Кен Бруен – Хрест (страница 11)
— Ну гаразд уже, зроблю, а що, стрілятись через це?
Його так занесло, що він навіть не помітив жахливої іронії власних слів. У голосі відчувалася похмура покора долі, в очах стояла вся світова скорбота, тож я заперечив:
— Чуєш, ти ж мені, блін, не послугу робиш. Якщо маєш інше заняття — то будь ласка, не дозволяй мені стати на заваді твоїм кращим справам.
Він дуже стомився, поглянув на мене, як чотирирічний малюк, і сказав:
— Пробач, Джеку, я... я цим займуся.
Я дав йому свої телефонні номери, а коли він продовжив сидіти, сказав:
— Ну то берися до справи. Чи гадаєш, що розгадка сама з-за рогу визирне?
Підходячи до дверей, він сказав:
— Тепер я розумію, що вони мали на увазі..
Щоб уже відчепився, я спитав:
— І що казали?
— Що ти міцний горішок.
І не встиг я відповісти, він зник.
Прийшов бармен, став збирати склянки, запитав:
— Ще чогось принести?
— Ні, мені досить. А ти знаєш оцього, який щойно пішов?
Він витер стіл, сказав:
— Гітона? З ним треба обережно.
— Бо він п’яниця?
Він коротко реготнув і поглянув на мене, ніби міркуючи, чи я не жартую: мовляв, насміявся голий з босого. Відповів:
— Ну, воно-то так, але я маю на увазі, що він раніше в ґардах служив. Їх, гівнюків, тільки могила виправить.
ПІСЛЯ ПОХОРОНУ ДЖОНА ВІЛЛІСА ЙОГО РОДИНА ЗАКРИЛАСЯ ВІД УСІХ. Удома були батьки і його сестра Марія. Кілька днів до них підходили й дзвонили сусіди, приносили їжу, співчуття, але практично не мали що сказати. Те, як загинув юнак, — розп’яття — просто відбирало в усіх дар мови. Як тут втішити рідних?
«Йому вже легше».
«Час усе лікує».
«До різдвяних розпродажів лишається тільки сто днів».
Простіше було до них не ходити й не телефонувати, так що будинок поступово наповнився тишею. Марія була безутішна. Особливо погано їй було тому, що завжди почувалася ближчою до старшого брата Рорі, а той жив в Англії. Дівчині було дев’ятнадцять, у неї з’явилася перша автівка — вживаний «дацун» з великим кілометражем.
Марія з лиця не була великою красунею, і будь-який макіяж на обличчі лише кричав світу: «О, яка пересічна дівчина!» Але за кермом вона була в грі, почувалася поважною людиною. Навіть іноді здавалася собі симпатичною. Працювала в місцевій будівельній фірмі, і їй дозволялося брати скільки завгодно вихідних. Зранку в понеділок вона поїхала до Солтгілла, зупинилася на пляжному бульварі й дивилася на океан. Вона любила бурхливе море, шаленство хвиль було бальзамом для її зболеного серця. Якби вона подивилася в дзеркало, то побачила б дівчину на лавці — темноволосу, з божевільними очима. Дівчина дивилася на Марію пильно, навіть люто. Час від часу шепотіла: «Ти згориш у вогні, суко!»
Задзвонив телефон, і я відповів — то був мій повірений. Він сказав, що один місцевий аукціоніст питає, чи я не збираюся продавати квартиру. Першою моєю реакцією було «Ні, в жодному разі!», але почувши ціну, яку він пропонує, я ледь не сів де стояв. Перепитав:
— За квартиру?!
Не міг у це повірити.
Він сказав:
— Житло в центрі на вагу золота, безпрограшна інвестиція.
Усе моє заплутане життя я приймав рішення під дією моменту — зазвичай кепські. І тут сказав:
— Добре, давайте.
Він здивувався не менше за мене і спитав:
— Точно?
— Ні, звичайно, але все одно продаємо.
Я давно думав про великі зміни в житті. Якщо все буде по-старому, Ґолвей мене вб’є — ось уже майже вбив. То я й надумав податися в Америку. Уже багато років розповідав, як туди хочу, а тепер можу зробити це не без шику: поїхати кудись у Флориду, знайти там багатеньку вдову, засмагати.
Флориду саме накривав четвертий ураган, а я туди зібрався. Отак і живу. Спочатку подамся до Нью-Йорку, вдихну на повні груди його атмосферу, потім покочу до Веґаса, тоді ще на південь. Може, навіть у Мексику. Серце калатало, долоні спітніли, і я зрозумів, що мене просто захоплює думка про нове життя. Боже мій, як давно я ні над чим серйозно не працював! Я погляну на цю історію з розп’яттям для Рідж, може, розплутаю, а тоді рушу за океан, залишивши все лайно позаду.
Я дістав телефонний довідник, зателефонував турагенту, забронював виліт до Нью-Йорка з аеропорту Шеннон. Поклав слухавку й подумав: «Ну от, справді це робиш!»
І робив же.
З ким попрощатися? Більшість із тих, кого я знав, уже на цвинтарі. Я поглянув на годинник. Хотілося обмити цю шалену імпульсивну оборудку. У голові вихором крутилися думки. Кажуть, думка думку поганяє, а в мене вони розганялися до швидкості світла. Думки про політ, як доза кристалічного мету, наелектризували всю крихку нервову систему. Мексика, треба ще про неї подумати, бо я допіру прочитав «Гирло Тіхуани» Кема Нанна. Як він пише, там жахлива хрінь відбувається, і в мене виникало питання: чи буде це аж так різнитися від мого теперішнього життя?
І брати з собою треба мінімум речей. Моє добро можна скласти в конверт і вислати поштою.
По-перше, мені слід було поговорити з батьками загиблого хлопця — не хотілось, але якщо вже взявся, треба до них поїхати. Вип’ю кави — міцної, чорної, гіркої — і подамся туди. Коли не придумаю нічого кращого, висловлю співчуття. Звичайно, це їх несказанно порадує. Саме те, що треба: припреться якийсь незнайомий тип, скаже, як він їм співчуває, а потім почне розпитувати. От бляха, якби ж то я зараз пив! Після другої я вже й із задньою ногою осла міг би вести бесіду.
Отже, арифметика:
Потурбувати родину в скорботі = два великі «Джеймісони».
Бути гидким нишпоркою = багато, багато пінт чорного.
Нове життя на обрії = пляшка чогось швидкодіючого й смертельного.
Це божевільна логіка, але виправдання в тому, що я ірландець і для логічних ігор мій розум не призначений.
Почуття мої були змішані. І я подався на Кладдах.
Кладдах знає цілий світ завдяки формі перснів: дві з’єднані руки, а посередині серце з короною. Якщо носите перстень серцем назовні, то шукаєте пару, якщо досередини — все, на вас уже крапка.
Кладдах — унікальне історичне місце не тільки для Ґолвея, а й для всієї Ірландії. Тут громада людей жила практично ізольованим селом, майже окремо від Ґолвея, хоча до міста там дрючком докинути. Жили здебільшого з рибальства. Судна в них особливі, вагою десь від восьми до чотирнадцяти тонн. Чоловіки на них плавали далеко понад берегом, а коли поверталися, то жінки, які тим часом плели сіті, продавали вилов. На відміну від інших рибальських суден нашого краю, у цих відкрита палуба. Їх називають хукерами.
І, хоч як це трагічно, таке самостійне поселення припинило існування в 1934 році, коли їхні будинки позносили, щоб надати мешканцям так зване «більш відповідне санітарним нормам житло». Тоді слово «євроремонт» не використовували, але то був достоту той самий дух зміни й нищення, що так розгулявся сьогодні.
Але душа і воля справжнього Кладдаха все одно живі й досі, передавалися з покоління в покоління багато років, і навіть у цілком космополітичному місті кладдахці — це своя, виразно особлива порода.
От люблю я це місце.
Були часи, коли годування лебедів приносило справжню радість, і то не лише лебедям. Це була невід’ємна частина Ґолвея. І якщо поглянути в бік пірса Німмо, де океан вабить, кличе тебе до життя, то воно здається аж сяючим від радісних надій. На обрії маячать Аранські острови й спосіб існування, який ніяким боком не передбачає поспіху. Але зараз це вже не моя зона комфорту. Забагато сцен насильства пов’язані в мене з нею.
Я швидко пройшов це місце. Над водою вже сидів хтось і годував по черзі то лебедів, то собаку породи ґрейхаунд. Пес був не в найкращій формі — світив ребрами гірше за тінкера.
Я спитав:
— Як справи?
Чоловік не глянув на мене й кинув:
— Хочеш ґрейхаунда купить?
— Е-е, не зараз.
Він знизав плечима, мовляв, я багато втрачаю, і додав:
— Цей пес — переможець.