Кен Бруен – Хрест (страница 9)
Боже мій, ух я й злився, просто всього заливав гнів.
Лікар зрозумів і сказав:
— Вам видніше.
І вийшов.
Я розумів, що повівся неправильно, але лікар, як то кажуть, потрапив під гарячу руку. Якась частина моєї душі хотіла покликати його й перепросити, але я не став.
Вийшов, зітхнув з полегшенням і пробурмотів під ніс улюблену мантру: «Після такого треба випити».
Поглянув у небо, яке темніло, — літо, за всіма ознаками, скінчилось — і прошепотів до Бога, якому вже не вірив:
«Ну що, не можна хоч один деньок бухнути й не мати похмілля?»
Відповідь я вже знав, але іноді питання ставиться так, щоб подати себе у вигідному світлі й виправдати свою досаду.
Я ЧИТАВ — НАМАГАВСЯ ЧИТАТИ ― «ПІВДЕНЬ БЕЗ ОЗНАК ПІВНОЧІ» БУКОВСКІ. Розум мій шарпало в сто напрямків, і всі нехороші. Вольовим зусиллям пробував зосередитись, але не виходило. Голову заповнював жах: у Рідж може бути рак грудей, Коді в комі, а я що, отак просто буду сидіти й книжечку читати?
Наче цей номер в принципі міг пройти.
Відклав книжку. То була наразі не найкраща територія для подорожі. Перевірив годинник — до часу йти в паб пів години. Якось я ще в плані бухла тримав себе в руках, але бажання спустити на це всі гроші вже підкрадалося. По радіо грали пісні з нового альбому Елвіса Костелло «The Delivery Маn», де був, серед іншого, шалений дует із Люсіндою Вільямс у супроводі бурхливих гітар, а потім «Heart Shaped Bruise» з Еммілу Гарріс, яку я давно люблю й поважаю. Достатньо знати назву пісні «Синець у формі серця», і вона вже зачіпає роздерті на шмаття рештки будь-яких прив’язаностей, які все не можеш відпустити. Я встав і вимкнув радіо. Чув уже п’яте через десяте. Якби на мене звалилося ще трохи душевного болю — пішов би шукати мотузку.
Визирнув у вікно: насувалася невелика гроза, а тим часом на Америку налітав ось уже третій ураган за три тижні. Цей, влучно названий Іваном, ішов у напрямку Нового Орлеана, а я пішов у напрямку пабу. Мене поніс власний ураган. Я вдягнув своє пальто ґарда на будь-яку погоду, інвентарний номер 8234. Мені досі писали з поліції, щоб я його повернув.
Мрійте далі, мудаки.
Коли я йшов площею Ейр, на лобі виступив легкий піт. І просто заради задоволення я пішов у бік Еґлінгтон-стріт. Від моєї квартири це хвилин п’ятнадцять ходу. Зрізав кут у глибині площі Ейр і наблизився до західного кінця вулиці. Там колись стояла Левина башта, вона ж Бастіон3, а потім на тому місці побудували казарми міської варти. Звідти можна звернути на Френсіс-стріт, де найкраща овочева крамниця в місті. У ній продається водорість під назвою краноґ, кажуть, допомагає від усіх хвороб. Колись спробував його від похмілля — мене потім нудило, як сорок собак, але навряд чи в тому винна водорість. Американців такий «скарб» інтригував, але вони все ж так і не дійшли думки, чи ми, ірландці, справді віримо в його цілющість.
От і я не вірю. Гадаю, водоростям місце на пляжі, щоб вони там валялися, викинуті на берег хвилею.
«Сестри милосердя» тримали там школу, куди ходили моя мати й Нора Барнакл4, хоча, звісно, не одночасно. Послухати мою матір, так на тій Норі «пробу ніде ставити».
То був перший і єдиний вислів моєї сердитої матусі про ірландську літературу. Вона, як і багато хто в її поколінні, була переконана, що Джойс — «чистої води брудний письменник».
Я швидко крокував вулицею — спогади про матір не належали до моїх улюблених; вийшов на Кросс-стріт. Мені ця вулиця дуже подобається, там редакція газети «Connacht Tribune», а кому потрібні місцеві новини — для тих ця газета перше діло. Тут приємний дух, і зовсім близько, паралельно Шоп-стріт, панує атмосфера суботнього базару. Та бачте, вже йдуть розмови про те, щоб знести ринок, прибрати. Ґолвейці кістьми ляжуть, але не дадуть цим козлам таке вчинити.
Сподіваюсь.
Вийшов просто до церкви Святого Миколая, де, кажуть, Колумб помолився, вирушаючи в Америку.
Мабуть, дуже потужна молитва була.
І ось я вже на Шоп-стріт, за три хвилини ходу до пабу.
Зупинився якийсь мужик, сказав:
— Джек?
Я вирячився на нього. Та незнайомий, але яка різниця? Після тої стрільби складалося враження, що всі вже мене знають. Одягнений він був як ходяча реклама американського спорту. Світшот «LA Dodgers», спортивні штани з лампасом і логотипом, де написано «SUPERBOWL», ну й куди ж без кросівок «Nike». На голові сяк-так примостилася бейсболка з написом «Нікси ніколи не никаються». Треба сказати, така концентрація американщини мене вразила. Чоловік був немолодий, тож вік йому виправдання не давав — років шістдесят п’ять, або ж його сильно потріпали випивка і/або наркотики.
Він сказав:
— Я дружив з вашою матір’ю.
Отже, не мій друг. Він зауважив мою реакцію й додав:
— Тобто з вашою, на жаль, покійною матір’ю.
Перехрестився й додав:
— Хай Господь пошле їй мир. Коли вона ходила по землі, Він, звісно, не так багато їй його давав.
Я вже зібрався сказати, що за життя вона й сама не надто щедро давала ближнім того дива, але сенс? Він би подумав, що я злий, і мав би рацію.
Я запитав:
— Ви зупинили мене, щоб...
Він розсміявся добре відрепетируваним сміхом — напевне, йому сказали, що то одна з його найкращих рис. Збрехали.
Я поглянув на годинник, і він зрозумів натяк, сказав:
— Бачу, затримую вас. Річ у тому, що я збираю гроші на футбольну команду до чотирнадцяти років, нам потрібне нове спорядження...
Я подивився на його вбрання й запитав:
— Це якось пов’язане з тим, у що вдягнені ви?
Він вжахнувся цьому припущенню:
— Вони грають у ґельський футбол! Треба підтримувати нашу національну гру!
Не встиг він розпочати довготривалу лекцію про історію ґельського футболу, я сказав:
— От що, я поштою чек пришлю, це буде нормально?
Не по-доброму.
Я помахав йому на прощання, не встиг він щось відповісти.
Уже зовсім на вході до «Ґаравана» мене гукнув ще хтось, і я його послав. У кожної людини є своя міра лайна, яку вона здатна сприйняти за один ранок, і свою я вичерпав. Швидко зайшов до пабу. Бармен без слів кивнув, що було добре, і я пішов у кабінку. Людина нарешті стає частиною обстановки, коли вона вголос нічого не замовляє, а просто йде на своє місце і чекає там, коли все принесуть.
І принесли.
Пінта була така, як усі молитви, що мають сподівання бути почутими. Ну і «Джеймісон» поперед неї пишався в усій красі.
Я прошепотів:
— Краще не буває.
Сумно, чи не так?
Поки бармен ставив напої, я замислився, чи не запитати, як його звуть. Але після цього ми, мабуть, подружилися б — і з ним би сталося щось жахливе. Так що я просто крекнув, а він запитав:
— Ви по «Скай» учора пілотну серію «Дедвуда» бачили?
Я ліг спати о дев’ятій, випивши снодійне, щоб полегшити біль, який розривав серце. Тож похитав головою.
— Там такий клас, така брудна історія, і мова просто дика. Я порахував: «хер» тридцять разів прозвучало.
Що на це сказати? Такого, що відповідає хоч якому рівню притомності? У мене відповіді не було.
Він додав:
— Ви б зацінили.
Це він мені лестить чи по зубах хоче? Я не відповів, але вирішив подивитися наступну серію.
Уже зібрався йти, коли зайшов якийсь тип, роззирнувся, підійшов до мене і спитав:
— Можна я тобі віскі візьму?
Я бачив багатьох людей, яких знищив алкоголь, на обличчях у них позначилися всі жахіття пекла — але оцей дядько нагадав останні фотографії Буковскі. Недобре виглядав. Під знищеною оболонкою, ризикну припустити, йому років тридцять, але ці червоні очі набачилися в житті біди на сто літ наперед.
Я запитав: