Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 4)

Але Клавдій Реґін сміявся, вдаряв старого по плечу, сказав, що він від народження називався Реґін, бо він народився невільником, і так його пан назвав його. Але він, власне, мусив називатися Мелек, так іноді кликала його мати, і він аж нічого не має проти того, коли й старий називатиме його Мелеком.

Коричнево-жовтий Юст тим часом наче обмацував Йосифа. Йосиф відчував увесь час, що за ним стежать. Він мав таке враження, що цей Юст внутрішньо глузує з нього, з його розмови, з того, як він вимовляє слова, з його Єрусалимського звичаю їсти, як він, наприклад, великим і третім пальцями всував у рот зубочистку зі сандалового дерева. Тепер цей Юст безпосередньо спитав його, і в його запитанні так заклято звучала вищість жителя світового міста:

— Ви тут у політичних справах, мій пане й докторе Йосифе бен-Маттіасе?

І тут Йосиф не міг стриматися, він мусив дати відчути цьому глузливому молодому римлянинові, що він є справді щось велике та важливе, тому й послали його сюди, і він розповів про справу своїх трьох невинних. Він запалився, говорив трохи занадто патетично, як для слуху цього скептичного римського товариства; проте стало тихо в обох половинах кімнати, на почесних канапах і за великим столом всі слухали красномовного, захопленого собою і своєю справою молодого чоловіка. Йосиф добре помічав, як мрійливо поглядала на нього Ірена, як сердився його колега Юст, як сам Клавдій Реґін прихильно усміхався. Це окриляло його, його слова стали значніші, його віра в своє послання гарячіша, його мова стала загарливіша. Він говорив, доки старий не спинив його обурено: в суботу не можна розмовляти про справи. Йосиф ураз замовк, смиренно наляканий. Але внутрішньо він був задоволений, відчував, що його промова мала вплив.

Нарешті, трапеза закінчилася, Кай проказав довгу застольну молитву, всі вийшли, залишилися тільки серйозні чоловіки. Тепер Кай запросив і Йосифа й Юста на почесні канапи. Невкладистий змішувальний апарат перенесли на стіл. Зняли, коли вийшов строгий старий, приписані звичаєм головні накриття, й зітхнули вільно.

Отже, четверо чоловіків лежали й сиділи вкупі за вином, цукерками й фруктами, ситі, задоволені, налаштовані на розмову. Приміщення освітлювалося приємним жовтуватим світлом, завіса була піднята високо, з темного двору віяло ласкавою прохолодою. Обидва старші пани говорили з Йосифом про Юдею, розпитували його. Кай був, на жаль, тільки один раз в Юдеї, ще молодим чоловіком, давно вже; він разом із сотнею тисяч інших прочан приніс своє жертовне ягня на свято Пасхи до храму. Він багато бачив після того, тріумфальні походи, пишні вистави на арені, у Великому цирку, але вигляд біло-золотого храму в Єрусалимі й ентузіастичних сотень тисяч, що переповнювали грандіозне приміщення, лишається найвеличнішим із того, що він бачив за своє життя. Всі вони тут, у Римі, прив’язані до старої батьківщини. Хіба вони не мають своєї власної прочанської синагоги в Єрусалимі? Хіба не надсилають туди храмові податки та подарунки? Хіба вони не заощаджують свої гроші, щоб їхні трупи після смерті послали до Юдеї та поховали в старій землі? Але панове в Єрусалимі роблять так, щоб викликати огиду до цієї старої батьківщини. Чому, будь я проклятий, ви не вживаєтеся з римським урядом? Можна ладити миром із цезарськими чиновниками, це терпимі люди, ми це добре знаємо з власного досвіду. Але ні, ви в Юдеї завжди мусите виявляти свою впертість, затятість у вас у крові, й одного прекрасного дня горщик буде розбитий. Вам треба солодких ріжків чи що? — переклав він свої слова арамейською мовою, сміючись, але по-суті дуже серйозно.

Ювелір Клавдій Реґін, усміхаючись, відзначив, що Йосиф за строгим Єрусалимським етикетом випивав свій келих не враз, а двічі відставляючи його. Клавдій Реґін знав відносини в Юдеї точно, він був там тільки два роки тому. Не римські чиновники винні в тому, що Юдея не заспокоюється, і не великі пани в Єрусалимі, а виключно тільки маленькі агітатори, «Месники Ізраїлю». Тільки тому, що вони не бачать іншого способу зробити політичну кар’єру, вони підбурюють до безнадійного збройного повстання. Ніколи не жилося юдеям краще, як за правління цього благословенного цезаря Нерона. Вони в усіх галузях мають вплив, і цей вплив зростатиме, якщо тільки вони будуть досить розумні, не поводитимуться занадто гостро.

— Що важливіше: мати силу чи показувати силу? — закінчив він і прополоскав рот теплуватим вином.

Йосиф визнав за вчасне вкинути слово про «Месників Ізраїлю».

— Панове в Римі, — сказав він, не повинні забувати, що в Юдеї править не тільки самий холодний розум, але неодмінно має значення й серце. Там на кожному кроці натикаєшся на знаки римського суверенітету. Пан Кай бар-Цаароне з теплим серцем згадує свято Пасхи в храмі. Але досить тільки побачити, як брутально й цинічно поводиться, наприклад, римська поліція в цьому храмі, коли вона має охороняти порядок на свято Пасхи, і навіть спокійній людині вдаряє кров у голову. Не легко святкувати визволення з Єгипту, відчуваючи при кожному слові кулак римлянина на своїй потилиці. Триматися спокійно тут, у Римі — це ніяке мистецтво, тут, певно, і мені це буде не трудно; але нестерпно важко це в країні, обраній Богом, у Божій оселі, в країні Ізраїлю.

— Бога більше нема в країні Ізраїлю, Бог тепер в Італії, — сказав різкий голос.

Всі поглянули на жовтолицього, що вимовив ці слова. Він тримав свій келих у руці, він не дивився ні на кого, його речення призначалося тільки для нього самого. І не було в ньому заперечення або іронії, він тільки констатував факт і замовк.

Всі мовчали. На ці слова нічого не можна було сказати. Сам Йосиф неохоче відчував, що вони правдиві. «Бог тепер в Італії», — він переклав це речення по-арамейському. Слово вразило його глибоко.

— Ваша, мабуть, правда, молодий чоловіче, — сказав через якийсь час фінансист Клавдій Реґін. — Ви мусите знати, — обернувся він до Йосифа, — я майже не юдей, я син сицилійського невільника й юдейки-матері, мій пан свого часу заборонив мене обрізати, за що я, признаюся, і по сьогодні вдячний йому. Я ділова людина, я уникаю участі в справі, де я можу. З другого боку, я беру участь у справі, де визнаю за потрібне. Ваш Бог Ягве сяє для мене краще, ніж його суперники. Я симпатизую юдеям.

Великий фінансист лежав тут зручно, держачи в руці келих із теплуватим вином, спрямувавши лукаві, заспані очі в темний двір. На третьому пальці він носив дуже велику, матову перлину, від якої Йосиф не відводив очей.

— Так, докторе Йосиф, — сказав Кай бар-Цаароне, — це найкраща перлина чотирьох морів.

— Я ношу її тільки в суботу, — сказав Клавдій Реґін.

Якщо він цей вечір не використає, міркував Йосиф, якщо він не здобуде ніякої вигоди із спричиненої ситістю прихильності, з повечірньої сентиментальності сильного чоловіка, то він тоді телепень, що ніколи не буде спроможний довести справу своїх трьох невинних до щасливого кінця.

— Як ви належите до симпатизуючих, пане Клавдій Реґін, — повернувся він скромно, проте настійливо до фінансиста, — то чи не хочете ви подбати про трьох невинних із Цезарії?

Ювелір різким рухом поставив свій келих.

— Цезарія, — сказав він, і його сонні до того очі стали гострими, а його високий голос загрожуючим. — Це гарне місто з прекрасною гаванню, вивіз звідти чималий, рибний ринок там надзвичайний. Грандіозні можливості. Ви самі, з вашими безглуздими прагненнями, винні, коли у вас відбирають їх. Мені вино стає кисле, коли я чую про ваших «Месників Ізраїлю».

Йосиф, наляканий цією раптовою запальністю раніше такого спокійного пана, відповів із подвійною обережністю, що визволення трьох невинних є чисто моральна справа, яка стосується гуманності, а не політики.

— Ми хочемо впливати не політичними аргументами, — сказав він, — і не юридичними. Ми знаємо, що тільки через особисті відносини можна чогось досягти, — і він дивився смиренно просячим поглядом на Клавдія Реґіна.

— Чи ваші троє невинних принаймні справді невинні? — спитав той нарешті, прижмурюючись.

Йосиф одразу став палко запевняти, що ті троє, коли вибухнув заколот, були на другому кінці міста. Але Клавдій спинив його: він не хоче цього знати. Знати хоче він, до якої політичної партії вони належали.

— Вони промовляли в Блакитному залі? — спитав він. Блакитний зал був місцем зборів «Месників Ізраїлю».

— Це так, — мусив ствердити Йосиф.

— От бачите, — сказав Клавдій Реґін і на цьому справа для нього була закінчена.

Юст із Тиверії дивився на гарне, збуджене, домогливе обличчя Йосифа. Він зазнав видимої поразки, й Юст співчував йому. З неприязню і водночас із прихильністю розглядав він свого молодого колегу. Той хоче бути тим самим, що й він, великим письменником і людиною з великим політичним впливом. Він має такі ж засоби, такий же шлях, такі ж цілі. Гордий Рим достиг для старішої культури Сходу, як півтораста років тому був достиглий для культури греків. Приваблива річ, чудове покликання — працювати над тим, щоб зсередини розм’якшити його цією культурою Сходу. Відчуваючи це, прибув він три роки тому до Риму, як тепер Йосиф. Але йому, Юстові, було легше й важче. Він має чистішу волю, різкішу обдарованість. Але він вимогливий щодо засобів, розбірливий. Він глибоко зазирнув у політичну й літературну діяльність столиці, він має огиду до компромісів, до дешевих ефектів. Цей Йосиф явно менш розбірливий. Він зважиться вдатися до найнепривабливіших засобів, він хоче вгору хоч би що, він так акторствував, лестив, старався заручитися підтримкою, що для знавця втіхою було дивитися на цю нестримність. Його власне юдейство духовніше, ніж юдейство Йосифа; мають бути сутички між ними. Це має бути завзяте змагання, це не завжди буде легко — залишатися чесним, але він лишиться чесним. Він даватиме іншому всі шанси, які для нього підходять.