Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 3)

Сенатор перехилився з паланкіна. Далеко навколо всі слухали Його. Він витримав іронічну позу до кінця, імітуючи адвоката чи базарного оповісника, але в його словах звучало тепло, і всі відчували, що ця велика похвала місту більше справжня, ніж пародійна. Захоплено слухали вони, як прославлялося місто, їхнє місто, з його благословенними чеснотами і благословенними пороками, місто найбагатших і найбідніших, найживіше місто світу. Як уславленого актора в театрі, надпоривно вітали вони сенатора, коли він скінчив. Але сенатор Марулл уже не слухав більше, він не кинув також жодного погляду більше на Йосифа. Він зник у паланкіні, кивнув архітекторові та звелів пояснити йому модель новоспоруди. Й ювелір Клавдій Реґін не сказав більше й слова Йосифові. Проте, коли Йосиф вибирався з кипучої маси, він підморгнув йому іронічно-підбадьорливо, від чого його м’ясисте обличчя змінилося на надзвичайно лукаве.

Задумливо, не кидаючи жодного погляду на оточення, хоч його часто штовхали, ішов Йосиф крізь міську метушню. Він зрозумів не всю промову сенатора, але вона сягнула його серця і дала його думкам літ. Він піднявся вгору на Капітолій, жадібно поглинав видовище храмів, вулиць, пам’ятників, палаців. В Золотому домі, побудованому там, римський цезар править світом, і з Капітолію сенат і народ Риму видають свої постанови, що змінюють світ, і там у архівах, схований у бронзі, лежить порядок світу, як його встановив Рим. Римом називається сила. Він повторив про себе це слово: Рим, Рим, потім переклав його по-гебрейському, виходило «Гевура» і звучало далеко не так страшно, потім переклав це по-арамейському, виходило «Кохба», і слово втратило всю свою загрозливість. Ні, він, Йосиф, син Маттіаса з Єрусалиму, священик першої черги, не мав страху перед Римом.

Він дивився на місто, воно ожвавлювалося дедалі дужче, був час великого післяполуденного руху. Крики, метушня, діловита діяльність. Він вбирав у себе картину міста, але за тим, реальніше, ніж цей справжній Рим, бачив він своє рідне місто, Кам’яну палату храму, де засідала Велика рада, і сильніше, ніж шум форуму, чув він ясне гудіння велетенської лопатної сурми, яке при сході та заході сонця лунало над Єрусалимом і аж до Єрихона, сповіщаючи, що приноситься на вівтар Ягве щоденна всеогненна жертва. Йосиф сміявся. Тільки той, хто народився в Римі, може бути сенатором. Цей пан Марулл дивиться гордо й бундючно зі свого паланкіна і виставляє свою ногу в червоному, з високими підошвами і чорними ременями, черевику, які носять чотириста сенаторів. Але він, Йосиф, воліє бути народженим в Єрусалимі, хоч він не має навіть персня другого благородного стану. Ці римляни сміються а нього: але глибше сміється він із них. Те, що вони можуть дати, ці люди Заходу, їхню техніку, їхню логіку, — це можна вивчити. Що не можна вивчити — це силу східного видіння, святість Сходу. Нація і Бог, людина і Бог там одне. Але це невидимий Бог, його не можна бачити і не можна вивчити. Його або мають або не мають. Він, Йосиф, має це, цього невидимого, якого не можна вивчити. А що він вивчить інше, техніку й логіку Заходу, в цьому він не почуває ніякого сумніву. Він зійшов із Капітолію вниз. Його довгі, запальні очі горіли на блідо-смаглявому, кістлявому обличчі. В Римі знали, що багато людей зі Сходу одержимі своїм богом. Йому дивилися вслід, деякі трохи глузливо, деякі, можливо, із заздрістю, але більшості, жінкам насамперед, він подобався, коли проходив, сповнений мріями і честолюбством.

Кай бар-Цаароне, президент Агріппінської громади, в якого Йосиф жив, був власником процвітаючої мистецької меблевої фабрики в Римі. Його головні крамниці містилися по другий бік Тибру, у центрі міста, крамниця для дрібних городян на вулиці Субура, крамниця речей розкоші — в аркадах Марсового поля. В будні навіть його просторий приватний будинок в юдейському кварталі, недалеко від Воріт трьох вулиць, був напханий речами його виробництва. Але сьогодні, напередодні суботи, не можна було помітити й сліду цього. Йосифові здавалося, що весь дім, а особливо простора їдальня, сьогодні змінилися. Раніше кімната навпроти двору стояла відчиненою. Сьогодні вона була закрита величезною завісою, і Йосиф, приємно зворушений, згадав звичай рідного краю — так заведено було в Єрусалимі. Він знав: доки висить ця завіса, кожного, хто зайде до їдальні, привітають як бажаного гостя. А коли знову відсунуть її, тоді почнеться вечеря. І хто приходить потім, приходить пізно. І кімната сьогодні освітлена не римським способом, а за звичаєм Юдеї: срібні, прикрашені гірляндами фіалок лампи звисали зі стелі. На буфеті, на столовому приладді, на келихах, на сільничках, на пляшках з олією, оцтом і прянощами сяяла емблема Ізраїлю — гроно винограду. Але приємніше, ніж увесь цей блиск, зворушило Йосифа те, що на столі стояли обгорнуті соломою огрівні пачки, бо в суботу не можна варити, тому страви були вже готові, й їхній запах наповнював приміщення.

Проте, хоч оточення було втішне, Йосиф почував себе незадоволеним. Про себе він розраховував на те, що йому, як священикові першої черги і носієві великого докторського титулу Єрусалима, запропонують почесне місце на одній із трьох спеціальних канап. Але цей чванькуватий римлянин дуже забрав собі в голову, що тепер, після великої пожежі, його меблеве підприємство іде так добре, і він зовсім не думає про те, щоб приділити йому одне з своїх почесних місць. Навпаки, він мусить, вочевидь, сидіти з жінками і малошанованими гостями за великим загальним столом.

Чого, власне, баряться, не підіймають завісу і не починають їсти? Кай давно вже, кладучи їм руку на тім’я, поблагословив своїх дітей стародавньою мовою: хлопців — хай сподобить тебе Господь бути як Ефраїм і Менасса, дівчат — хай зробить тебе Бог такою, як Рахіль і Лея. Всі були нетерплячі, хотіли їсти: чого ж чекати?

Тут крізь завісу почувся знадвору знайомий голос, і в кімнату зайшов з-за завіси гладкий пан, якого Йосиф уже бачив: фінансист Клавдій Реґін. Він жартівливо привітав римським способом господаря і його стародавнього батька Аарона, він кинув також малошанованим кілька прихильних слів, і, дивись ти! — Йосиф був дуже гордий тим: він упізнав його, він підморгнув йому своїми важкими, сонними очима і сказав своїм високим, масним голосом, і всі чули це: «Добрий день, мир тобі, Йосифе бен-Маттіас, священик першої черги». Потім зразу підняли завісу, Клавдій Реґін без подальших церемоній ліг на середню канапу, на почесне місце. Кай зайняв друге, старий Аарон — третє. Потім Кай над повним келихом, що налитий був юдейським вином і вином єшкольським, проказав освячуючу молитву суботнього вечора, він благословив вино, і великий келих переходив від рота до рота, потім він благословив хліб, розламав його, поділив, і всі сказали «амінь», і потім, нарешті, усі почали їсти.

Йосиф сидів між огрядною господинею і вродливою шістнадцятирічною донькою сім’ї, Іреною, що безупинно видивлялася на нього своїми лагідними очима. Було ще багато людей за великим столом, хлопець Корнель і другий напівдорослий син Кая, також два смиренні, непомітні студенти-богослови, які чекали на те, щоб добре наїстися тут сьогодні увечері, і передусім молодий пан із коричнево-жовтим, різким лицем, що сидів навпроти Йосифа й одверто розглядав його. Відомо було, що цей пан теж походить із Юдеї, принаймні з напівгрецького міста Тиверії, і що він зветься Юст, так, Юст із Тиверії, і що його становище всіма сторонами загрозливо подібне до становища Йосифа. Він також вивчав богословів, юриспруденцію і літературу. Він зайнятий був переважно політикою, жив тут як агент номінального царя Агріппи, і хоч поступався перед Йосифом родинною благородністю, зате від народження краще знав грецьку й латинську мови, і уже три роки перебував тут. Молоді чоловіки придивлялися один до одного, обидва з великою цікавістю, чемно й дуже недовірливо.

Там, на почесних канапах, розмовляли голосно, безтурботно. Обидві пишні синагоги у центрі Риму згоріли, тим часом, як три великі молитовні тут, на правому березі Тибра, залишилися неушкоджені. Це, звісно, прикро й боляче, що обидва божі доми згоріли, та проте президент релігійної громади з правого берега трохи й радувався. П’ять юдейських громад у Римі мали кожна свого власного президента, і між ними відбувалося гостре змагання, насамперед між дуже замкнутою Фелійською синагогою та численною, але зовсім не добірною Агріппінською громадою Кая. Батько Кая, дуже старий Аарон, найперший бурчав беззубо проти гордих дурнів із того берега. Хіба це не закон і старий звичай, щоб синагоги ставляти щоразу на найвищому місці, як от в Єрусалимі храм із висоти панує над містом? Але, розуміється, Юліан Альф, президент Фелійської громади, хотів мати свою синагогу дуже близько від Палатина, коли навіть вона заради того повинна стояти нижче. Це була Богова кара, що він допустив спалити свої доми. Кара найперше за те, що юдеї з того берега купують для себе сіль у римлян, хоч кожен знає, що цю сіль для того, щоб вона мала гарний вигляд, змішують зі свинячим жиром. Так лаяв старий все і вся. Наскільки Йосиф міг зрозуміти із цього досить незв’язного бурчання, воно спрямоване тепер було проти тих, що свої святі гебрейські імена з причини моди та ділових міркувань переінакшували на грецький і латинський кшталт. Його син Кай, що спершу називався Хаїм, усміхався добродушно, вибачливо; власне, діти не повинні були це чути.