Лион Фейхтвангер – Юдейська війна (страница 7)

Коли зайшов Йосиф, актор лежав на тапчані, в зручному, зеленому халаті. Він мляво простяг Йосифові руку, на пальцях якої було багато обручок. Йосиф збентежено й здивовано дивився, який малий фігурою був чоловік, що заповнював увесь велетенський театр Марцелла.

Це була вечеря в тісному гурті. Тут був Антон Марулл, син сенатора, потім другий, ще дуже молодий аристократ, потім юдей із ради Фелійської синагоги, доктор Лісин, дуже манірний, — він із самого початку став Йосифові несимпатичним.

Йосиф, бувши вперше у поставленому на великопанську ногу римському домі, почувався несподівано добре серед незвичайної обстановки. Важко було користуватися столовим приладдям, брати рибний соус, прянощі. Але він скоро засвоїв найголовніше, дивлячись на несимпатичного доктора Лісина, що лежав навпроти нього на канапі. Через півгодини він уже відмовлявся таким же гордим елегантним рухом голови від того, що йому не подобалося, і кивком мізинця давав знак подати те, що йому впало в око.

Актор Лібан їв мало. Він додержувався дієти, яку накладала на нього його клята професія, ах, і відносно жінок, і він зробив пару сороміцьких зауважень про спосіб, яким певні театральні підприємці, накладаючи на тіло своїх невільників-митців спеціальний механізм, позбавляють їх змоги скоромитися. Але за добрі гроші, одержані від певних високопоставлених дам, вони умилостивляються і дозволяють своїм бідним акторам зняти на якусь ніч кляту машинерію. Потім, безпосередньо, він став кепкувати з деяких своїх колег, прихильників іншого стилю, з кумедності традицій, масок, високих дерев’яних черевиків. Він схопився, карикатурно удаючи актора Стратоклеса, заходив по кімнаті, зелений халат роздувся, і хоч носив він сандалії без підборів, а, дивись, ясно відчувалися високі черевики і вся ходульна суть.

Йосиф наважився, став чемно хвалити, який стриманий і проте виразний був натяк Деметрія Лібана на Клавдія Реґіна. Актор глянув на нього:

— Отже, це місце вам вподобалося? Це радує мене, бо ви не були так вражені, як я сподівався.

Йосиф, палаючи, проте так само чемно, змалював, як уся вистава схвилювала його. Він бачив мільйони невільників, але тільки тепер він взнав і відчув, що таке невільник. Актор простяг Йосифові всіяну обручками руку. Це для нього дуже важливо, сказав він, що людина, яка прибула прямо з Юдеї, так захоплена його справою. Йосиф мусив йому докладно змалювати, як впливала на нього кожна подробиця. Актор слухав задумливо й їв помалу потрібний для його здоров’я салат.

— Ви прибули з Юдеї, докторе Йосиф, — змінив нарешті тему розмови Деметрій Лібан. — О, мої любі юдеї, — сказав він сповненим скарги й покірності голосом. — Вони роблять мені все найгірше в світі. В гебрейській синагозі вони проклинають моє ім’я за те тільки, що я ціную дар, який дав мені Господь Бог, і виставляють мене страховищем для дітей. Я іноді червонію, так злостить мене їхня обмеженість. Але коли вони мають таку справу, що треба вдаватися до цезаревої резиденції, тоді вони можуть прибігати до мене і протуркувати вуха. Тоді Деметрій Лібан стає для них гарний.

— Боже мій, — сказав молодий Антон Марулл, — юдеї завжди бурчать, це ж відомо.

— Я не дозволю, — раптом крикнув актор і встав, розхристаний, розгніваний, — я не дозволю ганьбити в моєму домі юдеїв. Я юдей.

Антон Марулл почервонів, намагався усміхнутися, але це не вдалося, він став мимрити пробачення. Деметрій Ліван не слухав його.

— Юдея, — сказав він, — земля Ізраїлю. Єрусалим. Я ніколи там не був, я ніколи не бачив храму. Але колись я поїду туди і принесу на вівтар своє ягня.

Пристрасна туга і одержимість були в його сіро-блакитних, сумних очах, що горіли на його блідому, трохи одутлому обличчі.

— Я можу більше, ніж те, що ви бачили, — звернувся він безпосередньо до Йосифа, ваговито й таємничо. — Я маю одну ідею. Якщо вдасться її добре здійснити, тоді так, тоді я справді заслужу свій титул і буду «Першим актором епохи». Я точно знаю, як я маю це зробити. Це тільки питання мужності. Моліться, мій докторе й пане Йосифе бен-Маттіас, щоб я набрався мужності.

Антон Марулл довірливо й граційно обняв актора за шию.

— Скажи ж нам твою ідею, любий Деметрію, — просив він. — Ти тепер уже втрете про це говориш.

Але Деметрій Лібан залишився замкнутим.

— Цезарева дружина теж натискає на мене, — сказав він, — щоб я розповів про свою ідею. Я гадаю, що вона багато мені дала б за те, якби я здійснив цю ідею, — і в нього з’явилася безмежно зухвала усмішка. — Але я про це не думаю, — закінчив він.

— Розкажіть мені про Юдею, — знову обернувся він до Йосифа.

Йосиф розповідав про свято Пасхи, про свято деревоношення, про службу в день всепрощення, коли первосвященик один-єдиний раз на рік звертається до Бога, називаючи його дійсним ім’ям, і весь народ, чуючи велике й страшне ім’я, падає на коліна перед невидимим Богом, і п’ятдесят тисяч лобів торкаються плит храму. Актор слухав, заплющивши очі.

— Так, колись я теж почую це ім’я, — сказав він, — з року на рік я відкладаю свою подорож до Єрусалима. Років сили небагато у актора, він мусить ощадливо поводитися зі своїми роками. Але одного разу я зійду на корабель. І коли стану старий, я куплю собі дім і невеликий маєток біля Єрусалима.

Йосиф, поки актор говорив, думав гостро й швидко: тепер Лібан вразливий і у відповідному настрої.

— Чи можу я розказати вам ще про Юдею, пане Деметрій? — просив він.

І розповів про своїх трьох невинних. Він думав про цегельню і вогке, холодне, підземне приміщення та скелети трьох, і як він не впізнав свого старого вчителя Натана. Актор стиснув лоб руками, його очі були заплющені. Йосиф говорив, і його мова мала барви, а думка політ.

Всі мовчали, коли він скінчив. Тоді сказав доктор Лісин із Фелійської синагоги:

— Дуже цікаво.

Але актор бурхливо напустився на нього; він хотів бути враженим і вірити. Лісин захищався. Де доказ, що ті троє справді невинні? Зрозуміло, цей доктор і пан Йосиф бен-Маттіас говорив із найкращою переконливістю, але чому його свідчення мають бути кращі за ті, які подав губернатор Антон Фелікс, і які цезарський римський суд визнав правдивими? Але Йосиф поглянув на актора довірливо, серйозно, і відповів просто:

— Подивіться на цих людей. Вони в цегельні Тибура. Поговоріть із ними. Якщо ви після того ще віритимете в їхню вину, жодне слово про них не вийде більше з моїх уст.

Актор ходив сюди й туди, його очі не були більше тьмяні, вся в’ялість зникла.

— Це добра пропозиція, — крикнув він. — Я радий, докторе Йосиф, що ви прийшли до мене. Ми поїдемо до Тибура. Я хочу бачити цих трьох невинних. Я допоможу вам, мій докторе й пане Йосифе бен-Маттіас.

Він став перед Йосифом, він був менший на зріст, ніж Йосиф, але здавався далеко більшим.

— Ви знаєте, — сказав він похмуро, — що ця подорож лежить у напрямку моєї ідеї?

Він був схвильований, жвавий, сам дбав про змішувальний глечик, кожному говорив приємне. Пили багато. Пізніше хтось запропонував грати. Кидали чотири кубики з слонової кості. Деметрієві Лівану спала на думку вигадка. Десь у нього мали зберегтися гебрейські кості з часів його дитинства, незвичайні, з одною віссю, верхня частина якої правила за ручку, так що кость можна було крутити як дзиґу, Йосиф знав такі кості. Почали шукати, знайшли. Кості були грубі, примітивні, вони крутилися кумедним способом. Грали із задоволенням. Не по великій, але для Йосифа ставки були страшні. Він зітхнув, коли перші три кості випали вдало.

Було чотири кості. На кожній стояли літери Гамель, Ге, Нун, Шін. Шін була найгірша, Нун найкраща літера. Строго віруючі юдеї суворо забороняли цю гру, вони доводили, що літера Шін являє собою старий образ бога Сатурна, літера Нун — образ богині Нога-Істар, яка у римлян зветься Венерою. Кості, після того, як кожен закручував свою, кидали знову всі на середину, кожен із гравців міг вибрати поміж них яку хоче дзиґу. Йосифові протягом гри дуже часто випадала щаслива літера Нун. Раптом його гостре око помітило, що це одна певна кость при кожному обертанні дає літеру Нун; причина була та, що один ріжок цієї кості був майже непомітно надбитий.

Як тільки Йосиф помітив це, його кинуло в холод. Коли й інші помітять, що він має кость із надбитим ріжком, якою він так багато разів викидав Нун, то хіба тоді увесь результат сьогоднішнього вечора, прихильність великого чоловіка не опиняться під загрозою? Він був дуже обережний, зменшив свій виграш. Того, що залишилося в нього, було досить, щоб він міг жити далі в Римі без скнарості.

— Я буду дуже нескромним, пане Деметрій, — спитав він, коли гра закінчилася, — якщо попрошу вас подарувати мені цю кость на пам’ять?

Актор засміявся. Мовчки видряпав він на одній із костей початкові літери свого імені.

— Коли ми поїдемо до трьох невинних? — спитав він Йосифа.

— Через п’ять днів, — запропонував Йосиф нерішуче.

— Післязавтра, — сказав актор.

На цегельні Деметрія Лібана прийняли чудово. Дзвінко віддала варта «Першому акторові епохи» таку пошану, яку належить віддавати людям найвищих рангів. Наглядачі, сторожа юрбилися біля воріт, вітаючи простягали вони праву руку з випрямленою долонею. З усіх боків кричали:

— Привіт, Деметрію Лібан!

Небо було променисте, глина, зігнуті примусові робітники мали менш безрадісний вигляд, всюди між їхнім монотонним, одноманітним співом звучав славнозвісний куплет: «Хто тут пан, хто платить за оливу?» Обіч актора зніяковіло йшов Йосиф. Майже дужче, ніж радощі тисяч у театрі, вразило його видовище вшанування Деметрія Лібана навіть у цьому місці глибокого нещастя.