Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 6)

Йосиф перестав говорити про справу. Він слухав їх, і коли один цитував якесь місце з Письма, втручався інший і цитував місце протилежного змісту, і дивись, вони оживали і починали сперечатися і кидали аргументи зі своїх безсилих горл, і він сперечався разом із ними, і це був великий день для них. Але вони не витримали довго і дуже скоро знову впали в свою отупілість.

Йосиф бачив їх, скорчених у тьмяному світлі в’язниці. Ці троє, нужденні тілом, в бруді та остаточній безодні, були великі в Ізраїлі, їхні імена сяяли серед творців закону в Кам’яній палаті. Допомогти в’язням! Ні, йдеться не про те, це смішне й пусте, чи матимуть юдеї пануюче становище в Цезарії, чи ні. Йдеться про те, щоб допомогти цим трьом. Вигляд цих трьох вразив його, запалив увесь огонь у ньому. Його переповнювало побожне співчуття, що мало не розривало його, як вони твердо й міцно держалися в своїй нужді закону, як вони чіплялися за закон, як тільки закон підтримував їхнє дихання, що вони лишалися живі. Він думав про той час, коли він сам був у пустелі, в святому пості, у єссеїв, у свого вчителя Бануса, й як тоді, в найкращі моменти, пізнання приходило до нього не через розум, а через самозаглиблення, через споглядання, через Бога.

Звільнити в’язнів! Він стиснув губи з твердим наміром погасити в собі кожну іншу думку, щоб визволити цих трьох нещасних. За жалібним однотонним співом примусових робітників він чув великі, гебрейські слова заповіді. Ні, він тут не з суєтного егоїзму, Ягве послав його сюди. Він ступав назад крізь сірий дощ, він не відчував дощу, не відчував глини, що налипала на його черевики. Звільнити в’язнів!

В Юдеї чоловіку таких політичних поглядів, як у Йосифа, не можна було піти на змагання чи в театр. Один-єдиний раз він одвідав виставу; потай і з нечистою совістю, в Цезарії. Але то була дрібна річ, як рівняти з тим, що він бачив сьогодні в театрі Марцелла. У нього шуміло в голові від танців, маленьких простацьких жартів, балету, великої партерної пантоміми, пишності та постійних змін на величезній сцені, що протягом кількох годин ніколи не стояла порожня. Юст, що сидів поруч із ним, відкидав це все зневажливим рухом руки. Він визнавав на сцені тільки бурлескні ревю, які народ по праву любив, і терпів досі всі ці дурниці, щоб завчасно зайняти собі місце для ревю коміка Деметрія Лібана.

Так, цей комік Деметрій Лібан, хоч було в ньому багато чого неприємного, був мистець із людським обличчям. Народившись як невільник цезаревого господарства і звільнений цезарем Клавдієм, він здобув собі своєю мистецькою грою нечуваний достаток і титул «Першого актора епохи». Цезар Нерон, якого він наставляв у мистецтві промови й акторської гри, любив його. Важкий чоловік, цей Лібан, піднесений і пригноблений своїм юдейством. І навіть прохання та накази цезаря не могли його спонукати виступити в суботу або великі юдейські свята. Він знову й знову сперечався з докторами юдейських університетів, чи справді він відкинутий Богом за те, що він грає в театрі. З ним ставалися істеричні напади, коли він мусив виступати в жіночому убранні, порушуючи заповідь закону: чоловік не повинен носити жіноче вбрання.

Одинадцять тисяч глядачів театру Марцелла, втомлені багатогодинною програмою першої частини, тепер вимагали, бушуючи й ревучи, почати бурлеск. Керівники театру, либонь, не наважувалися починати, бо ждали цезаря чи його дружину, в ложі яких усі попередні приготування були зроблені. Але публіка вже ждала п’ять годин, вона звикла в театрі вимагати своїх прав і супроти двору, вона погрожувала, кричала, і почати мусили.

Завіса опустилася. Комедія Деметрія Лібана називалася «Пожежа», казали, що автор — сенатор Марулл. Її герой, якого грав Лібан, був Ісидор, невільник із єгипетського міста Птолемеї, розвитком вищий за свого господаря й усе своє оточення. Він грав майже без ніяких допоміжних засобів, не мав на собі маски, ніякого коштовного убрання, високих черевиків. Він був просто невільник Ісидор із провінції Єгипет, сонний, сумний, хитрий чолов’яга, з яким нічого не станеться, який у кожному становищі викрутиться. Він допомагає своєму неповороткому нещасливому господареві в його численних скрутах, він здобуває для нього гроші і добре становище, спить із жінкою свого пана. Одного разу, коли пан дає йому ляпаса, він заявляє йому, сумно й рішуче, що тепер він має його, на жаль, покинути, і він не повернеться доти, доки його пан не розвісить у всіх публічних місцях просьбу до нього про вибачення. Пан заковує невільника Ісидора в кайдани, сповіщає поліцію, але, проте, Ісидорові вдається, певна річ, утекти, і під оглушливі вияви радості публіки знову й знову водить він поліцію за ніс. На жаль, у найнапруженішому місці, коли здавалося неминучим, що Ісидора нарешті схоплять, вистава урвалася, бо тут з’явилася в театрі дружина цезаря. Вся публіка підвелася, вітала одинадцятьма тисячами голосів гожу, біляву даму, що дякувала, простягнувши випрямлену руку долонею до публіки. Зрештою, поява її була подвійною сенсацією, бо серед інших її супроводила настоятелька весталок, а досі не було звичаю, щоб аристократичні черниці дивилися популярні в народі бурлески в театрі Марцелла.

П’єсу мали почати знову. Йосиф був радий цьому, нечувана, смілива реальність вистави була для нього приголомшуюче нова, і вдруге він розумів набагато краще. Він не відривав очей від актора Лібана, від його зухвалого та сумного рота, від його красномовних рук, від усього його тіла, що все було рухливе й промовисте. І от дійшло до куплета, уславленого куплета з оперети «Пожежа», який Йосиф за короткий час перебування в Римі чув сотню разів — його співали, викрикували, мурчали, висвистували. Актор став біля рампи, оточений одинадцятьма клоунами, різко задзвеніли ударні інструменти, загули сурми, запищали флейти, і він заспівав свій куплет: «Хто тут пан? Хто платить за оливу? Хто платить за дівчат? І хто, хто платить за сирійські парфуми?» Публіка схоплювалася, вона підспівувала, сама янтарно-жовта цезарева дружина в цезарській ложі ворушила губами, а важна настоятелька весталок щиро сміялася. Але тепер нарешті невільник Ісидор був оточений, не було більше ніякої змоги втекти, щільно обступили його поліцаї, він запевняв, що він не невільник Ісидор, але як довести це поліцаям? Танцем. Так. І от починається танець. Ісидор носив ще кайдани на ногах. Треба було танцювати і при тому не виявити кайдани, це було страшенно важко, це було смішно та зворушливо водночас — бачити чоловіка, що танцює за свою свободу й життя. Йосиф був у захваті, публіка була у захваті. Як його ноги-кайдани, так кожен рух актора Лібана тягнув за собою голови глядачів. Йосиф почував себе цілковитим аристократом, йому й на думку не спадало відмовитися від найпринизливіших для них послуг невільників. І більшості з людей, що були тут у театрі, не спадало це на думку, вони, наприклад, не раз багатьма десятками тисяч страчених невільників дуже виразно довели, що вони не хочуть знищити різницю між панами й невільниками. Але тепер, коли вони бачили, як танцює чоловік із його кайданами, що видає себе за пана, всі вони були за нього і проти його пана, і всі радувалися, римляни й їхня імператриця, що зухвалий чоловічина знову вирвався від поліцаїв і знову почав наспівувати тихо й лукаво: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

І от вистава стала зовсім зухвалою. Ісидорів пан справді оповістив, що він просить у Ісидора вибачення, він мусив вдатися до свого невільника. Але він тим часом наробив дурниць, дійшов через наймачів своїх квартир до краху, бо вони не платили. Проте виселити їх він через певні причини не міг, його дорогі будинки знецінилися. Тут ніхто не міг допомогти, крім хитрого Ісидора, і той допоміг. Він допоміг так, як допомогли собі, на думку народу, цезар і деякі великі пани в подібному випадку: він запалив квартал зі знеціненими будинками. Це було сміливо й грандіозно, як Деметрій Ліван це зображував, кожен жест був натяком на спекулянтів землею, на тих великих панів, що наживалися на відбудові міста. Ніхто не був помилуваний — ні архітектори Целер і Север, ні славетний старий політик і літератор Сенека, що теоретично вихваляв бідність, а практично жив у розкоші, ні фінансист Клавдій Реґін, що носив на третьому пальці величезну перлину, але, на жаль, не мав грошей, щоб купити собі підхожі ремінці до черевиків, ні сам цезар. Кожне слово влучало, театр радувався, не переводячи духу від сміху, і коли на закінчення актор Лібан запропонував публіці зруйнувати палаючий будинок на сцені, почався заколот, якого Йосиф ніколи не бачив. Приваблива внутрішність палаючого дому з допомогою мистецької машинерії обернулася до глядачів. Тисячі рушили на сцену, накинулися на меблі, столове накриття, страви. Крик. Топтали один одного, давили один одного. І в театрі, над майданом перед ним, над велетенськими гожими колонадами, над усім далеким Марсовим полем лунав спів, крик: «Хто тут пан? Хто платить за оливу?»

Коли Йосифа, завдяки старанням Юста, запросили на вечерю до Деметрія Лібана, це його налякало. Він був сміливий із природи. Коли він представлявся первосвященикові, цареві Агріппі, римському губернаторові, він не ніяковів. Тільки перед актором почував він глибоку пошану. Його комедія кинула Йосифа в захват. Він із подивом відчував, як один-єдиний чоловік, цей юдей Деметрій Лібан, зміг примусити багато тисяч людей, високого й низького стану, римлян і іноземців, думати, як він, відчувати, як він.