Кен Бруен – Хрест (страница 13)
— А яке кому собаче діло, що ви гадали? Джона вже не повернути. Зробите мені послугу?
— Звісно, якщо зможу.
— Дайте нам, блін, спокій. Можете? Ідіть гратися в супермена до тих, кому не насрати.
Відтак вона провела мене до дверей, усім тілом говорячи: «Пішов геть!»
А коли я пішов, провела мене поглядом і кинула вслід: — І ще, містере Тейлор, м’ятні цукерки не допомагають. А то я не знав.
Повернувшись до квартири, я поставив альбом Тома Расселла «Road to Bayamon». Є там така гірко-солодка пісня про Вільяма Фолкнера в Голлівуді. Від неї мені кращого життя захотілось, і я поставив її на паузу. Зателефонував Рідж. Настрій у неї, як завжди, був ворожий.
— Що? — буркнула вона.
— Знаєш такого ґарда — Ойна Гітона?
Пауза: вона замислилася, чому я питаю.
— Так, знала. А що? — у її голосі так і бриніла злість.
— Його ж вигнали, так?
Вона зітхнула, а тоді:
— Так, із тим самим діагнозом, що й тебе.
Питати, з яким саме, не випадало, то я поцікавився іншим:
— А ґард з нього був як, хороший?
Вона помовчала і сказала:
— Його ж вигнали — то який він хороший?
Я хотів був накричати на неї, сказати, щоб не вийожувалась і скинула біле пальто, а натомість запитав (але міцно при цьому тримав себе в руках, мені це справді важко було слухати):
— А що він ще зробив крім того, що пив? Які були підстави для звільнення, якщо це не державна таємниця?
— Узяв хабар, звільнивши одного від відповідальності за п’яне водіння.
Я не мав що на це сказати, то вона додала:
— Мабуть, ти вважаєш, що це дрібниця і що з ним занадто різко повелися.
Та годі вже, подумав я і гаркнув:
— Ти чого за мене розписуєшся?
Потім перевів дух і запитав:
— А ти знала, що у Джона був брат? Я ходив до його сім’ї — батьків і сестри. Я серйозно вважаю — дуже сильно, от просто нутром чую, — що цього брата треба знайти. Можеш? Дізнатися про нього все.
Вона помовчала, потім запитала:
— Справді вважаєш, що це важливо?
— Сто відсотків.
Принаймні я завоював її увагу на кілька секунд, доки вона не роз’єдналася зі словами:
— Гаразд, а що мені втрачати?
Коли я поклав слухавку, то почувався неабияк задоволеним собою, бо цього разу саме я проштовхнув справу вперед.
Заручник Кен Біґлі в посланні Тоні Блеру за добу до страти
ЯКИЙСЬ ЧАС МЕНЕ ТУРБУВАЛА ПРОБЛЕМА, НА ЯКУ Я НАМАГАВСЯ НЕ ЗВАЖАТИ, МОВЛЯВ, ЯКЩО ЇЇ НЕ ВИЗНАВАТИ, ТО САМА СОБОЮ РОЗСОТАЄТЬСЯ.
Та де там.
Мій слух.
Телевізор доводилося вмикати на максимальну гучність, музику теж. А коли люди говорили зі мною, я мусив нахилятися дуже близько, щоб розуміти, що кажуть. Тобі стукає п’ятдесят — і все починає сипатися. Такий от життєвий факт. Очі були в порядку, але з моїм способом життя варто дивуватися, що я взагалі перебуваю вище рівня землі. Не раз і не два мені хотілось опинитися нижче.
Тож я взяв телефонний довідник, знайшов там спеціаліста з вух і записався, насилу чуючи, що каже адміністраторка:
Господи, якщо оглухну... а он я вже кульгаю... це ж яка старість дрімуча!
З Рідж таким ділитися не випадало, вона й так каже, що я її ніколи не слухаю. Я визнав це перед собою — на рідкість неприємне діло — і злякався. Я сам-один. Ірландський холостяк в усій своїй жалюгідній красі, обшарпаний і злий, побитий життям, аж пісок сиплеться.
Зате з планом.
Боже Всемогутній, у мене план. Моє фізичне існування зараз може накритися тазом, а у мене план. Правда, чудово? Ось я тут ледве на ногах стою, але замість дому престарілих у мене план податися до Америки. Як вам?
Можна було б сказати, що я не здаюся, демонструю силу духу перед лицем жахливих обставин, не бажаю лягти і скласти руки, приймаю бій. І кожен, хто мене добре знає, насолодився б таким вишуканим ходом думки, а потім сказав би: «Хрінь собача».
Ранок, оповитий відчаєм. По-ірландськи ми зітхаємо:
Між іншим дивився телевізор. Новини були шалені у своїй похмурості.
Кенові Біґлі відрубали голову. Не маю слів описати свої почуття щодо цього — десь так, як коли літаки врізались у вежі-близнюки. Така сама невіра власним вухам, огидний жах. Про меланхолію в нас кажуть «чорний пес» — от мені і снилися собаки, так, оті з Ньюкаслу. Вили, кусали мене за ноги, гавкали, щоб я
Вряди-годи хтось стукав у двері, а я бурмотів:
— Ідіть нахер, я вже заплатив.
Коли людина так марить, врешті-решт завжди доходить до фантомного оркестру, як це описав Малкольм Ловрі. У мого була весь час одна мелодія по колу — «Run» від «Snow Patrol». Я молився: якщо помру (а це видавалося дуже ймовірним), щоб хтось грав її на моєму похороні.
От довбана пісня.
От довбане життя.
Але чи залишиться бодай одна людина, яка прийде зі мною попрощатись, оплаче? Жаль до себе, звичайно, провісник білої гарячки, і вже чого-чого, а жалю до себе в мене зараз було вище даху. Та й країна почувалася поганенько. Ми не могли натішитися першому олімпійському золоту за тридцять років, носилися з ним як дурні зі ступою. Ні, ну а що? І тут — у голові не вкладається — кінь не пройшов допінг-тесту. От чортова коняка!
Навіть для країни, де божевілля шанують, а шаленство в порядку речей, це вже було занадто.
Коли я нарешті набрався сил вийти з дому, тремтячи й ледве тямлячись від підозр, мені зустрілася якась жінка і сказала:
— Ви не знаєте, сьогодні благословляють собак?
Я вирячився на неї.
— Що?!
По-моєму, вона гадала, що мені слід це знати, тож терпляче пояснила:
— У монастирі кларисок проводять особливий обряд благословення собак.
На це існує сотня варіантів відповіді, усі або саркастичні, або з кепським каламбуром, але я тільки й відказав:
— А-а.
І замислився, чи стало безпечніше жити собакам Ньюкаслу. Чомусь сумнівався.
Пішов до «Ґаравана», і не встиг бармен налити мені те, що завжди, я сказав:
— Чорну каву й мінералку. «Ґолвейську ірландську», якщо у вас є.