, радіючи розвазі. Невільник переговорив із ними, показав їм дозвіл. Йосиф незадоволено стояв збоку.

Їх повели до управителя похмурою, гнітючою дорогою. Кругом звучав глухий, монотонний спів; працюючи, мусили співати, такий був припис. Наглядачі мали палиці й батоги, вони здивовано дивилися на чужих.

Управитель був неприємно здивований. Раніше його зазвичай попереджали, коли будуть відвідувачі. Він сподівався контролю, неприємностей, не розумів Йосифової латини чи не хотів розуміти, його власна грецька мова була погана. Мусили, щоб порозумітися, раз по раз вдаватися по допомогу до невільника. Потім прийшов нижчий чиновник, пошепотівся з управителем, і враз поводження управителя змінилося. Він одверто й пояснив чому. Здоров’я тих трьох не в найкращому стані, він боявся, що їх послали проте на роботу, тепер він дізнався, що їх гуманно залишили в камері. Він радів, що все так добре йде, розтанув, розумів тепер Йосифову латину набагато краще; і власна його грецька мова покращала, він став балакучим.

От справи трьох. Їх спочатку послали були до Сардинії, в копальні, але вони не могли цього витримати. Раніше засуджених до примусової праці посилали ще будувати шляхи, очищати клоаки, крутити махові колеса та працювати біля помп у громадських купальнях. Робота на цегельнях найлегша. Управителі фабрик не раді, коли їм присилають примусових робітників-юдеїв. Вони завдають труднощів черев їжу, не хочуть працювати в суботу. Управитель був із цими трьома засудженими, це він сам може запевнити, особливо гуманний. Але, на жаль, і гуманність повинна мати свої межі. Через відбудову міста державним цегельням ставлять якраз надзвичайні вимоги. Тому всі мусять працювати.

— Приписану кількість треба постачити хоч би що, і ви можете собі уявити, пане, що римські будівельники не дуже скромні. П’ятнадцять годин роботи тепер офіційний мінімум.

З його людей, а їх від восьмисот до тисячі, подихає за тиждень у середньому чотири. Його радує, що ті троє досі не потрапили в це число.

Потім управитель передав Йосифа нижчому чиновникові. Знову йшов він крізь цегельню, повз наглядачів із палицями та батогами, крізь глухий, однотонний, одноманітний спів, по глині й спеці, між робітниками, що були зігнуті, стояли на колінах, кректали під тягарями. Йосифові згадалися слова з Письма про фараона, що гнобив народ Ізраїлю у Єгипті. «І єгиптяни немилосердно примушували дітей Ізраїлю працювати на них. І нестерпним робили їм життя їхнє важкою працею в глині й на цегельні. І поставили наглядачів над ними, щоб пригноблювали їх важкою працею, і вони будували фараонові міста Пітон і Рамзес». Для чого святкують Пасху з радістю і великим блиском, коли тут діти Ізраїлю досі тягають цеглу, щоб їхні вороги будували міста? Глина важко налипала на його черевики, протискалася між пальцями. І весь час навкруги однотонний, глухий спів.

Нарешті були вони біля приміщення для примусових робітників. Солдат пішов по тюремника. Йосиф ждав у передпокої, читав напис на дверях, вислів уславленого письменника — сучасника Сенеки: «Це раби? Але також і люди. Це раби? Але також домочадці. Це раби? Але також прості друзі». Лежала маленька книжечка, вказівки письменника Калумелли, знавця великого виробництва. Йосиф читав: «Треба щодня робити перекличку примусових робітників. Щодня також треба оглядати, чи тримаються кайдани і чи надійні камери. В камері найдоцільніше тримати по п’ятнадцять в’язнів».

Його провели до трьох. Камера була напівпідземна, вузенькі віконця зроблені дуже високо, щоб їх не можна було дістати руками. Тісно, одні біля одних, стояло п’ятнадцять накритих соломою нар, але й тепер, коли тільки п’ятеро сиділо тут — він, вартовий і троє в’язнів — було нестерпно тісно.

Троє скорчились один біля одного. Вони напівголі, одяг лахміттям висів на них, їхня шкіра була блідо-свинцева. Над кісточками на ногах кільця для ланцюгів, на лобі тавро, випалена літера Е. Їхні голови аж по тім’я низько острижені, і при тому велетенські бороди, скуйовджені, сплутані, жовтувато-білі, виглядали гротескно. Йосиф знав імена трьох: Натан, Гадя, Єгуда. Гадю й Єгуду він бачив рідко та побіжно, нічого дивного, що він не впізнав їх тепер. Але Натан бен-Барух, доктор і пан, член Великої ради, був його учителем, чотири роки він бував із ним разом по багато годин щодня, отже мусив би впізнати його серед трьох. Але і його він не впізнав. Натан був огрядний пан, середній на зріст. Ті ж, що скорчилися там, були двома скелетами середньої величини, а один був дуже великий. І він ніяк не міг визначити, хто з середньої величини скелетів мав бути його учителем Натаном.

Він привітав трьох. Дивно звучав у цьому злиденному приміщенні його здоровий, із трудом приглушений голос:

— Мир вам, мої доктори й пани.

Троє поглянули, і тепер по товстих бровах він упізнав свого старого вчителя. Він згадав, який страх і гнів викликали в ньому шалені очі під цими товстими бровами. Бо цей чоловік дуже соромив його, з глузуванням ображав його, дев’яти- чи десятилітнього, коли він не міг устежити за його хитромудрим методом викладу, принижував його самосвідомість із їдкою обдуманістю. Він тоді — як часто! — бажав похмурому, буркотливому чоловікові всього найгіршого: тепер же, коли віджилий погляд із висхлих очей дійшов до нього, це впало йому в серце як камінь, і співчуття здавило йому дихання.

Він мусив говорити довго й обережно, поки слова його пробилися крізь тупу втому до їхнього розуміння. Нарешті вони стали відповідати, покашлюючи, запинаючись. Вони пропащі. Бо коли й не змогли примусити їх зламати заборони Ягве, то змогли перешкодити виконувати його заповіти. Отже, вони втратили і це, й інше життя. Чи їх битимуть батогами, доки вони впадуть на глинисту землю, чи розіпнуть їх на хресті низьким способом, яким це поріддя римлян звикло завдавати людям смерть: Господь Бог дав, Господь Бог узяв, що швидше кінець, то бажаніше, хай славиться ім’я Господнє.

Було гнітюче повітря у цьому тісному, напівтемному, вогко-холодному приміщенні, крізь вузенькі отвори вікон пробивався дощ, густий сморід не виходив, знадвору, здалека чувся глухий монотонний спів. Йосиф соромився, що носить ціле убрання на чистому тілі, що він молодий і повний енергії, що він через годину зможе вийти звідси, піти геть із цього місця бруду й жаху. Ці троє не можуть думати про те, що виходить за маленький круг їхньої видимої повсякденності. Не було ніякого сенсу говорити їм про свою місію, про ті заходи, яких збираються заради них вжити, про політику, про сприятливу кон’юнктуру при дворі. Для них лишається найгіршим, що вони не можуть додержати очисних законів, строгих заповідей ритуального обмивання. Вони мали різних доглядачів і вартових, деякі були черствіші, відбирали в них молитовні ремені, щоб вони не могли на них повіситися, деякі були милосердніші, ці лишали їх їм. Але всі вони були необрізані, злочинці та прокляті. Для них було однаково, чи краще годуватимуть примусових робітників чи ні, бо вони не їли м’яса тварин, що зарізані не так, як велить закон. Отже лишаються їм для харчування тільки покидьки овочів і фруктів. Вони радилися між собою, чи брати їм порції м’яса, щоб міняти їх у інших в’язнів на хліб і фрукти. Вони сильно сперечалися з цього приводу. Доктор Гадя спершу доводив багатьма аргументами, що це дозволено. Але, кінець-кінцем, він погодився з двома іншими, що це дозволено тільки, як засіб врятуватися від безпосередньої смерті. Але хто може знати, чи Господь, хай славиться його ім’я, визначив їхню смерть у цьому чи тільки в наступному місяці? Отже, виходить усе таки, що не дозволено. Коли вони не зовсім отупілі від втоми, вони завжди дебатують, вдаючись до теологічних аргументів, що дозволено, а що ні, і тоді вони згадують про Кам’яну палату храму. У Йосифа було враження, що ці дебати часто дуже запальні та перетворюються в пусті сварки, але, певно, вони були єдиним, що ще підтримувало їхнє життя. Ні, це було неможливо — розмовляти з ними хоч як-небудь розсудливо. Коли він говорив про прихильність цезаревої дружини до юдеїв, вони відповідали, що це ще питання, чи дозволено взагалі молитися в цьому місці безодні та бруду. Вони не знали також календаря, отже, можливо, порушують суботу, надіваючи молитовні ремені, і будень — не надіваючи.